Москалиця

Перший раз гадина не вкусить, бо подумає: людина мене не бачить. 

Коли людина наступить на неї вдруге, гадюка собі скаже: це так людина зі мною жартує. 

І лиш на третій раз випустить жало. Через те, що людина з нею дрочиться. 

А як хто коли догодить гадюці, тому вона буде вдячною, аж поки гадину не вб'ють. 

Та вже як хто вб'є гадину, тому сорок гріхів буде відпущено навіки без суду Божого. 

Але, казала мама Катрінка, гадина живе на світі лише задля того, щоб укусити людину. Інакше її не приймає земля після Чесного Хреста — Здвиження. Тому вона до пізньої осені лазить — шукає, щоби хтось або їй відібрав життя, або вона позбавила життя іншого. Зате гадину, яка за літо не вкусила ні людину, ні тварину, допускають у гадючий вирій — це найвище царство повзучої живності, це трон усесильності й невразливості. 

Та про гадючий вирій і про вибір у ньому цариці із золотими рогами Северина колись розкаже тільки Іванці Борсуковій. А та буде сидіти на порозі із широко розплющеними очима й ловитиме кожне слово, подеколи стискаючи плечима, як стара .жінка, та складаючи долоні в замок. 

...З ТОГО РАНКУ тонка чорна гадюка з лискучою шкірою прилаштувалася жити в кошику, коли-не-коли тікаючи на горище крізь шпари в розсохлій дерев'яній стелі. 

А Северина відтоді щоранку ставала на стільчик і клала в кошик між: зілля їжу для непроханої пані, що так несподівано заквартирувала в неї... 

Та перед цим незмінним ритуалом, вона щоразу незмінне хрестила на всі сторони хату, тоді хрестилася сама — й опускала праву руку на дно кошика. 

- ...Ти знахарка, москалице? — запитала якось Іванка, щойно подавши їй глечик із молоком і відерце з грибами. 

- А хто тобі сказав? — гладила дівчинку по двох тоненьких кісках, викладених круг голови віночком, раз по раз зиркаючи під стелю, чи раптово не вигне з кошика чорну дугу свою гадина. 

Треба буде сказати дитині. А то ще перестрашиться, зненацька вчувши сипіння. 

- Мама наша мені сказала. Сказала, що твоя мама вродила тебе в понеділок і в понеділок відлучила від грудей. І що ти постишся в понеділок. Тому ти знахарка. 

- Іванко, щоб ти від мене навіки знала: хто пеститься в понеділок, тому не лише добре жити на землі, але й не страшно буде помирати. 

- Як це? 

- Коли людина вмирає, душка її покидає тіло і йде до Божки на небо. І найперше мертва душка зустрічає воротаря раю. А воротарем раю є святий Понеділок. І там, на райській брамі, святий Понеділок розпитує душу про її гріхи на землі. Він, правда, і без розпитування знає всі людські провини, але все-одно розпитує, щоб пересвідчитися, чи душа перед ним не лукавить... не бреше. Лише після того райський брамник переводить умерлу душу через вогненну ріку смерті. І тоді вже показує їй рай і пекло. А там уже сам Спаситель каже, які ворота відчиняти перед праведною чи грішною душею... 

- Але мама мені казала, що на брамі раю померлу душу зустрічає святий Петро. 

- Може, він називається Петром, а може, просто брамником, а може, Понеділком. Хто його знає? Ніхто там не був, то й правди про його ім'я не знає. 

- Чуєш, москалице... — видно було, що Іванка хоче про щось запитати — і не наважується. — Чуєш... а то правда, що в тебе в хаті живе гадина і що ти її раз на тиждень доїш, а потім гадючим молоком людей лікуєш? 

Северина не встигла відповісти — бо з кошика нараз зашипіло, а далі тонкий чорний хвіст шмигнув сволоком на горище. 

- Правда-а-а-а... — видихнула дитина, затуляючи обома долонями безкровний ротик і незмигно дивлячись на Северину. — Але я нікому не скажу! — швидко заговорила знову. — Нікому — нікому... хіба лише мамі... 

...Відтоді москалиця стала ще й гадючою мамою. 

А гадина, як усім відомо в Панській Долині, походить від диявола, що добре видно по її зубах. Так що, сказали в селі, в москалиці тепер — ціла щезникова ферма. 

Нечисте місце! 

Краще туди не ходити. 

Навіть по ліки. 

...Чи то так помогла гадюка, чи так на небі стали зорі, але фронт обійшов стороною як Панську Долину, так і довколишні хутори, подавшись собі на Берегомет. 

А тут, у Лустуні, тривало життя. Та так би, може, уже й довело Северину до старості, коли б не ті люди, що завжди і всюди любили втручатися в життя інших людей, змінюючи їхню долю без погодження із винахідником і розпорядником Долі — самим Господом Богом. 

...НЕВДОВЗІ ПО ВІЙНІ, але за -надцятих із початку століття господарів у цім краю 

(ні, вона таки зараз порахує, скільки їх було тут на людську голову: 

коли жила ще її мама Катрінка, в селі порядкували австріяки, 

потілі у першу війну село тричі «орали» русаки. на конях, 

далі австрієць більше, як на двадцять років уступив край румунові, 

по тому москалик у румуна видурив край аж до початку другої війни, 

у другу війну накоротко вступив сюди німець, привівши за собою знову румуна, 

коли румун драпав, мадяр наступав тут на ноги людям, 

а тепер, як зайшла знов вдасть — то, певно, так і не вийде звідси ніколи)... 

отож невдовзі по війні, але за -надцятих із початку століття господарів у цім краю яко-їсь-то днини Северина при відчинених дверях стриміла на стільчику, підкладаючи в кошик поживу для своєї квартирантки, коли з порогу впала тінь, і бадьорий чоловічий голос поцікавився: 

- Здєсь живьот Москаліца Сєвєріна Катєрі-новна? 

Северина подивилася зверху, подумала трошки — й поволі стала перед молодим чоловіком у воєнній формі, в картузі із червоною зірочкою посередині: 

- Що ви хотіли, пане-товаришу ґаздо? 

- О чьом она спрашиваєт? — звернувся гість до того, чия тінь маячила за дверима надворі. 

- Она интєрєсуєтся, чєм інтєрєсуєтєсь ви, то-варіщ капітан. 

- Тогда пусть виходіт на уліцу, а то у нєьо слішком темно. Страшновато даже. Только часи тікают. 

- Та тут не тільки вона страх нагонить... — пробубнявив про себе вже третій голос знадвору. 

І це були єдині слова, які Северина добре зрозуміла. Ще й запідозрила, що знає господаря того голосу: він був із Панської Долини.