Страница 38 из 38
Тепер Антон міг би йти до безконечності, тримаючи тендітну дитячу руку в своїй. І тоді він не усвідомлював, наскільки могутньою є покірливість і терплячість слабкої істоти під жорстоким небом занапащеного світу. Це інші приходили сюди з розпачем, а вона ― з надією. Діти вірять, що світ належить їм, проте лише декому вдається не втратити цієї віри. Однак якась часточка віри залишається, упавши на дно свідомості, й слугує нам замість Притулку, і він відпустив ту єдину істоту, яка, можливо, потребувала саме його, бо навіщо вони зустрілись у тому світі, де світив ліхтар, схожий на місяць? І хоч би що він тепер робив, йому не вдасться наздогнати ту мить, коли сама доля поклала холодні пальчики в долоню. Ніколи ― слово, схоже на смерть. А на що схожий час, який втікає від тебе?..
Річко, повернися назад, Поверни мені мій човник, ― наспівував колись Лі, тримаючи малого Антона на колінах. Мій човник не простий, а золотий…
Антон тоді справді вірив, що річка може повернути назад, як вірив зараз у золоті двері, які може повернути сон.
Він погладив пальцем написане ім’я, не пам’ятаючи, чи то він написав його, чи сама Книга. Бо книги самі себе пишуть, казав Лі, і тільки ці книги справжні, а не ті, що написані людьми. І, мабуть, то була правда, бо від дотику в Антоновій свідомості спалахнуло світло, яке змінилося напівтемрявою… Він побачив виснажену, неймовірно худу жінку, що лежала на ліжку. Під його поглядом вона розплющила очі, тіло здригнулось і випросталося. Щось затремтіло у повітрі й настала тиша.
― То її мати, ― сказав ніби хтось Антонові. ― Вона померла, і біля неї не було нікого.
Антон побачив двері, сірі в передсвітанковій, найчорнішій темряві. З величезним зусиллям, так, як ідеш уві сні, не відчуваючи власного тіла, він рушив до тих дверей, Вони вимальовувалися перед ним, ніби він створював їх. Довго не міг створити клямку, щоб їх відчинити. Нарешті у нього вийшла якась вигнута донизу, холодна, як хвіст ящірки. «Це не ті двері», ― подумав він, однак відчинив їх, збуджений виглядом смерти, яку спостерігав уперше в житті й…опинився у пустелі, де колись жили люди, але покинули це місце, залишивши після себе руїни. Мабуть, вони випили воду з усіх криниць, вичерпали її з ріки, яка незагоєною раною перетинала пустелю. Вигляд цього іржавого хаосу, майже засипаного піском, викликав у нього безмежний жаль за тією мертвою жінкою, бо зрозумів, що таке вмирати, коли біля тебе нема нікого. Бо коли вмирала його мати, біля неї був він, своїм першим криком розігрівши простір довкола себе.
Він зачинив за собою двері, твердо вирішивши ніколи більше не повертатись у це страшне місце. Такого не може існувати: хоч би скільки він ішов цією пустелею, йому ніколи не вибратись із задвірків Всесвіту.
А тому повернувся до кімнати Писаря Східних Воріт Притулку, у якому поки що залишалися всі: Лі, Старий, Марфа, Ізидор, Джон Сміт і сліпий прибулець. І книги, серед яких є і та, що закінчується словами:
1999―2001 рр., Львів