Страница 102 из 104
Ця, здавалося б, не така вже й вагома композиційна деталь видається не тільки художньо продуктивною, а й глибоко символічною у розумінні образу головного героя. Можливо, автор таким чином хотів підкреслити, що початкуючий київський Сідалковський — то поки що дрібне, примітивне міщанське мурло, бо він надто малоактивний у демонстрації своїх могутніх шкурницьких потенцій…
Так, Сідалковський бридкий, огидний, але поки що його суспільна шкода не така вже й значна: зв'язки його з громадою мінімальні, оскільки він перебуває, так би мовити, у стадії перекотиполя, а не міцно вкоріненого отруйного зілля, що здатне не тільки розвиватися, а й нищити все здорове навколо, розсівати увсебіч шкідливе насіння.
У другій частині твору автор розширив сфери суспільних зв'язків свого героя. Бо викривання пиятики, розпусти, нікчемного провінційного фанфаронства — справа, безперечно, почесна, але не може стати основним пафосом роману, в якому сатиричний тип — головний герой, уособлення реально існуючого зла. Завдання сатирика — не розважати читача розповідями про веселі пригоди, а показати явну чи приховану загрозу суспільного зла, а згодом і мобілізувати здорові сили на боротьбу з ним.
О. Чорногуз виявив художницьку прозірливість, «трудовлаштувавши» Сідалковського у «Фіндіпош», що давно очікує докорінної реорганізації як випадково обділений увагою громадськості пишноцвітний заповідник бюрократизму. Сміливо користуючись засобами перебільшення, загострення, гротеску, письменник створює чудові умови для розвитку характеру Сідалковського, розкриття його сатиричних можливостей. І справді, за якийсь рік Євграф, котрий відзначався лише крикливо модним одягом, не дуже витонченими дотепами і побутовою розбещеністю, збагачується рисами вельми органічними для сучасних пристосуванців: підлабузництвом, двоєдушністю, догідництвом, формальною службистською заповзятливістю — загалом тими рисами, які дають йому змогу привільно існувати в ролі «працюючого непрацюючого». Ділова атмосфера «Фіндіпошу», в основі якої — не торжество самої справи, а лише її імітація, для розвитку таких типів, як Сідалковський, — справдешній рай. Не випадково він увіходить у цей колектив так легко, «як ніж у шоколадне масло», адже тут не працюють, а створюють видимість роботи, тут прагнуть не вершин професійної досконалості, а будь-що пробиваються до вищих посад, тут цінується не покликання, а оклад, тут проводиться не виховна робота з людьми, а безперервне слідство щодо виявлення анонімників… «Фіндіпош» — містке образне узагальнення того бюрократичного «болота», в якому найкраще почуваються «чорти» на штиб Сідалковського, тобто ретельно замасковані дармоїди і приховані кар'єристи.
Переступивши поріг «Фіндіпошу» і цілком сприйнявши внутрішні його закони, Євграф Сідалко остаточно і назавжди відмежувався од шукачів пригод типу Остапа Бендера. Гляньмо ж, якою убогістю необгрунтованого романтизму відрізняються мрії великого комбінатора від приватної футурології Сідалковського. Ріо-де-Жанейро, білі штани і безтурботне життя на березі великого і теплого водосховища… Авантюризм примітивного дармоїда і потенціального білоемігранта! На відміну від Бендера, Сідалковський, хоч і заявляє, що досі не існує організації, де він міг би гідно докласти свої зусилля, усе ж не мислить собі життя без трудової книжки. Неприхований культ паразитизму, явна відчуженість од суспільних інтересів — те, що Остап Бендер залюбки демонстрував як ознаку свого відвертого неприйняття соціалістичного способу життя, Сідалковський навчився майстерно приховувати. Романтика всесвітнього блукальця його аж ніяк не приваблювала: він чудово може влаштуватися і в наших умовах, удаючи з себе чесного трудівника й неперевершеного ерудита. Те, що Остап Бендер зрозумів тільки після повного краху, Сідалковський розшолопав уже на світанку юності. Що ж, нащадки й повинні бути, зрештою, розумніші від батьків — інакше б зупинився розвиток цивілізації. Проте навіть якби Євграф був незаконним дитям одеського кербуда, ким нарешті став Бендер, неупереджений розгляд соціально-духовного єства його нащадка неспростовно довів би, що Сідалковський усе-таки більше взяв у спадок від життя, ніж від тата. І це, безперечно найкраща позитивна риса нового сатиричного героя.
Для Сідалковського взагалі не існує якихось певних моральних принципів. У кожному разі, розв'язуючи чергову проблему вибору, він чинить так, як вигідно йому особисто, не зважаючи ні на громадську думку, ні на внутрішній голос, що подеколи, як відгомін давніх, чистих від міщанської корости літ, пролунає, бува, у свідомості й тут же вмовкне, задушений аргументами нинішнього Сідалковського, навченого досвідом міщанських прийомів добування життєвих благ. До речі, цей нібито конфлікт у психології героя — дотепна пародія на звичну в літературі ситуацію «двійника». Змальовані в романі дискусії між Сідалковський-першим і Сідалковським-другим цілковита сміхота, тому що ніякісіньких душевних мук, викликаних роздвоєнням, Євграф не терпить, він просто зневажає того, першого, «з живою іскоркою в душі і з доброю порцією совісті», як невибачну в наш бурхливий час наївність і непрактичність, як святу простоту тих старосвітських диваків, які можуть, скажімо, відмовитися від блискучої кар'єри задля старої матері або облишити прибуткову й затишну роботу, зрозумівши, що помилився у виборі. Вищий життєвий орієнтир сідалковщини — вміння у будь-якій ситуації знайти той варіант поведінки, який забезпечить мінімум трудових затрат, максимум матеріальних благ і повну душевну рівновагу. Фраза, яку Сідалковський мимохідь кидає — «Не беріть усе так близько до серця… Так ви ніколи не зробите кар'єри…» — це не прохідний дотеп, а основоположний лозунг збайдужілого до всього, крім власного благополуччя, міщанина, це священна заповідь сідалковщини, котрій начхати на всі тривоги світу, на біди й турботи ближнього. Навіщо душевні терзання, навіщо надривати серце, коли, досягнувши кар'єри, можна привільно дрімати на перинах досягнутих благ? Хай усе котиться в узвичаєному порядку, головне — втриматися у становищі, яке забезпечує стійкий матеріальний і психологічний комфорт.
З обміщанених сідалковських виходять унікальні бракороби й несусвітні халтурники, меткі бюрократи й бездушні чиновники, які можуть занедбати справу, спаплюжити красу, замарудити прекрасне починання. Вважаючи самих себе невтомними генераторами ідей, вони не більш як лицарі фрази і лицемірства, єдине у чому вони досягли істинного мистецтва — це забивати людям баки проектами і пропозиціями, виконувати які й не гадають, бо то вже, на їхню думку, місія людей нижчого гатунку, які повинні терпляче й зачаровано чекати інтелектуальної благодаті з їхніх уст.
Задля кар'єри типовий сідалковський відмовиться від ідеалів, від роду-племені, від принципів, від таланту. Борючись за місце під сонцем, він не зупиниться перед жодною моральною засторогою, заради матеріальної вигоди і душевного спокою залишить без шматка хліба смертельно хворого брата, а матір забуде, ледь вийде за ворота рідного обійстя. І якщо нам треба було б одним словом визначити характер психології людини типу Сідалковського, довелося б визначити, що це психологія зрадника.
Розум, дотепність, уміння поводитися у товаристві, зрештою, освіченість і певна професійна досконалість зводяться на ніщо, розчиняються, як сіль у воді, в їхньому невтримному прагненні дертися до високооплачуваних постів і теплих місць, де можна гріти руки, не ризикуючи мати справу з прокуратурою і міліцією. Усе навколо має служити міщанинові: для задоволення його матеріальних потреб, для втіхи тупої зарозумілості, навіть для виправдання власних помилок.
Сідалковський тільки зовні безтурботний джиґун, такий собі марнотратник життя. Євграф надто любить насолоди і добре розбирається у суспільній ситуації, щоб пустити своє життя на волю випадку. Де підлістю, де зрадою, де підлабузництвом він чітко торує шлях до благоденства і, будьте певні, ніколи не пропустить нагоди. Нині йому поки що бракує освіти, але, заждіть трохи, закінчить вуз і, одержавши «анкетні» підстави для просування вгору, зробить усе можливе, — навіть якщо це буде коштувати іншим безміром горя й нещастя, — задля кар'єри. Він-бо зрозумів основне: там, де не можна відверто топтати ближнього, де не схвалюється приватна господарська ініціатива, де цінується праця на громаду, домогтися омріяного смачного пирога можна лише натягнувши на себе маску: «Нас усіх щось доповнює і характеризує. Та й ми ще себе удосконалюємо. Принаймні нам так здається. Але що вдієш: така вічна тяга до вдосконалення форм. Від гіршого до красивого. Один замість того, щоб залишитися самим собою, підбріхує. Інший, щоб здатися вищим в очах ближніх, натягує на себе маску, та так і йде з нею по життю, часто виконуючи роль, яка йому не належить. Одним дають прізвища, інші змінюють їх самі. Коли Баранецький у прізвищі другу літеру «а» заокруглив на «о», він став уже не Баранецьким, а Баронецьким. Бачте, що інколи з людиною робить одна малесенька паличка: прізвище ваше уже походить не від барана (ovis), а від барона. Карло Іванович з літери «п» зробив «л», — і вийшов не Карпо, як був раніше, а Карло. Одні це роблять для благозвуччя, другі — щоб самому собі здатися кращими…»