Страница 31 из 68
Розвиднялося, і я нарешті попрямував до міста. Браму вже відчинили, я поквапився до батьківської хати. Першою моєю думкою було розповісти все, що мені відомо про вбивцю, й одразу ж зібрати погоню. Проте мене зупинило усвідомлення, які саме подробиці мені б довелося розповісти рідним. Створене моїми руками чудовисько, в яке я сам вдихнув життя, зустрілося мені опівночі поблизу неприступних гір. Згадав я і нервову гарячку, від якої потерпав на той час, коли створював монстра, і яка, можливо, стане причиною того, що мою розповідь, і без того неправдоподібну, вважатимуть гарячковим маренням. Якби хто-небудь інший розповів мені схожу історію, я б і сам назвав таку людину божевільною. До того ж чудовисько було здатне заплутати переслідування й утекти, навіть якби рідні й повірили мені настільки, аби затіяти лови. Та й узагалі — для чого ці лови? Хто зміг би спіймати створіння, яке здатне дертися вгору вертикальними схилами Мон Салева?… Такі міркування переконали мене, що варто мовчати.
Було близько п’ятої години ранку, коли я увійшов у батьківський дім. Я звелів слугам нікого не будити й одразу пройшов до бібліотеки, аби там дочекатися часу, коли родина зазвичай прокидалася.
Шість років минуло, вони б пролетіли непомітно, як сон, якби не одна непоправна подія — і ось я знову стояв на тому ж самому місці, де востаннє обійняв батька, від’їжджаючи до Інгольштадта. Мій любий, шановний батько! Принаймні він іще у мене був. Я поглянув на портрет матері, який стояв на коминку. Ця картина, написана на батьківське замовлення, змальовувала Кароліну Бофор, що на колінах плакала біля домовини її батька. Вдягнена вона була зовсім просто, щоки були бліді, але вона випромінювала таку красу та гідність, що навіть не виникало думки про жалощі. Поряд на коминку стояв мініатюрний портрет Вільяма; щойно я поглянув на нього, як у мене покотилися сльози. В цю мить уві йшов Ернест: він почув, що я приїхав, тож поквапився мені назустріч, щоб привітати.
— З приїздом, любий Вікторе, — сказав він. — Ох, якби ж ти приїхав три місяці тому, ти застав би всіх нас щасливими. А зараз тобі доведеться розділити з нами невтішне горе; я тільки сподіваюся, що твій приїзд підбадьорить батька — горе просто причавило його; і ти зможеш розрадити сердешну Елізабет, щоб вона даремно не докоряла собі. Бідолашний Вільям! Ми так любили його і так пишалися ним!
Сльози нестримно покотилися з очей мого брата, а в мене від смертельної туги стислося серце. Раніше я міг лише уявляти собі горе моїх рідних, а дійсність принесла нове, ще важче випробування. Я намагався заспокоїти Ернеста і почав детально розпитувати про батька і про ту, кого я називав кузиною.
– Їй, — сказав Ернест, — ще більше, ніж нам, потрібна розрада; вона вважає себе винною у загибелі брата, і це її вбиває. Та оскільки вбивця вже відомий…
— Відомий? Милий Боже! Чи можливо це? Хто міг вистежити його? Бо це ж усе одно, що впіймати вітер або соломинкою загородити гірський потік. І, крім цього, я бачив його — ще вночі він був на свободі!
— Не збагну, про що йдеться, — з великим подивом відповів брат, — але наше відкриття нас просто вбило. Спочатку ніхто не хотів навіть вірити; Елізабет — вона й досі в це не вірить, незважаючи на всі докази. Та й хто б міг подумати, що Жустина Мориц, така приязна, така віддана нашій родині, здатна вчинити цей страхітливий злочин?
— Жустина Мориц? Нещасна, нещасна дівчина! То ось кого звинувачують? Але ж це наклеп, ясна річ, і ніхто, звісно, не вірить у це, правда, Ернесте?
— Спочатку не вірили; але потім виявилися певні обставини, які мимоволі змушують нас у це повірити; а її поведінка, на додачу до доказів, останнім часом була такою дивною, що для сумнівів, боюсь, не лишається підстав! Але сьогодні її судитимуть, ти сам усе послухаєш.
Він розповів мені, що того ранку, коли дізналися про вбивство бідолашного Вільяма, Жустина зненацька захворіла і декілька днів пролежала в ліжку. Коли вона нездужала, одна зі служниць взяла почистити її сукню, що в ній вона була в ніч убивства, і знайшла в кишені мініатюрний портрет нашої матері — саме той, який, вочевидь, спровокував убивцю. Служниця показала це іншим слугам, і всі вони разом подалися до магістрату, так нічого й не сказавши своїй господині; саме на підставі цього доказу Жустину взяли під варт у. Коли їй сповістили, в чому її звинувачують, бідолашна несамохіть підтвердила свою провину, бо відповіді її були вельми заплутані.
Все це було дуже дивно, проте не змінило моєї думки, і я щиро сказав:
— Ви всі помиляєтеся; я знаю, хто вбивця. Жустина, бідна, добра Жустина ні в чому не винна.
В цю мить до кімнати увійшов батько. Горе залишило глибокий слід на його обличчі, але він намагався збадьоритися перед зустріччю зі мною; сумно привітавшись, батько хотів був заговорити на іншу тему, аби не зачіпати нещастя, яке сталося, аж тут Ернест вигукнув:
— Боже мій, батьку! Віктор каже, що знає, хто убив сердешного Вільяма.
— Ми також, на жаль, — відповів він, — це знаємо! Але краще б я ніколи не відкрив правди, ніж виявити таке зіпсуття й невдячність у людині, яку цінував так високо.
— Любий батьку, але ви помиляєтеся! Жустина не винна.
— Якщо ж так, то не дай Боже, щоб її осудили. Суд відбудеться сьогодні, і я сподіваюся, щиро сподіваюся, що її виправ дають.
Ці слова втішили мене. Я був твердо переконаний, що ні Жустина, ні будь-хто інший з-поміж людей не може бути винен у такому жахливому злочині. Тому я не боявся, що побічні докази будуть достатньо переконливі, аби засудити її. Свої свідчення я не міг оголосити публічно: прості люди сприйняли би страшну розповідь за божевілля. Чи був у світі ще хтось, окрім мене самого, творця, хто зміг би, не побачивши на власні очі, повірити в це створіння, яке я випустив у світ як живий доказ власної самовпевненості та необачності?
Незабаром до нас приєдналася Елізабет. Той час, що минув від нашої останньої зустрічі, змінив її; він наділив її красою, що набагато перевищувала її колишню дитячу вродливість. В ній була колишня чистота і жвавість, але тепер вираз її обличчя свідчив про чутливість і розум. Вона зустріла мене напрочуд прихильно.
— Твій приїзд, любий кузене, — сказала вона, — сповнює мене надії. Можливо, тобі вдасться врятувати бідолашну невинну Жустину. Боже, Боже! Хто з нас може бути застрахований від такого звинувачення, якщо її засудять за цей злочин? Я переконана в її невинності так само, як у своїй власній. Наше горе вдвічі важче для нас, бо ми не тільки втратили нашого милого хлопчика; ця бідолашна дівчина, яку я так щиро люблю, буде вирвана з-поміж нас, щоб зазнати ще гіршої долі. Якщо її засудять, мені ніколи вже не знати радості. Але її не засудять, я впевнена, її не засудять; і тоді я знову буду щаслива, навіть попри сумну смерть мого маленького Вільяма.
— Вона не винна, Елізабет, — сказав я, — і суд доведе це; не бійся нічого, але нехай твій дух підбадьориться вірою в те, що її виправдають.
— Ти такий шляхетний і добрий! Усі повірили в її винність, і це неймовірно пригнічує мене, бо я то точно знаю, що цього не може бути; проте коли бачу, як усі упереджено ставляться до Жустини, я відчуваю безнадію та відчай.
Вона заплакала.
— Моя люба племіннице, — сказав батько, — витри сльози. Якщо вона, як ти переконана, не причетна до вбивства, покладись на справедливість наших законів і на мене, бо я докладу всіх зусиль, аби її судили без найменшої тіні упередженості.
Розділ 8
Ми провели декілька сумних годин, поки не пробило одинадцяту ранку — на цю годину був призначений суд. Батько та інші члени родини мали бути присутні на ньому як свідки, і я пішов до суду разом із ними. Поки тривала ця насмішка над правосуддям, я терпів смертні муки. Я мав визнати, що через мою цікавість та незаконні експерименти двоє людей були засуджені на смерть: один — усміхнений хлопчина, невинний і веселий; друга ж — дівчина, на яку чекала ще гірша смерть, бо супроводжувалася ганьбою та вічним тавром злочину. Жустина була гідною дівчиною, і все пророкувало їй щасливе майбуття; але зараз її віддадуть на ганебну смерть — і причиною всьому я! Я б тисячу разів зізнався у скоєному злочині сам, щоб не звинувачували Жустину, але ж як я міг це зробити? Мене не було в місті, коли він стався, і мою б заяву сприйняли як марення божевільного, а це не врятувало б ту, яка зараз страждала через мене.