Чарівний талісман (збірник)

Дід повісив трубку і, якось невпевнено усміхаючись, знизав плечима:

— Дивно… Щось не пригадую. Якийсь Іваницький Віктор Сергійович Каже, що до війни вчилися разом… Зараз прийде. Він тут поряд… У готелі «Київ»

Лесик і Жора так і завмерли

–Іваницький?

— Віктор Сергійович?

— То це ж наш академік!

У них були такі безпорадні обличчя, що тато й мама засміялися

— Оце так сюрприз! — сказав тато.

— Як же це вийшло? — спитала мама

Затинаючись і збиваючись, хлопці розказали про зустріч біля школи.

— Якби це не було насправді, я б не повірив, — сказав дід

І тут, як це буває у театральних спектаклях, де персонаж з'являється точнісінько тоді (ні на хвилину раніше й не пізніше), коли він потрібен, пролунав дзвоник

Академік Іваницький був уже не в спортивному, а в звичайному сірому костюмі й картатій сорочці з розстебнутим коміром, без краватки Але й зараз він не був схожий на всесвітньо відомого академіка, а скидався знову ж таки на спортивного журналіста, телекоментатора абощо.

— Доброго дня, — сказав Іваницький. — Даруйте, що я вриваюся так агресивно, без запрошення. Але я зовсім ненадовго, хвилин на десять-п'ятнадцять. І справа у мене, як ви зрозумієте зараз, вельми поважна

— Ах, що ви, що ви, Вікторе Сергійовичу! — зашарілася мама. — Це для нас така несподіванка!.. Особливо для хлопців. Ви бачите, які вони схвильовані Вони так готувалися, так чекали зустрічі з вами! І раптом чогось не відбулася… А тут ви приходите до них додому!

Академік кивав, але видно було, що мамині палкі слова бентежать його.

— Так-так… Зустріч у школі мала бути вчора Але щось там у них трапилося. Непередбачене. Якась накладка І директор просив перенести на понеділок. Я й не заперечував Тим більше — у мене в самого були справи… — Іваницький якось винувато глянув на Лесика й Жору. — Ви вже, хлопці, на мене не гнівайтесь, що я до вас одразу не признався. Хотів зберегти інкогніто Вискочив я ото з готелю сьогодні. Хотілося самому без супроводу рідними місцями походити, минуле згадати… Майже сорок років не був… Думав, неділя, нема нікого… Минуле іноді добре згадати на самоті… І тут несподівано натрапив на… — академік кивнув у бік хлопців. — Ви знаєте, це просто унікальний випадок… Щоб отак-от абсолютно випадково зустріти саме того, хто тобі потрібен… Хоча, відверто кажучи, я б однак вас розшукав Через довідкове…

— Пробачте, мабуть, склероз… але я ніяк не можу пригадати, — Василь Денисович ніяково знизав плечима

— Не треба вибачатися Ніякого склерозу. Ви мене просто не можете пам'ятати Ви були у восьмому класі, а я в четвертому

— А-а, тоді, звичайно… — розвів руками дід

— А от я вас чудово пам'ятаю Ви гриміли на всю школу Такі стіннівки малювали, що…

Дід опустив очі й мовчки махнув рукою У родині всі знали, що Василь Денисович не любив, коли говорили про нього Сам він залюбки говорив про інших. А от розмови про себе завжди обривав. Чи то скромність не дозволяла, чи то ще інші якісь міркування? Може, тому що був реставратором, а дехто вважав, ніби то не справжні художники, а, так би мовити, ремісники… І дід не любив нікого переконувати.

Іваницький одразу це відчув:

— Розумію Не любите. Я й сам не люблю Та доведеться трошечки потерпіти. Не так через мене, як через тих слідопитів, які мене сюди привели

Всі здивовано перезирнулися

— Слідопити? Які слідопити? — спитав збентежено дід. — Не розумію.

— Зараз поясню, — сказав академік. — Десь тижнів зо два тому несподівано одержав я листа… — він дістав з бічної кишені складений учетверо аркуш зі шкільного зошита в лінійку, розгорнув. — «Шановний… вибачте… звертаються до Вас червоні слідопити шостого класу Вашої рідної школи, куди Ви обіцяєте приїхати, але все чогось не їдете Тому ми й звертаємося з листом А що, як знову не зустрінемося…» Критика цілком справедлива, сприймаю, але… Що зробиш. Таке життя в тих академіків. Так-от… «Двоє наших хлопців випадково знайшли на шкільному горищі стару стіннівку за 1944 рік. І в тій стіннівці вміщено статтю дівчинки з Куренівки про учня нашої школи, який малював і розклеював за часів окупації карикатури на Гітлера. Звали його Толик. Було йому тоді років тринадцять-чотирнадцять На щоці родимка Допоможіть встановити прізвище героя Зараз так важко розшукати тих, хто вчився у нашій школі до війни Дуже просимо… Пробачте… Підписи…» Почав я думати, згадувати, перебирати в пам'яті всіх, хто вчився в нашій школі до війни В сорок першому я перейшов до п'ятого класу Було мені одинадцять. У сорок третьому, отже, тринадцять А Толику, пишуть, тринадцять-чотирнадцять. Ровесники Але хоч як я напружував пам'ять, не міг пригадати ні в п'ятих, ні в шостих класах Толика, який міг би малювати карикатури Та й узагалі у школі здібних до малювання хлопців було тоді не так уже й багато Це тепер захоплюються дитячими малюнками Студії, виставки, міжнародні конкурси… А тоді… Щоправда, був один хлопець — редактор шкільної стіннівки. Але з восьмого класу В сорок першому перейшов у дев'ятий І в сорок третьому було йому вже, мабуть, років сімнадцять, не менше І звали його не Толик Звали його Вася… — Віктор Сергійович усміхнувся й глянув на діда.

Дід Василь Денисович, завжди такий гучний і усміхнений, сидів зараз, втягнувши голову в плечі, тихий, принишклий і наче переляканий.

І тоді раптом Лесиків тато не витримав:

— Батя! — вигукнув він. — Ну що ж ти, чесне слово!. Це ж ти. І родимка на щоці є, тільки під бородою не видно… І сам же мені розказував, як під час окупації карикатури на Гітлера малював… — тато обернувся до Іваницького. — Через це і з Києва втік Переплив Дніпро, перейшов лінію фронту Десь із півроку був сином полку Поки чуб не виріс. Хлопці ж тоді в окупації спеціально стриглися «під нульовку», щоб здаватися молодшими Щоб у Німеччину не відправили. А потім у розвідці був До Берліна дійшов… Тільки не любить він, скромняга, про свої подвиги розмов…

— Безумство! Та які там подвиги! — махнув рукою дід. — Три карикатури намалював і уже — подвиги

— А чому все-таки Толик? — спитав Іваницький.

— Та знову ж таки — від Німеччини рятувався. Сусідка, добра душа, віддала мені метрику свого сина, який загинув у перші дні, коли Хрещатик вибухав. На два роки від мене молодший був. То я всю окупацію Толиком і проходив, — дід зітхнув.

Лесику розпачі дивився на нього

Його рідний дід Василь Денисович виявився тим самим Толиком, про якого писалося у ветхій пожовклій стіннівці, що її вони зЖорою знайшли на шкільному горищі! Знайшли й забули про неї А червоні слідопити з його класу (Слава Коваленко, Сашко Чуприна та інші) не забули, написали й відшукали. Ну, що ж це таке виходить? Ну, чому він такий… невдаха?

Лесик дивився на свого діда і наче не впізнавав його Наче то був не його дід, який змалку носив Лесика на руках, від якого так по-особливому пахло олійними фарбами, скипидарною змивкою і ще чимось незбагненним, чим пахне тільки від художників Діда, який лоскотав його сивою бородою, а під нею, виявляється, була родимка Лесик ніколи не думав, що в діда під бородою на щоці родимка А та родимка стала тепер наче відзнакою дідового героїчного минулого, про яке Лесик теж нічого не знав… Бо про себе дід не любив розказувати, про себе він говорив тільки жартома. А виявляється, саме дід і є насправді «цінний чоловік», як він сам казав про інших. А Лесик не знав, нічого не знав.

— Слухайте, дорогий Вікторе Сергійовичу, — сказав раптом дід і благально приклав руку до серця. — Я вас дуже прошу… Не кажіть ви тим юним слідопитам, будь ласка, нічого Ви уявляєте — посадять мене, безумство, у президію, квіти, оплески… зроблять із мене справді героя… Я цього не перенесу

Іваницький усміхнувся:

— Сказати мушу. Вибачайте А від президії, оплесків можете якось чемненько відмовитись. Ваше право. Та й хіба у тім річ, щоб була президія, квіти, оплески? Річ у тім, щоб люди знали, що подвиги, і великі, і маленькі, ніколи не гинуть у безвісті, не забуваються, не зникають без сліду… — він на хвилину замовк, зітхнув. — Так само, як і те, що ти зробив негарного, теж ніколи не зникає без сліду. Хоча б уже тим, що живе у твоїй пам'яті І мучить тебе докорами сумління Всі можуть про це забути, той, кому ти зробив, забуде, а в твоїй пам'яті, гляди, й спливе І нагадає боляче, вколе у самісіньке серце Що може бути гірше отого комплексу вини, особливо давньої, непоправної… От скажу вам одверто, досі пам'ятаю одного першокласника, якого я колись у школі образив Він, бач, мені, випускникові, без п'яти хвилин медалістові, зробив зауваження. Як зараз бачу його повні сліз очі, коли я йому прищепив носа А зауваження було справедливе — щоб я не курив у школі… «А ти хто такий?» — питаю «Юра», — каже. «Ну так не сунь, Юро, свого носа у дорослі справи!» — і… А тут ще дівчинка, однокласниця його, стояла… Дурненька, мабуть, дівчинка Зареготала Сорок років минуло, а пам'ятаю, наче вчора Я ще тоді одразу відчув, що дурницю втнув Але вибачитися перед маленьким первачком духу забракло… Може, через того Юру я й курити кинув у студентські роки І тепер думаю раз у раз: живе десь людина, яка все життя, з дитинства, ненавидить мене… І боляче