Страница 14 из 32
...Занурювала руки в кошик, набитий зіллям, повільно стискала годинникову пружину —
й потворна чорна голова ледь здіймалася над краями коша, на мить завмерши;
далі кілька разів сіпалася;
а тоді падала на дно, відпущена Северини-ними пальцями.
Бридкіше було із хвостом.
Але вона мусила то зробити, аби навіть ригала по тому три дні.
Бр-р-р...
Замотала один кінець відрізаного хвоста хусточкою, змоченою святвечірньою, йорданською та стрітенською свяченою водою, і зсередини пришила до пазухи сорочки. А другий, видимий, кінець випустила наверх сорочки — мережаної білим по білому, і завжди праної в непочатій воді і «воді Єлени» — отій, що беруть її з криниці чи корита до схід сонця й натще.
Так вона поселила частину мертвої гадюки в себе над серцем.
...І поміж: тим чекала на них.
Бо не могло бути такого, щоб по неї не прийшли єдинокровці її незнаного батька. Вони ні до кого тут пардону не мають.
І дочекалася.
І прийшли.
Чим вона краща від тих, хто також був не винен?
...Колись до неї привозили самого майора Во-роніна. Нога йому після поранення загнила була до кістки. Місцевий доктор чистив її ножем. Дочистив до того, що вже хотіли відітнути ногу до половини.
А Северина поворожила — посвистала над нею, зробила ліки на меду, карпатському «кадилі» й «вогнику» — казали потому, що котрийсь сільський ґазда мало не відтесав одужалу ногу Вороніна, коли застав воєнного в хаті зі своєю жінкою.
...Северина присипала рану попільцем із спаленої квітки «вогника»;
далі мастила маззю з меду й «кадила»;
обвивала борсучими шкірками —
а Воронін, стримуючи стогін, мало не пестив її очима.
Просив чи боявся?
А могла, як би хотіла, затруїти. Було за що Вороніна спровадити на той світ.
Та вона цього не зробила.
Коли би здоровий зазіхав на неї... о, тоді б не вагалася. А тепер перед нею сидів каліка. Убій-ник, але каліка. Вона убійницею не могла стати для каліки.
Але хіба це причина не чіпати її тепер, коли вся Панська Долина у вимушену дорогу лаштується?
А коли подумати, то мала Северина провину перед своїми єдинокровцями — москалями. Ой, мала.
Лиш двоє людей на світі — Семен Дудка й Василь Полотнюк — знали, хто передавав у ліс хлопцям ліки.
Та вона б і не приховувала, коли б її москалі питали. Вона зцілює всіх, хто потребує. І не питає, де й кому мастити тіло її мазями будуть.
О-о-о... скільки в ній умерло знання! Якби хто знав, як то все робилося тоді!.. Якими винахідливими й відважними ставали люди, зусібіч оточені страхами, підозрами, доносами, зрадою й ненавистю!..
Северина у зрубах виловлювала гадюк, убивала їх, випотрошувала, а голови припасовувала в зілля кошика.
Так у неї розвелося ціле гадюче кодло.
...ОБЛАВА ТРИВАЛА ВЖЕ ТИЖДЕНЬ.
І тиждень Воронін зі своїми вояками навідувався на Северинине подвір'я, шукаючи слідів банди.
І той тиждень із дня у день Северина сідала перед порогом хати з кошем, повним гадючих голів, із розкритою пазухою, і цицькою ворушила гадючий хвіст на грудях.
З помутнілими очима, а може, вже й із помутнілим розумом, сиділа перед хатою зі своїми панями-служницями із кошика — й моторошне шипіння, здавалося, перекривало тріск автоматних черг.
У тому гаморі ніхто би й не задумався над тим, що людина вміє шипіти не менш природно, ніж: гадина.
Якщо хоче.
А банда, за якою полювали емгебісти, — Семен Дудка й Василь Полотнюк — сиділи в сіні на горищі Северининої хатки.
І ті, й ті — мисливці одні й мисливці інші — знали, що господиня цієї хатки — недоторканна.
Бо не в собі.
І кожен із них — мисливців одне на одного — так чи інакше думали про Северину.
Одні з надією, інші — з острахом.
Навіть скутий смертельною небезпекою Василь Полотнюк в напівпотемках Северинино-го горища мовчки дивився на Семена Дудку і мовчки питав сам себе: хіба людина б своєму умі буде просити чоловіка вбити пригріту в хаті гадину, як просила колись його Северина? Буде?! А для чого? Щоб позбутися непевних гріхів? Які гріхи у цеї москалиці? Життя на безлюдді — ото й усього! Та й нащо вбивати одну гадину, коли ондечки в кошику (Василеві добре крізь шпари з горища видно) кишить цілий виводок гаддя — а жінка бавить ту нехар1, ніби дітей своїх бавить. Бр-р-р...
То буде людина в умі замахуватися на ту, що пригріла в хаті і говорить із нею, як із живою людиною, чи ні?! Не буде, якщо не знається із щезником.
Проте молодий Полотнюк не смів про це ні запитати в Семена, ні відповісти собі самому. Бо зараз та нехар рятувала їхні життя.
Не смів багато питати й Воронін, люто матірку-ючись на Северининому подвірї, але дивився, як незворушно сидить перед порогом його рятівниця із зануреними в гадюче кодло руками, — і тільки хіба що не спльовував під ноги від пронизливого відчуття бридливості і погамованого страху.
А Северина сидить зі своїми служницями, про щось собі плямкає губами й жаско для людського погляду ні-ні — та й погладить тріпотливий гадючий хвіст у пазусі.
Так скажитє мнє, бітому-пєрєбітому, стрєля-ному-прострєляному майору Вороніну всє здєш-ніє і нєздєшніє бєндєри і нє-бєндєри: будєт вмє-няємий чєловєк согрєвать гадюку на своєй груді?!! Нє будєт, єслі в свойом умє! Нє будєт!
Но пусть согрєваєт на здоровьє. Селі очєнь хочєтся. В горах єщйо люді імєются. Вмєсто етой нєвмєняємой москаліци в Сібірь Воронін возь-мйот другіх. В конце-концов — нє такая уж она опасна, єслі на то пошло.
Главноє — викуріть банду із лєса.
...ГОСПОДИЧКУ-БОЖЕ... Все так давно минуло, що Северина й не згадує ті часи, окрім, як у сні хіба що. Навіть зі своїми дідами — Семеном і Василем (колись врятованою на ії горищі бандою) — ніколи ні про що не згадує: наче не було в них минулого.
А ті несамовиті діди, ті незрадні приятелі її молодості, дотепер мають пильну чоловічу робо-