Страница 95 из 104
Ховрашкевич повинен виступити з аналізами. Він мав переконати суддів у тому, що спирт, яким були споєні тваринки, належав не до пшеничного, дев'яностошестиградусного, який є в лабораторіях «Фіндіпошу», а до картопляного і трохи розведеного. Словом, саме тим спиртом, який Маргарита Ізотівна принесла у «Фіндіпош» для Стратона Стратоновича, щоб натирати спину і поперек після риболовлі…
Скажемо наперед, що суд згодом справді відбудеться. А щоб далі не інтригувати читача, додамо: він був нерівний. Проти Нещадима й Чадюка виступили такі супротивники і дали їм такий нечуваний в історії юриспруденції бій, що позивачі тільки завдяки гуманності нашого суду не сіли того ж дня на лаву підсудних — один як злочинець, а другий як наклепник. «Фіндіпош» торжествував, але все це буде згодом, а зараз давайте повернемося до Сідалковського та Грака, які ще не знають про народження фіндіпошівського сценарію і продовжують ловити ондатр…
Сідалковський посміхався життю, а життя, як казав він, насміхалося з нього. Ось уже два дні минуло, а потрібної кількості ондатр і їжаків усе ще не було. Точніше, у клітках «Мегацети» їх нараховувалося більше, ніж треба, але їхній особовий склад аж ніяк не влаштовував наших ловців: їжаки були усі самки, а ондатри — самці. Все довелося починати спочатку.
Грак з самого ранку обкопував нори, утворюючи неймовірні траншеї, що тяглися між верболозами, як передня лінія оборони. Армія начебто готувалася до наступу, але про всяк випадок не забувала про тили і закопувалася, як казав Сідалковський, по самі вуха.
Зовсім іншим займався Сідалковський. Ризикуючи своїм модним на всі часи й періоди обличчям, він на горищі уже відомої нам удовиці виловлював ос.
— Ще один подвиг в ім'я людства і дітей, — у Сідалковського з'явилася крива посмішка.
Він узяв у ліву руку пилосос марки «Тайфун» і поліз по драбині на горище. У ці хвилини, якщо дивитися збоку чи знизу, він нагадував хвацького брандмейстера, що озброївся пожежним шлангом. Але Сідалковський ліз на горище з пилососною кишкою зовсім не для того, щоб гасити пожежу, а щоб помститися цим жовтим кусючим тварюкам, які так спотворили його красиве обличчя. Очі палали ненавистю і завзяттям, а гаряче серце вимагало помсти й справедливості.
Хазяйка хати стояла внизу і щиро сміялася, даючи свої прості і випробувані на ділі поради. Та Сідалковський відкидав їх геть.
— Якщо вірити Светонію, — говорив він, — то Доміціан зачинявся у себе в квартирі й ловив мух. Я вище Доміціана. По-перше, я ловлю не мух, а ос, по-друге, не руками, а пилососом, а по-третє, я не в кімнаті, а на горищі. Можна сказати, на висоті.
Це була ефектна і захоплива картина, як усе, що тільки романтизував Сідалковський у своїй багатій уяві. Настільки захоплива, що Євграф на деякий час навіть забув про вилов їжаків і ондатр. Підставивши на видовженій пилососній трубі наконечник під самісінький отвір, в якому, за припущенням Сідалковського, мало бути оте осине гніздо, він наказав хазяйці увімкнути апарат. Оси, жовтим і рівним шлейфом наближаючись до рідного гнізда, несподівано потрапляли у сильний притягальний струмінь повітря і щезали в трубах пилососа, не встигши опам'ятатися й зрозуміти, що це за нове явище у природі.
— Візьмемо природу в свої руки, — казав Сідалковський, — але за допомогою розуму і пилососних труб.
Господарка відмовляла Євграфа, радила тих проклятих ос облити окропом та йти вже снідати. Або зачепити патиком гніздо і викинути його геть. Але, по-перше, Сідалковський гнізда не бачив, а тільки догадувався, де воно, а по-друге, від цієї роботи він одержував якесь задоволення і втіху. По-третє, прорватися на горище тепер було не так просто. Десятки жал впивалися в неприкриті частини тіла і зводили нанівець модну красу Сідалковського. Цього він вдруге допустити не міг.
— Операція «Тайфун» продовжується! — давав команду Євграф, і хазяйка знову вмикала пилосос, час від часу бігаючи до плити подивитись, чи не википіла картопля. — Візьмемо природу в свої руки, якщо природа не візьме нас.
Універсальний побутовий апарат, з допомогою якого можна було чистити одяг, м'які меблі, гардини, стіни, килими, книги, радіоапаратуру, тепер знайшов своє нове застосування — успішно виловлював ос, яких Сідалковський збирався після закінчення операції задути в палаючу піч.
— Романтична ніч на сіні не завжди романтично закінчується, — говорив він уранці, коли хазяйка прикладала йому перші холодні примочки до гарячого тіла. — 3 таким обличчям у конкурсі краси участі не беруть. Чи не так?
— Не хвилюйтесь, ви й так гарний. За вас будь-яка дівчина нашого села вийшла б…
— Будь-яку я не хочу, — тримаючи за руку хазяйку, відповідав Сідалковський.
Тепер він, зручно вмостившись на драбині, чекав, коли з'являться нові «ескадрильї». День видався теплий, сонячний. Сідалковський мружив очі з підпухлими віями, як ведмідь після зимової сплячки. Його незабаром розморило, і він заснув. А снилася йому минула ніч…
— Не поспішайте, Грак. Так недовго й заплутатися в штанях. Дама твердо стоїть на грунті, хоч той грунт і під водою, — Сідалковський подав йому палицю. — Передайте їй естафету.
Через хвилину Грак закричав:
— Доктор, сюди!
Сідалковський не примусив себе довго чекати.
— Єва? — здивувався він. — Ви що, з неба звалились?
— Уявіть собі. Я приїхала за вами. Мені Адам розказав, що ви десь тут недалеко їжаків та ондатр ловите. Хіба з того щось вийде?
— А що ви тут робите? — відповіддю на відповідь запитав Сідалковський.
— Купаюсь!
— Я це бачив. А взагалі?
— Стежу за вами, Сідалковський. Ви ж за мною перестали.
Грак розчаровано побрів до намету. Сердито жбурнувши патика у вогонь, він здійняв над ватрищем красиву діамантову куряву.
— Летять, як нічні метелики на фари «Мегацети». Летять, падають, оббиваючи собі крила, піднімаються і знову летять… — Грак заздрив Сідалковському. Заздрив його зростові, його красі, успіхам, яких і не було, і мимоволі ловив себе на тому, що недолюблює свого благодійника. А може, навіть… Ні, Грак не хотів так думати, але все ж погоджувався в думці з собою, що він ненавидить Сідалковського.
Сідалковський тим часом витирав Єву рушником і думав про те, що жінки, які самі до тебе напрошуються, багато втрачають. Знецінюють себе. Євграф мляво розтирав їй плечі й думав: «Краса і розум — це ті два антиподи, які майже ніколи не знаходять місця в одній особі. Особливо тоді, коли та особа жіночого роду». А вголос мовив:
— Така гарна жінка — і теж колись буде старою, зморщеною бабусею. Аж не віриться.
— Єва такою не буде.
— Від старості й кохання нікуди не сховаєшся.
— Єва швидше помре, ніж буде старою…
— О! — вигукнув Сідалковський. — А я й не знав, що передо мною графиня де Буржі-друга.
— Це хто така — графиня?
— Як, Єво?! Ви не знаєте графині де Буржі?
— А Сідалковський знає?
Сідалковський теж її не знав, але він її вигадав. Чув щось про якусь графиню, котра з'явилася свого часу гола у дворі перед Наполеоном III, а коли, як їй здалось, постаріла, добровільно пішла в монастир і більше ніколи не показувалася людям. Але відповідав так, ніби сам особисто носив тій графині передачі:
— О Єво, ви мене дивуєте! Графиня де Буржі, — він навмисне замовк, і Єва приготувалася до того, що Сідалковський назве її зараз своєю бабусею. — Графиня де Буржі була фавориткою Наполеона III Луї! Чули такого?
— Чула, — відповіла Єва. — Це той, що ворони їв?
— Ворони їв дядько Луї, а цей Луї — його небіж, Єво. Я вам дивуюсь. Актриса столичного театру: Єва Чуприна тире Гранат — і не знає графині де Буржі.
— Сідалковський! — Єва вигукнула тоном матусі Карапет. — Ви дуже грамотний?!
— Ви мене питаєте чи стверджуєте?
— І друге, і перше!
— Я так і думав, Єво. У вас ніколи не буває твердих переконань.
— А у вас, Сідалковський?
— У мене теж. Особливо в ці хвилини, коли я не знаю, подобаєтесь ви мені чи ні.