Писар Східних Воріт Притулку

Зберегти власну душу ― ось що робить людину щасливою, мудрою, вільною, милосердною до тих, хто занапастив себе. І біженці, котрі стукають у Ворота Притулку, тікають не так від наслідків, як від причини зарази, що морить і ослаблює цілі покоління. Щоправда, їм здається, що вони тікають від війни, чуми, суду, переслідувань. Конкретність ще небезпечніша за абстракцію.Її осягають органами чуття, тілесною субстанцією, як кажуть філософи. Я давно відмовився від термінології, бо вона належить до нижчої сфери, водної та земної. Повітря й вогонь ― лише вони роздмухують і запалюють дух. Хто не має у собі вогню й повітря, той старіється і вмирає, бо вогонь і повітря мандрують незвіданими шляхами, що ніде не починаються і ніде не закінчуються.

Я не сміюся з їхнього безсилля: сам був такий, доки не поріднився з вогнем і вітром, не звів довкола золотий храм, не розставив книжки так, щоб їх зручно було діставати. Адже до мене теж приходять, і я навчився вгадувати, чого потребує їхня душа, якої розривки. Рано чи пізно хтось починає цікавитися Притулком. Кожному я розповідаю історію, зазвичай просту, яка має втішити й виправдати його появу на цих теренах. Це, здебільшого, їх задовольняє. Іноді вони самі розповідають мені леґенди про Притулок, які, безперечно, поетичніші й привабливіші за дійсність. Відвідувачів, які прагнули б дізнатись істину, я досі не зустрічав. Та й не дивно. Слабкі шукають не істину, а притулок, мури, за якими можна вберегти те, що залишилося. Вони ― не для боротьби, а для спокою, вони ― не кати, а жертви, оті прибульці.

Я не посмів би нав’язувати комусь власне бачення Притулку, чи ще якісь інші думки. Можливо, тому Антон не є моєю копією, хоч я опікувався ним з дитинства. Він не вміє читати книги, написаної в моїх очах. Ким би він став тоді ― тінню, що торує заздалегідь визначений шлях? Для нього я ― загадкова істота, хоча користуюся його великою довірою. Самому собі я здаюся крамольним, завжди пересиченим і завжди неситим духом, ладним розпростерти крила де завгодно: на вершині гори, на звалищі, серед білих стін Бібліотеки, яка ніколи не збільшується і ніколи не зменшується, і не дає відповіді на жодне важливе питання.

Коли ти тут виріс, як Антон, ти любиш Притулок, він ― твоя Батьківщина.

Але серед нас таких небагато. Ніхто з нас не зітре з себе тавра минулого: загоїть рани та й піде, а чи зостанеться доглядати сади, пасти кіз, латати дахи, чи шити одяг.

У дверях з’являються Антон з прибульцем, чоловіком непевного віку, в чорному запилюженому костюмі. Сонце боляче б’є його по очах, хоча в пустелі, за мурами, ще не так сліпить, особливо, коли тануть намерзлі за ніч кришталики льоду. У глибині душі я недолюблюю цей блаженний вираз полегшення, від якого тхне застарілим потом шляхів. Улесливість і беззахисність ― як це, мабуть, неприємно моєму приятелеві, тому він завжди квапиться подолати стежку від Воріт до будиночка Старого. Мене зовсім не цікавить, що повідає Старий чужоземцю, якщо вдасться розбудити його з дрімоти глибочезної старості. Та, коли він не прокинеться, Антонові доведеться забаритися, і він не докосить сьогодні трави, а завтра може цілий день падати дощ. Обтяжливі обов’язки в Антона! Коли пішов попередній Писар Східних Воріт, ми попросили Антона, несміливого, спокійного хлопця, стати на його місце. Я не хотів з ним розлучатись.

Антон погодився, бо виріс коло Воріт, і не раз допомагав тодішньому Писареві у його нехитрому господарстві.

Двічі на рік Антон білив стіни комірчини коло Воріт, що ставала від цього ще порожнішою, бо там стояли лише стіл, стілець, полиця і лавка. Влітку він кидав часом на підлогу пахучої трави: полину, м’яти, буркуну, а взимку раз на кілька днів розпалював вогонь у малесенькій пічці, щоб повітря підсохло.

…Прибулець не міг спершу вимовити й слова, коли двері йому відчинив худорлявий чоловік, від якого йшов різкий запах скошеної чи зірваної трави. Він одразу уявив собі не саму траву, а те гостре, блискуче лезо, що стинає її, швидкий помах не можна зупинити на льоту; таке лезо зітне й метелика, що присів відпочити, і ніжку пташки. Писар інакше витлумачив страх, що раптово спалахнув у очах прибульця, й підбадьорливо посміхнувся:

― Прошу сідати!

Прибулець мовчки сів скраєчку лави, одразу не усвідомивши різницю відчуттів: спека надворі, а тут ― прохолода гладенького старого дерева. Антон розгорнув Книгу на потрібному місці, вмочив перо в чорнильницю, поступово входячи в роль Писаря Східних Воріт, дарма що був у латаній сорочці та босий.

Антон написав округлим дитячим почерком: «У середині літа прибув чоловік, що назвав себе…»

― Як вас звати?

Прибулець неспокійно засовався на лаві:

― Це має якесь значення?

― Жодного. Але треба якось вас кликати.

― Угу. Хай буде… Джон Сміт!

― Хай буде, ― посміхнувся Антон, записуючи: «Джон Сміт». ― А що ви вмієте робити?

― Для чого це?

― Кожен, хто сюди приходить, знаходить собі якесь заняття. Дехто продовжує робити те, що робив у тому світі. Може, ви вмієте щось таке, чого ми не вміємо.

― Власне через своє заняття я й опинився тут. Певний, що воно тут не знадобиться.

― Вибачте, ― сказав Антон і хутко закрив Книгу. ― Ласкаво просимо до Притулку. Зараз я вас проведу…

― А скільки мені можна тут пробути?

― Скільки завгодно! ― розвів руками Антон. ― Але цими Воротами можна тільки увійти, а виходять через Західні Ворота. Щоправда, кажуть, вони далеко звідси. Я сам там не був.

― Вам що, нецікаво?

Антон здивувався:

― Я теж міг би вийти, але навіщо?

― Ну, щоб мати нагоду знову увійти через Східні Ворота, коли той світ допече до печінок?

― А хто мені відчинить? ― розгубився Антон.

«От дивак!» ― подумав прибулець Джон Сміт, хоча з подивом зауважив, що розмова зняла з нього напруженість й відігнала страх, і що з цим чоловіком, Писарем, легко розмовляти. Він нагадує дитину, що бавиться словами, аби захистити себе від світу дорослих.

Звідки він міг знати, що Антон за двадцять років навчився розпізнавати людей і служив кожному прибульцю, ненав’язливо полегшуючи перехід до іншого світу. Хтось потребував гарантій, хтось усмішки, хтось негайного сну. Адже всі, хто приходив сюди, були бажаними гостями. Без них Притулок давно б поріс бур’янами, перестав би бути житлом. Хоча прибульці вважали інакше: вони нікому не потрібні, вони ― сміття, їхні розум і руки здатні лише руйнувати, а не створювати. Багато хто з них нищив, убивав, бездумно виконуючи чужі накази, доки, опинившись над прірвою, не почув голосу, що просив шукати порятунку. Треба було відкинути упередження щодо Притулку, який нібито є пасткою, стати довірливим, наче дитина, і вхопитися за незнайому руку. Навіть у безвиході мало хто обирав цей шлях.

Прибулець Джон Сміт вийшов надвір разом з Антоном, і сонце висвітило його постать ― ніби на сцені, через що все здалося йому неправдоподібним: яблуні в саду, два будиночки один навпроти другого. З вікна того, що зліва, виглядав літній чоловік, схожий на китайця, який усміхнувся до них обох і помахав рукою Писареві, а Джону Сміту кумедно вклонився. Щойно була пустеля із сірими, ніби живими, пагорбами піску, з яких стирчали кістки людей і тварин, пронизливий холод вночі, спека вдень… А тепер зникла навіть спрага. Прибульцю раптом захотілося побачити тих, хто увійшов сюди до нього: як вони виглядають, поживши трохи в Притулку, чи заспокоїлась їхня душа. Він не помічав співу пташок, барвистого мережива квітів, делікатного запаху дозрілої малини. Антонові ж хотілося, щоб прибулець спершу зрадів новому світові очима, відчув, скільки можливостей приховано у ньому. Тут можна спостерігати політ жуків, перетворення гусені в метелика, навчитися передбачати дощ, читаючи хмари, зазнавати солодкої втоми після неквапливої щоденної праці.

Проте Джон Сміт почувався тут чужим. Напившись джерельної води, освіживши нею запалені очі, він, наче равлик, сховався у своєму тісному минулому.

…В місті, обсипаному білим пилом, де був цементний завод, доля усіх мешканців залежала від цієї споруди. Хоча це, звісно, неправда: долю ми обираємо самі. Доля Джона Сміта не залежала від цементного заводу, але й від самого Джона Сміта не залежала також. Доля просто вийшла з-під контролю, і він змушений був два роки переховуватись у цьому, проклятому Богом містечку, доки його не знайдуть, або доки не скінчаться невеликі заощадження. Кімнатка в бідної вдови робітника цементного заводу, завширшки у шість кроків, завдовжки у вісім… З неї він виходив, коли стемніє, і звик до цього, та ба, не стало грошей, і одного дня до містечка приїхала велика чорна машина, блиск якої не міг затьмарити навіть білий пил. А шкода, бо Джон Сміт міг прожити отак решту життя, наодинці з Мадонною. Це була листівка, подарована стареньким ченцем: Мадонна в червоній одежі, з дитям на руках, оточена віночком з польових квітів. Єдиний його скарб, бо ні для кого він не мав вартості. Під кінець Сміт продав годинника, остаточно попрощавшись із часом. Так було ліпше: він однаково боявся і минулого, і майбутнього.