«Аристократ» із Вапнярки

— Ти ба, який аристократ знайшовся, — долинуло до тендітних вух Сідалковського.

«Ти без цих штучок ніяк не можеш? — прокинувся в Сідалковському-другому Сідалковський-перший. — Ти прийшов її перевиховувати чи завойовувати серце?»

«Я ще над цим не думав», — відповів йому Сідалковський-другий.

Він проходив крізь натовп, неначе крізь стрій. Обличчя в нього горіло, як парниковий помідор, що не спізнав ще сонячних променів, але мав достатньо електросвітла. Єва ж цвіла і закипала, як цвіт на абрикосовому дереві в Одесі.

— Давайте знайомитися, — мовила Єва, не випускаючи Сідалковського з рук.

— Сідалко, — відрекомендувався він.

— Єва. Єва Гранат, — сказала вона і двічі вголос повторила. — Сідалко, Сідалко! Щось мені ваше прізвище нагадує. Ага, згадала: Сідалковського. У мене є один знайомий — Сідалковський з «Фіндіпошу».

— Ви там працюєте? — перебив її Сідалковський.

— Ні. Мій чоловік там працює…

— Так ви заміжня? — збивав її з курсу Сідалковський.

— А ви розчаровані?

— Навпаки! Я нікого так на світі не люблю, як розлучених нарсудом мам і…

— Я ще не розлучена і не мама.

— От і чудово.

— Тільки не перебивайте мене. Я до цього не звикла, — губки у Єви набрали форми примхливого бантика, зав'язаного на один вузлик. Так-от: у мене є знайомий Сідалковський. Вам би теж личило: Сідалковський.

— Що ви кажете?

— Абсолютно. У мене є один знайомий. Звати його Коля, але він нагадує іншого мого знайомого, і я його називаю Вадиком. «Коля» йому зовсім не пасує. Як вам Сідалко. Можна, я вас називатиму Сідалковським?

Сідалковський не заперечував. Це йому навіть сподобалося. До його фігури пасувало саме таке прізвище: Сідалковський, а не Сідалко.

— Так-от, цей Сідалковський. Ну, Сідалковський-перший, а не ви. Ви будете Сідалковським-другим. Згода? Чи вас це ображає? Ну, гаразд, ви будете першим, а той другим.

Сідалковський посміхався і думав про своє: що б означала знахідка Грака і чи б'є Бубона Мацеста Єлізарівна, а чи тільки лає?

— Так-от, цей Сідалковський. Не ви, а той Сідалковський, знаєте, що придумав?

— Не знаю. Цікаво, що ж?

— За мною слідкувати!

— Ну?! — красиво переломив брови Сідалковський. — А хто ж ви така, що за вами стежать?

— Ніхто! В тім-то й справа, що я ніхто. А він, Сідалковський, доручив це начальникові мого чоловіка головбуху Бубону. Ви колись чули таке? Навіть дав йому дві мої фотокартки. А жінка взяла їх і порвала… Скандал був грандіозний!

— А звідки вам усе це відомо?

— Та мені мій чоловік сам про все і розповів. Я навіть знала, що він у вельветових штанях ходить. По них я одразу й упізнала Бубона. По них і по лисині, — Єва підстрибнула і зірвала недостигле яблучко. — Хочете пополам? — запропонувала вона Сідалковському й перша надкусила. — Кисле і гірке.

— Плід з дерева пізнання й зла, — промовив Сідалковський.

— Що ви сказали?

— Це з біблії…

— А ви що — сектант чи атеїст?

— А вам що більше до вподоби?

— Мені — ви. А професія мене не цікавить.

— А що вам ще чоловік розповів? — запитав Сідалковський.

— Адам? Та він мені все розповідає. Моє миле і покірне створіннячко. Якось прийшов додому та й каже: «Єво, тепер тобі нічого не вдасться. За тобою стежать». Я розсміялася. У мене днями був один знайомий. Казав, що з кіностудії Довженка. Якийсь каскадер. Все хотів з мене дублера Бріжжіти зробити. Я йому одразу сказала: «Ти от що, каскадер, мотай звідси, бо я тобі дам дублера Бріжжіти». Вона ж уже стара? — чи то запитала, чи ствердила Єва. — Ще хотів мене до моря вести…

— Пішки? — поцікавився Сідалковський.

— Не знаю. Я відмовилась. У мене тут своє море і Дніпро на додачу. Ви, Сідалковський, умієте плавати? — Єва раптово повернула у бічну вуличку, тісну й густо-зелену. — Якщо вмієте, то й мене навчите. А той каскадер передав мене своєму товаришеві із театру. Цей уже влаштував мене на роботу. Тепер я в театрі…

— Ким, якщо не секрет?

— А ви не здогадуєтесь?

— Здогадуюсь.

— Так чого питаєте?

— Цікаво, — Сідалковський несподівано зів'яв, як дерево, посаджене не в той грунт.

А Єва тим часом продовжувала:

— Так от, учора ми з цим товаришем з театру були на Дніпрі. Каже: підемо, поплаваємо, а сам плаває тільки на човнах, і то на тих, що на шістьох. Видно, для двох боїться. Ми сіли, від'їхали від берега, і я одразу хотіла скинути його у воду. Та він аж під лавку заліз. «Єво, не дурій, — каже, — а то я втоплюсь». Топись, відповідаю, хай думають, що втопився через мене. А він мені: «Якщо ти мене залишиш, то тоді, чесне слово, втоплюсь, не дивлячись на те, що не вмію плавати». Завтра побачимо: я йому даю, Сідалковський, громовідвід. Скажу, у мене тепер є Сідалковський — і плавати вміє, і не топиться. Чи не так?

— З вами весело, Єво.

— О, зі мною не пропадеш, — і, вискнувши, Єва підстрибнула й зробила ногами в повітрі ножички, як Пеле із команди «Сантос» при ударі по м'ячу. — За мною, Сідалковський, усі сохнуть, вішаються і топляться.

— Уявляю, скільки на вашій совісті мертвих душ.

— Жодної, — розчаровано промовила Єва. — Ні один не втопився. Тільки обіцяють. Всі вони однакові. Отаке життя. Умерти можна… Нудьга і сум з пірамідоном. Усі тільки лякають, але я не з лякливих. Мене цим не візьмеш. Он Адам, мій чоловік, той теж вішатися збирається майже через день. Я йому навіть мотузку принесла. На, кажу, я подивлюсь, як це ти зробиш. Тільки записку не забудь передати в Держстрах. Думаєте, повісився? Бубона лисого! Повісився — тільки мені на шию. Розплакався, усю нейлонову кофточку зіпсував. Така була кофточка… Тепер її жодна хімчистка не бере. Плями виводять, а сльози залишаються. — Єва крутнулася навколо своєї осі. — А правда, Сідалковський, давайте з вами дружить? Ви мені подобаєтесь. Ви хто — теж артист? Бо мені останнім часом самі артисти попадаються. Той, що нібито з кіностудії Довженка, виявилося, кулонами з міді торгував, видаючи їх за чисте золото. Тепер я зрозуміла, чого він так злякався, коли я сказала: «Бобик, за нами слідкують». Його звали Боб, а я називала Бобик. У нього лице враз стало в клітинку. Він усе носив у клітинку, а тоді по секрету мені зізнався, що йому навіть небо таким здається.

— Що ви кажете?

— Чесне слово. — Сам мені казав. Він же, виявляється, ще й хрестиками у Володимирському соборі торгував. Ви, Сідалковський, не торгуєте? Бо тепер багато хто торгує… З виду ніби люди як люди, а в душі — торгаші.

— Я, Єво, гриз граніт науки і по скелях видирався нагору.

— Науковець?

— Вгадали.

— Гм, — Єва зробила ще одні ножиці. — Цікаво, — цей жест, очевидно, був найвищим виявом її позитивних емоцій. — Цікаво. Мабуть, дисертації пишете? Їжаків схрещуєте?

— Ви що, знаєте, де я працюю? — вихопилося в Сідалковського.

— Звідки? Хіба ви кажете? Тільки відрекомендовуєтесь і всі, як один, брешете. Про їжаків я згадала, бо на роботі мого чоловіка їх схрещують з цими… ну, що шапки з них модні носять. Підкажіть. Вискочило з голови.

— Ондатрами.

— От-от, ондатрами. Але хіба це можливо? Їжаки ж колються. Правда?

«Свята простота, — подумав розчаровано Сідалковсьський. — Форми не відповідають змісту». А вголос сказав:

— Ви просто святість. Ви не Єва, а роза вітрів.

— Комплімент?

— Комплімент.

— Оригінальний? Таких ще мені ніхто не казав!

Вони опускалися вниз по ескалатору. Сідалковський їхав не дуже охоче. Цей візит перестав йому подобатися. Краще б вона не розтуляла своїх вишневих губ. Торрічеллієва пустота. Мовчання — золото, а язик — млин.

У поїзді метро Сідалковський стояв, а Єва сиділа.

— Сідалковський, сідайте, — запропонувала вона.

— Коли у вагоні стоять жінки, Сідалковський сидіти собі не дозволяє.

— Який ви!

Поїзд мчав їх до Дніпра. Вони вийшли на зупинці «Гідропарк» і попрямували на човнову станцію. Сідалковський узяв човен на двох.

— Не боїтесь?

— Я колишній моряк, Єво.