Страница 32 из 68
Жустина була спокійною. Вона була у траурі, а її обличчя, і так привабливе, під впливом горя випромінювало якусь особливу красу. Вона здавалася певною своєї невинності й не тремтіла, хоча тисячі пар очей вдивлялися в неї з ненавистю, а співчуття, яке могла викликати її краса у присутніх у залі суду, зникало на саму думку про той жахливий злочин, в якому її звинувачували. Так, вона була спокійною, але цей спокій давався їй нелегко; оскільки її спантеличення спочатку зіграло проти неї — як неспростовний доказ провини, зараз вона намагалася зберігати мужність. Увійшовши до зали суду, вона швидко окинула його оком і одразу ж побачила, де ми сиділи. Сльози навернулися на її очі, але вона мерщій оговталася; вираз сумної приязні на її обличчі беззаперечно свідчив про її невинність.
Почався суд; після промови обвинувача, що виклав склад злочину, до слова запросили декількох свідків. Дивний збіг обставин не на її користь вразив би будь-кого, хто не мав беззастережних доказів її непричетності до скоєного злочину, тільки не мене. Впродовж всієї ночі, коли було скоєне вбивство, вона перебувала поза домівкою, а зранку якась торговка бачила її неподалік того місця, де знайшли тіло убитого хлопчика. Торговка запитала її, що вона там робить, але Жустина якось дивно на неї подивилась і тихо відповіла їй щось незрозуміле. Додому вона повернулася близько восьмої години вечора і на питання, де вона провела ніч, відповіла, що ходила шукати дитину, а потім із тривогою запитала, чи не знайшовся Вільям. Коли їй показали тіло, у неї стався істеричний напад, а потому вона декілька днів пролежала в ліжку… Потім суду показали мініатюру, яку прислуга знайшла в кишені її сукні; а коли Елізабет тремтячим голосом підтвердила, що це саме та прикраса, яку вона власноруч наділа на шию дитини за годину до її зникнення, шепіт жаху та обурення прокотився залою.
Жустину викликали свідчити на свій захист. Поки тривало судове слідство, вона помітно перемінилася. Тепер на її обличчі були написані здивування, переляк і мука. Вона докладала неабияких зусиль, щоб стриматися й не заплакати, та коли їй надали слово, вона, зібравшись на силі, промовляла до суду чітко, хоча й переривистим голосом.
— Бог знає, — сказала вона, — що я ні в чому не винна. Але я добре усвідомлюю, що самих моїх слів замало; я хочу дати просте пояснення фактам, які свідчать не на мою користь, і сподіваюся, що моє попереднє життя дозволить суддям доброзичливо розглянути все, що зараз їм здається дивним і підозрілим.
Вона розповіла, що з дозволу Елізабет провела вечір напередодні вбивства у домі своєї тітоньки, в містечку Шен, на відстані льє від Женеви. Поверталася вона близько десятої години і дорогою зустріла людину, яка запитала, чи не бачила вона зниклої дитини. Це її дуже занепокоїло, і вона декілька годин шукала хлопчика, а потім, оскільки міську браму вже зачинили, вона була змушена провести залишок ночі в клуні поблизу одного дому, бо не бажала завдати клопоту господарям, які її добре знали. Більшу частину ночі вона не спала і тільки під ранок на декілька хвилин, як їй здалося, задрімала; чиїсь кроки збудили її. Вже розвиднялося, і вона залишила свій нічний притулок і знову взялася до пошуків мого брата. Якщо вона й опинилася поруч із місцем, де потім знайшли тіло, то це трапилося цілком випадково. Коли торговка, яка проходила поруч, звернулася до неї з питаннями, то її розгублений вигляд не повинен був здивувати, оскільки причиною всьому була безсонна ніч і тривога за бідолашного Вільяма, чия доля ще досі була невідома. Про мініатюру вона нічого не могла сказати.
— Я знаю, — вела далі бідолашна жертва, — що фатальним і найтяжчим виявився для мене саме цей доказ, але пояснити нічого не можу; я вже сказала, що нічого не знаю, можу тільки здогадуватися, як мініатюра потрапила до моєї кишені. Але і тут я почуваюся в глухому куті. Наскільки мені відомо, ворогів я не маю; не може ж бути, щоб хто-небудь хотів погубити мене просто так, із примхи. Можливо, мені це підкинув убивця? Не уявляю, коли б він спромігся це зробити, та якщо й так, то навіщо злодієві було викрадати коштовну річ і одразу її позбуватися?
Я передаю свою справу в руки правосуддя, хоча й не смію сподіватися на милість. Якщо ваша ласка, нехай допитають свідків, які могли б трохи розповісти про мій характер; якщо ж і після їхніх свідчень ви вважатимете мене здатною на такий злочин, тоді нехай мене засудять; але присягаюся спасінням своєї душі, що я ні в чому не винна.
Потому допитали кількох свідків, які знали Жустину впродовж довгих років, і всі вони свідчили на її користь, але страх і відраза до злочину спричинилися до того, що виступали вони несміливо та неохоче, можливо, тому, що в душі все-таки підозрювали її у скоєнні злочину. Елізабет, усвідомлюючи, що остання надія обвинуваченої — її беззаперечна репутація — щосекунди випаровувалася, незважаючи на власне страшне хвилювання, попросила у суду слова.
— Я, — сказала вона, — кузина тієї нещасної дитини, яку жорстоко замордували. Можу навіть називатися сестрою, оскільки виросла в домі батьків хлопчика і мешкала там із самого його народження й навіть задовго до цього. Хтось може заперечити, що за таких обставин мені не варто свідчити перед судом, але я, бачачи, що близька мені душа може загинути через боязливість своїх удаваних друзів, прошу дозволити мені висловитися та розповісти все, що мені відомо про підсудну. Я добре знаю її. Я мешкала з нею в одному домі, спершу п’ять років поспіль, а згодом іще близько двох років. І весь цей час вона видавалася мені на диво лагідним і добрим створінням. Вона доглядала мою тітоньку, місіс Франкенштайн, коли та тяжко захворіла, гляділа її аж до самої смерті, піклувалася про неї, а потім піклувалася про власну матір, яка теж довго й важко хворіла; потому вона знову проживала в маєтку мого дядечка, і там її щиро любила вся родина. Вона була дуже прив’язана до загиблого хлопчика і ставилася до нього, мов справжня мати. Отож я без жодних вагань заявляю, що, незважаючи на всі неспростовні докази, які свідчать проти неї, я твердо переконана в її невинуватості. У неї не було жодних підстав учинити злочин; а що ж до тієї коштовності, яка є головним доказом у справі, то якби вона тільки висловила охоту її отримати, я би будь-якої миті радо подарувала її — так високо я ціную та поважаю Жустину.
Шепіт згоди викликала проста й переконлива промова Елізабет; однак це більше стосувалося її великодушного заступництва, ніж сердешної Жустини, яку всі зненавиділи ще більше за таку невдячність. Під час промови Елізабет Жустина заплакала, але нічого не відповіла. Сам я під час усього судового процесу почував невимовне хвилювання та страждання. Я вірив у невинність підсудної; я достеменно знав це. Невже диявол (а в цьому я ні миті не сумнівався), який убив мого брата, продовжує свою пекельну забаву і тепер прирікає нещасну на смерть і ганьбу? Я не в силі був витримувати муки свого становища; побачивши, що думка загалу була осудливою щодо нещасливої жертви, і помітивши, що до неї схиляються й судді, я у відчаї вибіг із зали. Я страждав більше, ніж сама обвинувачена: її підтримувала впевненість у власній невинуватості, а моє серце натомість безжалісно мучили докори сумління, не відпускали зі своїх пазурів.
Цілу ніч я терзався й мучився. Наступного ранку я попрямував до суду; але в горлі застряв клубок, а в роті все пересохло. Я не наважувався поставити фатальне запитання, але мене всі знали, і представник суду здогадався про мету мого приходу. Так, голосування вже відбулося, всі кулі були чорними; Жустину одностайно засудили до смертної кари.
Не зумію описати того, що я відчув тієї хвилини. Почуття жаху було мені добре знайоме й раніше, і я навіть намагався його описати, та жодні слова не здатні передати мого тодішнього безвихідного розпачу. Чоловік, із яким я розмовляв, додав, що Жустина зізналася у своєму злочині.
— Це зайвий доказ, — сказав він, — хоча він і не був необхідним за таких обставин, адже справа кричуща, але я все-таки задоволений, бо ніхто із наших суддів не любить виносити вирок лише на основі непрямих доказів, якими б вагомими вони не були.