Москалиця

Не інакше, як щезник помагає... Певно, що таки виплодила дідька! Бо любчика під пахвою не гріла, своїм теплом ні з ким не ділилася. Усе віддала тому гонихмарникові. А то ж — ого-го-о-о яка справа, як незайманка своєю цнотою щезника вигріває! Тоді він неміряну силу дістає від цнотливого дівочого тіла. 

Люди не дурні — вирахували: Северина більше, як сорок днів до церкви в Панську Долину не сходила. А тепер поготів не йде. Забилася в горби — та й коли над своїм дідьком, коли над господаркою Онуфрійчуковою труситься. 

То ж; так — самі знаєте як: коли людина знається із щезником, їй до церкви дорога заказана. Тому й не поспішає годованка перед Господом свою душу відкривати. 

А якось-то вівчарі з Трав'яного в жидовій корчмі розказали диво-дивенне. Так і так, мовляв, кілька днів тому звезли Онуфрійчукам із полонини бочки з бринзою та свіжі сири, сидимо в хаті, полуднуємо, а москалиця кругом столу тупцює, ніби корова до бика проситься. Видно, свіжого молока щезникові прийшов час давати, та вийти при чужих людях не наважується. 

А один із вівчарів був хитрий. Висунувся нібито до виходку, а сам у сінях улив молока в бляшанку, засунув під сходи, присолив трохи — та й вернувся в хату. 

Москалиця тимчасом із віником у сіни вилетіла, начебто замітати хоче. 

А за якусь хвилину як загуркотить на горищі, ніби нечиста сила з людиною змагається. 

Вівчарі лише перезирнулися. 

Москалиця в якімсь часі входить у хату та мишей до смерті проклинає. Каже, ганяла їх горищем — аж: бочку із сушеними яблуками перевернула, шляк би був трафив ту ненажерну худобу — котів, що порозгодовувалися, як свині, а до мишей — але де тобі ліниві: мало не бавляться з мишами коти. 

Перезирнулися мовчки вівчарі між собою, покивали головами нібито на знак згоди — а на завтра вже й у Панській Долині знали, що таки точно є щезнику Трав'яному. І мама йому— москалиця. 

А скупіндра2 яка вже та приймачка-моска-лиця — світ такої не знав і не видів. 

Казали, прийшла Полотнюкова (того ґазди, що з-під явора) до Онуфрійчучки залізну тасочку до хліба позичити, бо своя чи то заіржавіла, чи то розломилася. Ґаздині Марії вдома не було — лише сама годованка. Так і так, каже Полотнючка, мовляв, хліб надумала пекти, а таси діряві, чи не позичили би, сусіди... Посунула москалиця в комору, винесла три таси до хліба —велику круглу, середню кантову й малу квадратову —та й питає Полотнючку: 

- Такі таси хотіли? 

- Такі, — майже зраділа Полотнючка. 

А москалиця далі й каже: 

- То купіть собі самі, як ви ґаздиня. Таса — це не вила для сіна. Ми це не зичимо. 

І закрутилася назад із крамом у комору. 

Отож хіба дивно, що така прикра годованка досиділа в дівках до двадцятьп'ятки: кому дівка-тичка, та ще та, що знається з нечистим, до серця припаде?! 

Уже хотіли Онуфрійчуки потай зговоритися з Полотнюками (тими, що живуть ближче до потоку) та й віддати Северину за їхнього старшого сина Михайла. Байка, що той Михайло мало не на вісім років був молодший. 

Марія через день годованку (треба — не треба) до Полотнюків у потік посилає. 

Полотнючка мало не через день до Онуфрійчу-ків ні за чим навідується, а сама швидкими очима обмірює-обмацує статки майбутніх сватів. 

Вже мало не до старостів потай два обійстя готуються, хоча ні Михайло, ні Северина про те й не здогадуються. 

Але як воно у світі є? Чоловік собі думає, а Бог, коли підсміюючись, коли плачучи, чоловікову судь-бу на свій манер підправляє. І лише дивиться, як чоловік Божим даром розпоряджається. 

Отож черга розпорядитися Божою ласкою дійшла нарешті й до Северини, яка ні сном ні духом не здогадувалася, що й вона має свою цінність у Господа Бога. 

Бо інакше б навіщо Господь давав їй такі випробування, коли б не хотів її визнати своєю улюбленицею? 

...ЧЕРЕЗ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТЬ РОКІВ після народження Северини Панську Долину знову заповнило військо. Таке саме метушливе й таке саме влазливе, як те, що колись стояло постоєм у Северининої матері Катрінки. Навіть із тією самою говіркою, хіба лише в інших мундирах та з пришпиленими до кашкетів червоними зірочками. 

Сільські люди, що добре пам'ятали першу війну, тихцем між: собою перешіптувались, що начебто ці, теперішні, схожі на тих, давніх, так само, як діти бувають схожі на своїх батьків. 

А може, ці, теперішні, хотіли знати, як задо-бре наслідили їхні батьки? 

Чи мали намір який інший... 

Війська на цей раз було багато. 

Прийшли зненацька, не дуже гучно, але, виглядало, що твердо. 

Проте ніхто ні з ким не воював.1 

Навіть із бабами. 

Лише сказали, що властпь тепер буде не цісарська і не королівська, а тільки наша. 

А менше як у півроку військові русаки пішли по людях тутешніх: дивитися, чи добре ґаздують гуцули. На поміч — за поводирів і нашіптувачів — брали місцеву бідноту. 

...ЗА ОНУФРІЙЧУКАМИ у Трав'яне прийшли вдосвіта. 

І хоч як рано Северина вставала до роботи, гості з долини застали її, коли вона підперізувалася. 

Ґаздиню Марію болів поперек, то вона, обгорнута поясом із непареної вовни і потовченим корінням гав'язу, вже третій день лежала на твердому — без перин — ліжку. 

Ґазда Дмитро, завалений ліжниками й килимами мало не під стелю, також іще обертався на різьбленому ліжку під протилежною стіною, обраховуючи в умі цьогорічні приплоди та обмірковуючи роботи на осінь. 

- Усім залишатися на місцях! — зненацька, без «добридень», з порогу коротко скомандувала воєнна людина зі зброєю у правій руці, впускаючи перед себе ще двох таких самих воєнних. 

І Северина, зі страху й несподіванки, як тримала наполовину обгорнуту круг себе горботку, то так і випустила її з рук, не встидаючись, що залишається перед чужими людьми в самій нижній — хоч і до п'ят — сорочці. 

Із сусідньої кімнати хутко вбіг господар у підштаниках — і тут же був укладений на підлогу по-турецьки з вимогою не рухатись. 

Коли було з'ясовано, хто є хто, Северині наказали подати одяг ґазді й ґаздині. 

Северина зо страху шукала речі вуйни Марії — і не могла знайти того, що до сьогодні знала із заплющеними очима. Вдягала ґаздиню — і в неї тремтіли руки.