Покохати відьму

«Теплим» сказала, а не «живим». Тільки тоді мені не довелося дізнатися, що це значить. Тому що…

Тому що біля входу в печеру нас чекав здоровий Приятель зі своєю хазяйкою. Вона, щоправда, втомлена – зразу видно. Зупинилися ми, і чаклунки почали бесіду без голосу, прямо з голови в голову думки переказували, а я їх чув. Хіба що не завжди чітко: деякі слова начебто розмиті. Ну, знаю я, що розмитих слів не буває, але враження саме таке.

Пані. Вже тоді?! Гаразд, стявши голову, за волоссям не плачуть. Що ж до слів «розмитих» – то це відбувалося в тих випадках, коли в його словнику просто не виявлялося відповідного терміна.

– …Ой, сестричко, збіг неймовірний, – це та каже, Приятелева. – Отримав мій (ясно, що це вона про Приятеля мого) замовлення прикрасити храм статуями потвор, відпросився подивитись на живих і, звичайно, потрапив у халепу.

Але ж вона бреше. Відчуваю неправду.

Пані. Зрозуміло: бреше, не змигнувши. Я, коли збирала Хайні в дорогу, бачила цю парочку: поверталися вони з прогулянки. У своєму тодішньому стані (Другий Знак – це вам не жарти!) я ледве їх помітила, але Мелла, мабуть, щось зрозуміла.

Чесно кажучи, вона мене вразила: вважається, що простежити людину в інших світах можна, тільки попередньо забезпечивши її маячком. Але Мелла знайшла якийсь інший спосіб.

Ситуація була вкрай пікантна: обидві ми припустились непрощенних помилок. Сестричка недарма згадала монстрів у першій же фразі: вона перехоплювала ініціативу, тонкий натяк на товсту обставину. Те, що я перебувала на межі божевілля, було б виправданням, якби я забула забезпечити хлопчика зимовою шапкою чи запасним казанком. На цьому тлі її власна промашка – не врахувала, що щеплення від віспи, зроблене людьми одного світу, в іншому стовідсоткової гарантії не дає, – видається дрібницею. Але не для неї самої! Гризти себе буде – це точно. Крім того, втручатися у відносини між якірцем і його хазяйкою суворо заборонено. Взагалі, у нас усе, як у людей: буває, що дружимо парами, буває, що ревнуємо одне до одного, але це – поки справа стосується звичайних чоловіків, а з якірцем навіть просто познайомитися можна тільки з дозволу його, за висловом Хайні, пані (другий термін – хазяйка – він угадав правильно). Однак Меллі добре відомо, що я не побіжу скаржитися, і навіть якщо раптом усе стане відомо, – сестричка зробить круглі очі й присягатиметься: випадковий, мовляв, збіг.

…А слово «сестричка» не в прямому смислі сказано – просто одного вони клану.

– Твій новий якірець?

Сказано про мене, і начебто засуджує вона мою Хазяйку. І до чого тут якір?

– Боюся, що останній. Знаки мені були.

– Скільки? – А вона злякалася. Злякалася за мою Пані.

– Другий уже.

– Це ще не напевно! Перші три часто брешуть! Небезпечно – починаючи з четвертого.

– Сподіваюся.

А тепер моя Пані неправду каже. Не розумію, що сталося, але Вона НЕ сподівається. Вона у біді!

– Якірець надійний, тільки що кішку вклав у поєдинку. Тому коли що…

– Кішку? А про – тут я жодного слова не зрозумів але, мабуть, ішлося про ящера – він тобі не розповідав? Он скелет під снігом.

Повернулись обидві до мене, і я знову пережив – не згадав, а пережив з початку і до кінця сутичку з ящером. Потім – як Приятеля «виручав», а йому нічого й не загрожувало, сором-то який! (Я ніби вві сні був, розумів це, але прокинутися не міг.) Потім – як за ним, хворим, доглядаю, як за рибою пішов. Людожера добив і прокинувся.

Друга чаклунка якось на мене дивиться так, ніби я дивовижа яка.

– Ти знаєш мою думку…

Про що думка, яка? Ясно – про мене щось, і знову не зрозуміло.

– …Але якщо Знаки справжні – ой, сестричко, тримайся зубками. Все можна купити, крім трьох людських чеснот.

Перекладач. «Усе можна купити, крім кохання, шляхетності, розуму» – отерське прислів'я.

– Ну, щодо розуму…

– Не дурніший він за нас із тобою!

Приятелева пані скосила очі на замет, під яким лежав ящір.

– Я б, наприклад, не здогадалася незнайомому звіру розтин улаштувати! А трюк з чоботом! Нерозвинений розум – та хто винен? Могла б чогось і крім меча навчити. Ти хоч помітила, що він письменний?

А ти коли встигла помітити?

– Якби, – обняла за плечі Приятеля. – Була б я вільною – відібрала б!

Я не річ – не візьмеш.

– Ну, хлопці. – Це моя Пані каже, і зрозуміло мені, що її слова обидва ми в головах чуємо, кожен своєю мовою. – Попрощайтеся.

А як? Він швидше зметикував: вийняв один зі своїх кинджалів і мені простягає. Ох, боги та демони, в мене ж немає нічого свого, а подарунки передаровувати… «Можна», – це мені Господиня прямо в голову. Зняв я з пояса свій кинджал, обмінялися зброєю, за звичаями нашими – перший крок до побратимства. «Кров змішаєте іншим разом, зараз часу немає. Мені дуже шкода, Meллo». Здається, останніх слів я не повинен був чути.

Узяв Приятель чаклунку під руку – і зникли вони, як і не було.

От саме цієї миті зрозумів я – чи то з рухів плавних, чи то осяяло: та ж вона дитя носить, пані Приятелева.

– Гаразд. – Незадоволена чимось моя, але, здається, не мною. – Ходімо, треба шкуру швидше зняти, поки труп не застиг.

Ой, я її такої і не бачив іще – може, відвернути чимось?

– Пані, дозволь запитати?

– Так, хлопчику?

Не на мене сердиться, це точно, але все одно треба.

– Чари мого обладунку – вони через мене діють або через речі?

Повернулась до мене, дивиться, але й слова не каже.

– Ну, ми оце йдемо по снігу, і панцир білий. Він тому білий, що навколо сніг, чи тому, що я сніг бачу?

За той час, що Вона мене мовчки розглядала, можна було порахувати до п'ятдесяти.

– Має значення і те, й друге, чоловічку. Якщо зараз кинути твій обладунок на снігу, він збереже білий колір, поки ти його бачиш і навіть ще якийсь час опісля. Одягнути на іншу людину – чари не подіють, ти ж знаєш.

Справді, надягав я на Приятеля. Але таки не весь обладунок – у нього зовсім інша фігура, – а рукавички.

Пані. Хлопчики просто не могли втриматися від такої спокуси. Але, чесно кажучи, я не гадала, що він зуміє так сформулювати питання. Мабуть, його розум розвивався і без моєї допомоги.

– Я й не думала, що ти тут зустрінеш людей, тому пояснювати не стала, але, якщо ти сильно захочеш, обладунок стане чорним. І поки ти не даси нової команди, в будь-якому разі залишиться таким. Тільки треба сильно захотіти, дуже сильно. Ага, ось так.

Розмовляючи, дійшли ми до тіла звіра. Самець, даремно його Пані назвала кішкою. Вона, змахнувши з валуна сніг, сіла, я здер шкуру, вибив зуби – на намисто.

А Хазяйка дивна сьогодні: злитися перестала, але дивна.

– Розумієш, чоловічку… Я не знаю, як і сказати.

А ти просто скажи.

– Добра порада. Я розумію, ти сподіваєшся, але… Зараз я не зумію тебе забрати. І так прикидала, і сяк – не вийде. Доведеться тобі залишатися тут до весни і навіть, можливо, до літа. Але потім точно заберу, не доведеться йти до мисливців.

Ти тільки прийди, а я почекаю, скільки скажеш.

– І відвідувати тепер буду частіше. Ти щось попросити хочеш? Давай сміливіше!

Я, звичайно, подумав справжнісіньку дурість, але не сказав же – Вона сама в голові підгледіла. А коли ще в обличчя пирхнула, то… Замішалися в мене в голові думки з почуттями.

– Ану кинь клинок! Додумався, на жінку підняв!

А я тихо так бурмочу:

– Ти не жінка – ти відьма! Форкаєш! У голову дивишся! Моя голова! Граєшся, я не іграшка! Форкаєш!

Далі просто: раз – повалила в сніг, два – коліном на груди, – меча відбирати не стала…

Пані. Боялася я того меча – далі нікуди.

…Притисла коліном і щоки тре снігом – я й не помітив, як прихопило, – і сміється – не форкає, а сміється тихо, але добре так…