Москалиця

Якщо добре придивитися, то в господареві можна було розпізнати Василя Полотнюка — найстаршого сина отих Полотнюків, що жили колись під явором у Трав'яному. Колишнього посильного із сільради. 

- Не тратьтеся, Василю. Ви знаєте, що я до пиття не дуже охоча. Але п'ятдесят грамів нашої таки попробую, дай, Боже, вам здоров'я і вашим дітям, що добре стоять там у тому Києві і вас не забувають. — Северина відвела Василеву руку від тарілки перед собою, намагаючись врятувати її від чергової порції їдла. 

- Та хотіли, любко-кумко, забрати діти мене до себе, а я, як посидів там місяць, — заледве не тронувся ума. Людей мільйони, а заговорити нема до кого. А коло дітей, скажу вам по секрету, кумко, саме панство з телевізора. Тепер, котрого в новинах послухаю, сміюся собі у вуса: о, та я й 

тебе, й тебе живцем видів. А з отим-о-о-0, — показує на фото на стіні, — бігме, Боже, порцію віскі пив! Великий бізнесмен і політик, скажу вам, кумко! Казав зять, олігархом скоро буде! 

- Хто? Цей чи зять олігархом буде? — уточнює інший білоголовий дідок, що сидить напроти Северини й крутить в руках ще порожню кришталеву чарочку. 

- Цей тобі, Семе, кажу! Цей-цей, бородатий та хитрий, що по-нашому люкс добре говорить! — Полотнюк показує на фото. — А зять мій, дякувати Богу, також не послідний. 

- Та знаємо, Васи, знаємо. Сідай уже за стіл до Божої ласки! Не викладай того всього добра. Ти знаєш, що ми своє любимо. Рубай мені солонинки та й буде. А ви з кумою отруюйтеся й далі тими заморськими шинками-ковбасами. — Семен нібито невдоволено, а все ж; смачно прожовує оливи, а далі ложкою смакує червону ікру з миски. 

- Ну, що! Дякую ґречно, кумко й куме, що зуважили діда своїм приходом. Що не забули, що дідові стукнула вісімдесятка і п'ятка. Аби'х жили і нарік цеї днини дочекали! — і, цокнувшись із Севериною й Семеном, Полотнюк смачно перехилює чарку віскі, скривившись чи то для годиться, чи таки від незвички. — Якби не діти, сам би й не згадав, коли вродився. Ото чудасія! 

- Слухай, Баси, ти був там у тому Києві, ви-дівся з такими людьми... а-ну, кажи-ко нам, що то далі з Україною буде? Видиш, тиснуть москалі Україну тим газом, але де тобі! Чуєш, вже поверх двіста долярів хочуть за кубік! І скажи мені, хто то край боронити буде, як одні розумні пішли в олігархи, а другі лиш на москалів сподіваються? 

- Семе! Ти знаєш, що я так дивлюся на москалів, як босий на гадину! 

- Васи! Я тебе не питаю, як ти дивишся на москалів. Я питаю, як Україна на них дивиться і що з Україною буде!!! 

- Слухайте ви! — Северина поправила сиве-сивіське волосся під канадською хусткою з шовковими тороками і майже гнівно сказала: — Я вас колись уже просила! І ви обидва мені не раз давали слово не говорити при мені дурне!.. 

І два білі діди прикушують язики. 

Семен Дудка — солониною. 

Василь Полотнюк — ікрою. 

...ВЕРТАЄТЬСЯ СЕВЕРИНА від дідів у свій Лустун завжди одною й тою самою дорогою. 

Хоча з Панської Долини на її хутір можна йти навпростець — горбами. Але давно вже ноги не ті. Роки не ті, щоби впоперек ходити. Та й по дорозі яка машина може бути, то підкине до кладки за «дякую». 

Понад усе вона любить піший хід. 

Ідеш собі. 

Думаєш. 

Ніхто не заважає. 

Ні з ким особливо до бесіди не стаєш, навіть, коли є з ким говорити. 

А що говорити? 

Нема що говорити. 

Три чисниці до смерті — а вона ніби й не жила. Лише чекала... 

Коли би хто знав, що вона насправді в голові своїй думає... та вона ні Василеві, ні Семенові сказати того не може. 

Чоловіки грубі. Гострі. Вони тонке не розуміють. 

А це тонке. 

Як шовкове полотно. 

Як перший лід у потоці. 

Може, так у жіночому череві дитина ворушиться, як її минуле у ній мало не щодень озивається. Северина того ворушіння не знала, то й сказати точно не може. 

Але своє знати — знає. 

Воно в ній дрижить — і перестати не може. 

Вже на той світ збиратися треба — а воно все дрижить попід грудьми. 

Спати не дає. 

Часом посеред ночі встає Северина й подовгу дивиться у вікно. Вона таки відважилася й давно прорубала велике вікно в колишній Косо-вановій стайні — заледве не на всю стіну. 

Ніби за все попереднє життя у вікно надивитися хотіла. 

А воно так — і не зовсім так. 

Насправді вона ж не у вікно дивилася — насправді чекала. 

Дотепер чекає. 

Дивиться — і майже нічого не бачить: чекає. 

Колись, ще малою, заціпивши зуби, чекала, що об'явиться її тато. Ніхто й ніколи їй не казав, та вона й не питала, хто він. Знала, що був у неї Тато. Але був тоді, коли ще її на світі не було. 

А коли вона на світі стала — не стало в неї Тата. Москаля. 

Тепер думає, що, навіть, коли би був об'явився, воно нічого б не змінило. 

Вона давно навіть і не чує, як її називають. 

Байстриця. 

Москалиця. 

Северинка. 

Мольфарка. 

Онде кум Полотнюк — і той їй каже «моска-лиця». 

А їй однаково. 

Давно переболіло. Тепер навіть подеколи тішить: мало хто в селі має таке відверто тверде ім'я, яким називають не позаочі, а так, ніби дивляться в паспорт. 

А як подумати, воно їй не помагало й не заважало. Лише подеколи робило так, ніби ножем по оці хто штрикав. 

Але тата вона чекала недовго. Нема — то й нема. У інших є — то й добре. В інших і мама, й тато були — а долі не було. 

А в неї — нікого-нікогісінько. 

О, скільки разів у житті вона борсалася, як знесилено борсається дитина дикої свині, коли морозної снігової зими пробиває собі дорогу під молоді смерічки чи добуваючись до букового жиру. 

Колись-то, як іще Северина служила в Онуф-рійчуків, послала її вуйна Марія недалеко-неблизько — лише на Писарівку до Пантели-шев-ця за новими чоботами.