Страница 68 из 104
— Ану, заголіть руки.
— Для чого?
— Хочу глянути на ваші виколки.
— Я без татуїровки.
— Першого такого моряка бачу. Мабуть, ви офіцер?
— Ви не помилились, Єво, — збрехав Сідалковський і додав: — Перший помічник мічмана.
У Єви очі зробилися глибокими й голубими. Сідалковський глянув на них, і йому здалось, що в них міг потонути легіон її прихильників. Єва роздяглась і підставила свою й без того напівшоколадну фігуру сонцю і теплим дніпровським вітрам. Купальник її схожий був на фіговий листочок.
— Єво, ви гарна, — мовив Сідалковський, а подумки додав: «Коли мовчите». — Ви гарна, як…
— Як хто? — підвелася на ліктях Єва.
— Як швейна машина «Зінгер» у моєї мами.
Єва вдячно посміхнулася.
— А ваші очі, як оази…
— Як що?
— Як оази.
— А-а, це ми ще в школі проходили, — Єва зачерпнула рукою води. — Здається, по географії… Правильно?
— Правильно, — підтвердив Сідалковський, ритмічно й нехотя загрібаючи веслами. — Я — Сідалковський, Єво.
— Знаю, — розморено кивнула вона, навіть не розплющуючи своїх голубих очей, в яких міг би втопитися й Сідалковський, якби Єва їх відкрила.
— Звідки ви знаєте?
— Я ж сама вас так назвала.
— Але я справді Сідалковський з «Фіндіпошу».
Єва одночасно розкрила пухкенького ротика й голубі, як у серпні небеса, очі.
— Я працюю разом з вашим Адамом.
Єва мовчала, як риба, викинута на берег. Губи-вишні зморщилися, наче враз перестигли.
— Ніколи б не подумала, — розтулилась вишня і показала два разки гарних зубів.
«Зуби — як клавіатура на піаніно чернігівського виробництва», — подумав він.
— Я вас уявляла старим і противним дідуганом. Як ви могли придумати: посилати за мною діда Бубона.
— А ви хотіли, щоб за вами слідкував я?
— Хоча б!
— Що я й роблю.
— Ви мене вбили, Сідалковський. Отже, ви за мною стежите? А все те, значить, було не справжнє: і плащ, і компліменти, і ваші почуття?
— Плащ, Єво, справжній. З чистого японського синтетичного волокна.
— А почуття?
— Про які почуття ви говорите?
— Про наші з вами…
Сідалковський розвернув човен і, пливучи до причалу, думав: «Єва належить до тих жінок, з якими приємно, коли вони мовчать, але якщо вони починають говорити, та ще й так багато, від них хочеться негайно втікати і тільки після цього, через певний час, згадувати, як втрачене дитинство, яке здається значно кращим, ніж було насправді».
Саме таке почуття охопило Сідалковського, коли він несподівано залишив Єву (звичайно, як справжній джентльмен, провів її до самого «Фактуса»). На прощання сказав:
— Єво, ви увірвалися в моє життя, як реактивний літак у небо, залишаючи в ньому яскравий слід: білий і кучерявий.
— Комплімент?
— Комплімент, — підтвердив Сідалковський.
— І такого мені ще ніхто не казав. Коли ми зустрінемося? — подаючи руку, запитала Єва.
— А я вам, Єво, не набрид? Такі жінки, як ви, віддають сьогодні ключ від свого серця, щоб завтра на ньому поміняти замок.
— У вас буде ключ до всіх моїх замків, Сідалковський, — посміхнулася Єва і щезла в тіні величезного «Фактуса».
Сідалковський поспішав до Кобилятина-Турбінного. Там, у «Фіндіпоші», на нього вже чекав Адам. Він дивився на Сідалковського очима абітурієнта, якого може врятувати тільки остання п'ятірка. Євграф глянув на нього так, як можна дивитися, коли сумління ще чисте, а совість уже починає відходити в минуле, узяв по-товариськи за плечі й почав:
— Найбільші майстри по пересадці сердець, Адаме, — це жінки. Вони роблять це майстерно, хоч і не безболісно, поміщаючи своє серце то в одну, то в іншу грудну клітку, але, як правило, в чоловічу. Ви мене зрозуміли?
Адам скрушно похитав головою.
— Скажемо простіше: ви, Адаме, не пройшли по конкурсу. Готуйтесь до наступної сесії. Тримайтесь, тільки без сліз і ридань.
Адам зайшов до кабінету Сідалковського й присів. Він сидів так тихо, що скидався на забутий пам'ятник в осінньому райскверику. Потім схлипнув і затулив обличчя руками.
— Не плачте, Адаме, — промовив Сідалковський і жестом футбольного мецената поклав свою руку на його плече. — Витріть очі і побережіть сльози до кращих часів. Єва — не член нашої профспілки. На поруки її не візьмеш. Масово можна виховувати, але будуть не ті наслідки. Повірте мені. Я зустрічав Єву зблизька. Бачив її так, як вас, Адаме. Божественне створіння. Де ви тільки його відкопали і для чого? Вона створена не для вас…
— А для кого? — Адам підвів очі. Ніс у нього вже встиг набрякнути і за кольором та формою скидався на синій баклажан.
— Для кого ж?
— Для людства, Адаме! Єва створена для людства.
— І ви з мене смієтесь, Сідалковський?
Євграф раптом спіймав себе на думці, що і він… Карло Іванович Бубон таки мав рацію. Досвід переміг молодість.
— Що ж мені робити?
— Випийте своїх улюблених «сто грамів для сміливості» і залиште Єву раніше, ніж вона залишить вас. Інакше історія може повторитись, як старий анекдот на новий лад. Але від того вам не буде смішно.
— Єва залишить мене?
— Так, — Сідалковський відчинив стіл, дістаючи дорогі сигарети. — Кохання, як і телеграма, не завжди знаходить своїх адресатів.
— Але ж трапляються випадки…
— Безперечно. Ваша телеграма, Адаме, ще не прийшла. Вона, можливо, тільки в дорозі. Вона, можливо, до вас іде, але трохи на іншому бланку.
— Скажіть, Сідалковський, вона зустрічається з тим самим «у клітинку»?
— Адаме, Ноїв ковчег уже давно біля гори Арарат, а ви й досі по той бік потопу… Єва живе сучасними темпами. Вона спішить, а ви запізнюєтесь, як періодика. Події розвиваються значно швидше, ніж ви думаєте. Після «клітинки» у неї вже третій. До речі, зайвий. Бо цей третій… Візьміть себе в руки, Адаме, або міцніше затисніть пояс. Цей третій… А втім, яке це має значення для вас? Це ж нічого не міняє.
Сідалковський підійшов до вікна і, здається, для краси закурив. Над «Фіндіпошем» пропливала хмарка, в якої на самих віях виблискували краплини дощу. Здавалося, варто її потрясти, і дощ з неї посиплеться, як роса з ранкової яблуні.
— Ви його бачили?
— Бачив, як самого себе, — мовив Сідалковський. Він сів на краєчок столу, чого профспілкою робити не дозволялось, викинув цигарку і витяг пилочку для нігтів.
— Скажіть, він гарний? — запитав Адам, ніби це могло щось змінити в його житті.
Сідалковський підвів свої красиві очі на нього і на деякий час затримав свій погляд на кінчику Адамового носа.
— Він молодий, як бог, — упевнено сказав по паузі, помітно хизуючись собою.
— Скажіть, а вони вже цілуються? — ледве вимовив Адам, чекаючи від Сідалковського зовсім не тієї відповіді, яку збирався почути.
— Що означає ваше «вже»? — Сідалковський зіскочив зі столу. Він не договорив і почав прислухатись. По коридору, покахикуючи, повільно, але впевнено просувався Стратон Стратонович й лаявся.
— Перепрацювались! Хоча б тобі одно в кабінеті сиділо! Прийдуть! Попозіхають! А наука — ні в ліс ногою! Бухгалтерá! Від них діждешся шапок! Шепеонів діждешся! — Ковбик пройшов повз двері, і його бас гув уже в кінці фіндіпошівського коридора.
— Адаме, ви мене питаєте, чи Єва вже цілується… — Сідалковський зробив крок назад, ніби хотів показатися в усій своїй красі. — Любий мій, ваша Єва цілується завжди! Вона без цього не може, як молода лошиця без вівса. Даруйте за грубе порівняння, скажу м'якше — поцілунки для неї така ж необхідність, як для ковбаси целофан.
— Що ж мені робити, Сідалковський? — тепер говорили тільки очі Адама.
— Від вас вимагається одне. Я вам тисячу разів казав: будьте мужчиною. Це єдине, що дав вам бог, Адаме.
— Що ж мені, бити її?
— А подужаєте?
— Спробую…
— Що ж, спробуйте. Але я особисто такого способу не визнаю і не пропагую. А втім… — Сідалковський задумався. — Цей древній, як греки, спосіб, можливо, на деякий час і вплине на Єву.
— Я спробую, — голос в Адама почав твердіти, як вологий рукав фуфайки на тридцятиградусному морозі. — Вип'ю сто грамів і спробую.