Останній шаман

— Тобі це вже не треба, — м’яко мовив горбун і спробував висмикнути лозину з нявчиного п’ястука. Нявка затялася. — Давай-давай, — примовляючи це, горбун смикнув сильніше. І тут йому дорогу перегородила чорна волохата істота з червоними навіженими очима. Зіниці світилися від тамованого страху й ще чогось, що ховалося насподі й жахало своєю непередбачуваністю.

— Щезнику, — промовив хованець поволеньки й спостеріг, як ліс застугонів, а тоді притих ув очікуванні. — Щезнику, — повторив хованець голосніше, лякаючися власної сміливості, — не перетиналися наші дороги досі, а ондечки перетнулися. Знаю твою силу, не можу заперечувати, але ти ще моєї сили не питав.

Горбун прискалив око. Той, хто наважився, хоч і серед білого дня, вимовити його ім’я вголос, таки викликав повагу. Навіть якщо цей сміливець був тобі сьогодні ворогом.

— Мені твоєї сили й не питати, — сказав щезник, підтягуючи лозину до себе. Нявчина рука уривками піднімалася. — Ти сам знаєш, що скарб тобі ні до чого, тому відступи з дороги. Добром прошу, відступи.

Хованець покрутив лобатою головою і зробив на крок уперед. Горбун зітхнув. Страх як йому не хотілось у власному лісі починати війну, але момент прийшов рішучий, і дій він вимагав теж рішучих. Горбун свиснув, і двоє опирів, які досі бовваніли осторонь, з обох боків врізали хованцеві ребром долоні. Хованець охнув, нявка писнула й осіла на землю.

За першим разом хованець утримався на ногах, тільки харкнув черленим на травичку, яка щойно пробилася з землі.

— Відступи, — повторив щезник. Хованець заперечливо покрутив головою. Викинувши праву долоню вперед, він шарпнув твердими кігтями одного з чорних по рум’яній пиці, лишаючи глибокі сліди. Опир вилаявся непристойно, аж навіть горбун поморщився, й заломив хованцеві руку за спину. Кістки хруснули, й нявчин товариш скрутився й болісно скреготнув зубами. Йому привиділося раптом, що кабан насміхається з нього: скарбу тобі забаглося? Он він — твій скарб! Ковтай — не вдавися!.. Щоб не чути болю, хованець уп’яв зуби собі в чорну губу й навалився всім тілом на супротивника, підминаючи його під себе.

Другий опир із лиховісним поглядом кинувся згори на хованця й учепився йому жовтими іклами в шию. В обличчя дихнуло кров’ю і ще чимось страшним і огидним. Так тхне смерть, подумав хованець, непритомніючи.

— Що тут за буча? — вихопився звідкись дзвінкий голос.

Нявка здригнулася. З-за горбунового плеча визирнули чорні очі, в яких плавав безхмарний спокій і радісне подивування. Миттєво розімлівши, як тане масло в спеку, нявка дивилася на дивну рожеву хмару, в якій наближалося рятівниче видиво: чорнокосе, усміхнене і врівноважене.

— Мокушо, — прошепотіла нявка замріяно, — ти…

Щезник не поділяв нявчиного замилування. Шарпнувши з усієї снаги лозину, він висмикнув-таки її з малої прозорої долоньки й замахнувся на кабана. Якщо він зараз поцілить, ще встигла подумати нявка, скарб належатиме йому, і навіть Мокуша не допоможе… Але враз щезникова рука застигла на півдорозі, заморожена поглядом чорних глибоких очей. Щезник засичав і крутнувся на місці, та тільки невідома сила прикула його до землі в незручній позі й не хотіла пускати.

— Мокушо, — мовив щезник, — ти…

— Я, — відповіла Мокуша безтурботно. Вона легко вийняла лозину з покручених пальців і недбало кинула в траву. Відвернувшись од переможеного і присоромленого ворога, Мокуша нахилилася над нявкою і спитала: — Тобі зле?

«Ні, мені дуже-дуже добре», — хотіла відповісти нявка, але не вспіла: один із опирів, покинувши непритомного хованця, загарчав страшно й накинувся на Мокушу ззаду, накручуючи чорні зміїсті коси на руку й закидаючи її голову. Смаглява шия беззахисне оголилася. Нявка замружила очі.

У небі гуркнуло, блиснуло, дерева застугоніли, сонце сховалося за хмару, в яру потемніло, повітря наелектризувалося й готове було вибухнути. Нявка розплющила очі й побачила, що в руці у Мокуші — її власна, нявчина, лозина, переламана тепер навпіл, а другий кінець стирчить опиреві з грудей. Опир харчав і хапався руками за груди, повільно осідаючи. Довгі нігті роздирали на грудях шкіру, і від того кров уже цебеніла на землю, і де вона проливалася на грунт, молоденька травичка жовтіла, всихала й умирала.

Опир сповз на дно яру й упав, розчепіривши руки. Скляні очі дивилися просто на нявку, й вона під тим холодним поглядом боялася поворухнутися. Важке тіло кілька разів вигнулось і вляглося, так що кожна кістка пасувала до кожного виямку на землі. Нявка уздріла, як шкіра на опирі зачаділа, сморід піднявся над яром і довго не вивітрювався, а коли нарешті розтав десь поміж кущів, на землі лежав голий кістяк. Темні провалля очей так само моторошно вдивлялися нявці в лице.

— Ти ба, — почула напівпритомна нявка Мокушин голос і подивилася туди, куди втупилась і рятівниця. Там, де стояв заморожений щезник із піднятою рукою, на землі лишилися великі сліди ратиць, але самого його вже не було й сліду. Не було також і другого опиря, а хованець лежав на спині з розтуленим ротом і хрипів.

— Житиме, — відповіла Мокуша на непоставлене нявчине питання й легко торкнулася хованцевої шиї, з якої скрапувала кров. Кров миттєво запеклась і з червоної зробилася брунатною, а хованець розплющив очі й покрутив головою, як людина, яка довго спала й ще досі не прийде до тями, не випірне зі сновидінь.

Нявка підповзла до товариша навколішках, бо ноги немилосердно трусилися; сльози потекли по щоках. Хованець ледь помітно розтягнув вуста в посмішці й помацав те місце на шкірі, де нявка власною зеленою волосиною пришили йому колись видерту шерсть… де нявка власною зеленою волосиною пришила себе до нього…

— А скарб вас більше не цікавить? — насмішкувато спитала Мокуша. Романтичний момент був безнадійно зіпсований.

Нявка взяла в Мокуші обламаний кінець лозини й легенько хльоснула ним зіщуленого кабана. Кабан дзенькнув і розсипався. Заклятий скарб відкрився.

Розділ XVII

ТАЄМНИЧА ЛІТЕРА

Юрась Булочка й не помітив, коли це медсестра у рожевому светрі зникла з маніпуляційної, війнувши чорними косами, бо він саме стискав у руках круглу металеву коробку й не наважувався її відкрити.

Юрасик роззирнувся по кімнаті, почуваючи себе одиноким і беззахисним перед величною таємницею. Йому захотілося, щоб поруч опинилися люди, хоча б і ця загадкова чорнокнижниця в рожевому светрі, але щезла вона, і разом із нею щез штатив із крапельницею. Притискаючи коробку до грудей, Юрасик вискочив із маніпуляційної й кинувся коридором до відчинених дверей.

— Ліно! — гукнув він, забувши, що в хірургічному відділенні — тиха година. — Ліно! Я знайшов його! Я знайшов замок до срібного ключика!

У дверях він з розгону, засліплений щастям і нервовим збудженням, врізавсь у когось вищого за себе й кремезнішого. Юрась гупнувся спиною в блакитну стіну з жовтими патьоками й звів очі на Ореста, який саме заходив до палати. Орест тримався за одвірок перебинтованою рукою.

Юрасик інстинктивно подивився на власні долоні, заклеєні пластирем. Схоже, трос, який урятував Ліні життя, залишив їм з Орестом тавро на все життя.

— Ти чого репетуєш? — постукав Юрасика по лобі Орест. — Усі сплять. Виженуть нас із тобою з відділення, тоді що?

— Ти не розумієш! — Юрасик намагався вгамувати емоції. — Та ти ж і нічого ще не знаєш! Я його знайшов! — і він виставив наперед круглу коробку, яка загадково блимнула і згасла.

— Кого — його? — схилив Орест голову набік. Коробка була жіночого роду, та й виглядала якось не теє…

— Замок! Замок до твого ключика! — Юрась Булочка витягнув із навісного замочка срібний ключ і потрусив ним радісно.

— То он де він подівся! — поволеньки промовив Орест і замислено зміряв поглядом столичного журналіста. — А я шукаю-шукаю, весь одяг перетрусив, по підлозі лазив, як дурень…

Юрасик устромив ключ у замок і повернув туди-сюди, демонструючи, як справно той працює. Світло на голівці ключа зблиснуло — палах-палах. Орест простягнув руку й собі повернув ключ туди-сюди, досі не в змозі повірити, що живий лист із того світу, який привіз йому батьків друг Олександр Остапович Шкварченко, таки щось означає.