«Аристократ» із Вапнярки

Сідалковський — не тільки узагальнений образ сучасного міщанина, це сатирично типізоване явище, в якому викрито цілком певний різновид новітнього міщанства, зі своєю соціальною біографією і філософією. Історія Євграфа Сідалка — по суті, історія моральної загибелі людської особистості. Так само, як доточений Євграфом маленький хвостик із шести літер зробив його чужаком власного роду, так і відступництво від здорових основ народного буття, відмова від реальної свободи на догоду міщанському Молохові перетворили Сідалка на безвольного раба нікчемних пристрастей.

Герой роману О. Чорногуза не якесь чудовисько із закривавленими іклами і налитими злобою очима. Навпаки, це надзвичайно симпатичний зовні хлопець, не позбавлений організаторських здібностей, бистрий розумом, дотепний. З таких молодиків часом виходять талановиті агенти Держстраху і вдатні продавці лотерейних квитків. Що це справді так, видно і з досвіду Сідалковського в перший період його київської біографії, коли матуся Карапет узялася за трудове виховання юного приймака, зрозумівши, мабуть, що їй вигідніше відгодовувати кабана, ніж утримувати дармоїда. Сідалковський, як відомо, виправдав її сподівання, хоча лаври генія «Спортлото» його аж ніяк не задовольняли — це не клеїлося з його поняттями про істинний аристократизм. Адже неписані закони сідалковщини не дозволяють бабратися у побутовому дріб'язку, потрібен розмах і престиж. Син простої селянки з чесної трудової сім'ї, він нічого не взяв у свій моральний досвід із життя народу. В ньому ніби дрімала бацила перекотиполя, що раптом збудилася у період зрілості і понесла його за вітром, і він тільки встигав, коли не лінувався, ледь-ледь скеровувати це безупинне гасання з місця на місце, далі й далі, згори вниз. Вапнярка не викликає у нього анінайменшого душевного поруху. Він її зневажає так само, як і тисячі інших селищ і містечок. На його думку, на такому грунті не може прорости жоден з його численних талантів. Рідне село не торкнулося єства Євграфа святістю і живлющою силою хліборобської праці, щирістю, безпосередністю людських стосунків, а головне — відчуттям народного коріння. Маючи перед очима світ у всіх барвах веселки, він зауважив тільки одну сіру барву, яка для нього була, мабуть, символом похмурого осіннього дня. Ступаючи по землі, сповненій буйного зела і співучого птаства, він тільки пам'ятав розгрузлий чорнозем сільської вулиці, де в пору затяжних дощів неможливо «прошвирнутися» у заморських штиблетах. Може, саме від цієї сліпоти і глухоти в ньому загніздилися емоціональна тупість і душевна черствість, якими він часом нагадує добре сконструйованого робота, здатного розв'язувати досить складні розумові завдання і, певна річ, безпомічного вирішити з гідною людини делікатністю найпростішу житейську проблему.

Від письменника негоже вимагати, аби в його творі біографія героя була викладена з вичерпністю найдосконаліших анкет. Кажуть, що літератор лише повинен усе знати про свого героя, але не обов'язково те переповідати до останнього факту. Істина ця видається незаперечною. Проте чи не занадто ми узагальнюємо її? Ці сумніви не можуть не виникнути, коли спробувати простежити шлях формування характеру Сідалковського. До цього нас спонукає природне прагнення вникнути в життєву лабораторію характеру сучасного міщанина, пізнати витоки його соціальної і моральної ущербності. Адже в тому, що цей тип узято з життя, немає жодного сумніву. Сідалковськими часом поповнюються не тільки такі напівфантастичні установи, як «Фіндіпош», а й реальні заклади — від дрібнесеньких майстерень ремонту телевізорів чи годинників і до заводів-гігантів. І в міщанське болото скочуються, ясна річ, не тільки з чисто вимитих столичних асфальтів, а дехто й несе з собою добре відчутний запах недорогої їхнім серцям «глибинки», як грязюку на підборах черевиків.

В обох частинах роману, на жаль, не розкрито передісторії нинішнього Сідалковського, і це певною мірою знижує художньо-дослідницький потенціал твору. Забавні екскурси в минуле Євграфа — то лише виразні штрихи до характеру героя, а не осмислення витоків його приватновласницької, міщанської свідомості. А тут автор мав змогу пильніше придивитися до тих джерел, з яких попивають отруйний трунок сідалковські задовго до того, як покидати напризволяще одиноких старих матерів. Таке розширення художньо-дослідницького плацдарму романіста щодо відкритого ним типу мало б значний сенс. Бо ж питання про те, як у працьовитої селянської жінки виросло отаке ледащо, як Євграф, аж ніяк не риторичне.

Дослідження сучасних психологів показують, що моральна спрямованість особистості закладається ще в дитячому й підлітковому віці. Замислюючись над цим, до кінця не зрозумілим явищем, В. Сухомлинський вбачав «коріння аморальної поведінки людей, які не знають, що таке експлуатація людини людиною, в емоціональному і моральному невігластві, що поєднується із загальною убогістю духовного світу». Як педагог, він цікавився передусім витоками аморальності на шляхах можливих виховних прорахунків і щодо цього мав безперечну рацію. Однак поза сумнівами й те, що знання етичних принципів і понять — необхідна, але недостатня умова морального розвитку. Можна чудово знати моральні вимоги, а в житті ними не керуватися, чинити так, як підказують егоїстичні інтереси.

Ось тут ми й приходимо до думки про лицемірство як конче необхідну якість сучасного міщанина. Справді, кому хочеться виказувати на людях власну ницість? І тому доводиться маскуватися, видаючи себе за свідомого, високоморального громадянина: так безпечніше і, звичайно, вигідніше. Лицемірство — одна з найхарактерніших рис Сідалковського. Він лицемірить на кожному кроці перед тими, від кого залежить його майбутнє, перед дівчатами, які цікавлять його лише як сексхарч, зрештою, лицемірить перед рідною матір'ю, живлячи її надії побачити сина «великою людиною»: «Без брехні, як йому завжди здавалося, він просто не міг існувати на світі. Сідалковський страшенно полюбляв видавати себе не за того, ким був насправді, а за того, ким у тому чи іншому випадку його сприймали оточуючі, підганяючи під свій уявний стандарт». Він недаремно називає себе «жертвою стандарту», хоча міг би й точніше сказати: «жертвою шаблону». Сідалковщина як соціально-психологічний феномен — закономірний продукт шаблонного підходу до людини. Сідалковські тому подекуди й процвітають, що за такого підходу їхній внутрішній зміст залишається за сімома замками. Шаблонові нема коли вникати в деталі — йому досить кількох анкетних даних. Шаблонові ні для чого роздумування про можливі суперечності людської натури — йому досить зовнішніх показників. Шаблонові байдуже до пекучих проблем тієї чи іншої конкретної особи — йому важлива лише проблема її використання. Зневажаючи в людині неповторність, шаблон воліє бачити всіх зоднаковілими, як матрьошки — так йому легше розібратися, бо можна, не вибираючи по одному, маніпулювати десятками і сотнями. Шаблон на виховній ниві, ігноруючи багатство і складність духовного світу людини, спроможний забезпечити лише механічну передачу їй етичної інформації, вважаючи вищим своїм досягненням розуміння проголошених ним приписів. Якби ж то моральна поведінка залежала тільки від розуміння! У житті розв'язання моральної дилеми — чинити по-громадянськи чи по-міщанськи — залежить передусім від психологічної готовності діяти певним чином. І якщо Сідалковський постійно поводиться як довершений міщанин, то, очевидно, у час формування його моральної свідомості, тобто в дитинстві, перебував під сильним негативним впливом, а в нинішні, зрілі роки, сформувавшись як натура вкрай егоїстична й аморальна, не знаходить гідного громадського спротиву.

Сідалковського ми бачимо в романі вже цілком сформованим пронирою. Уже з перших епізодів, в яких змальовано методи проникнення Євграфа з перону Вапнярки в міжнародний вагон, а згодом — у колектив зарубіжних селекціонерів, нібито вгадуються і майбутній розвиток характеру «графа», і можливі сюжетні ходи. Але враження це помилкове. О. Чорногуз уникає звичних у гумористиці характеротворчих трафаретів і розкриває психологію героя досить оригінально. Різко розмежувавши період розвитку характеру Євграфа на два, якщо можна так сказати, відтинки часу — «до «Фіндіпошу» і «у «Фіндіпоші», — сатирик ніби підкреслює, що прихід Сідалковського в цю неординарну за стилем роботи установу — не звичайний поворот у долі героя, а початок кардинальної перебудови його натури, після чого периферійний аристократизм Сідалковського під тиском суворих реалістичних обставин має невідворотно зникнути, як фата-моргана. З огляду на це зрозуміла й певна статичність характеру героя у першій частині книжки. Якщо на початку твору психологічний портрет героя подається як заскорузла духовна убогість, а своїми діями він, власне, ілюструє сміховинну хуторянську аристократичність, то в другій частині темпи розвитку характеру Сідалковського значно зростають, він вельми охоче і не без успіху «вчиться жити» по-столичному (у міщанському розумінні), і мимоволі думаєш: ось коли, нарешті, наш д'Артаньян від слів перейшов до діла і по-справжньому запрацював ліктями.