Останній шаман

— Бачу її, — крикнув він знизу. Звідти почулося шарудіння, нерозбірлива лайка, тоді бадьорий голос: — Тягніть! Тільки помалу! Я її підтримуватиму, скільки зможу, а далі ви вже самі.

Орест, Юрась Булочка і Валерій Нечипоренко злагодженими рухами, наче вони все життя грали в одній команді, почали повільно підтягати мотузку. Спершу було легше, далі те важке, неповоротке, що було прив’язане до тросу, почало крутитися й битися в стінки колодязя, і щоразу, коли чулося приглушене «гух», Юрасик кривився й ховав сльози.

Прив’язане попід пахвами, воно тяжко сунулося вгору, руки задерлися й стукалися в стіни, голова хилиталася з боку в бік. Без слова Валерій Нечипоренко витягнув його, відв’язав, скинув кінець тросу вниз. За хвилину розкуйовджена голова Марадони з’явилася на світ Божий: він лазив прямовисними стінами, як муха. Кинувши не потрібний уже трос, Марадона поклав пальці Ліні на шию й прислухався. Юрась шморгав носом і відвертався, нижня губа тремтіла швидко-швидко.

Марадона розгублено озирнувся чомусь саме на нього.

— Я нічого не чую…

Ліна лежала тихо й безпомічно. Брова розбита, під оком набрякла фіалкова ґуля, на щоці — смуги здертої шкіри. Долоні всі в подряпинах. Чотири пари рук підхопили кволе тіло рудокосої журналістки й обережно винесли надвір.

— А через паркан як? — Валерій Нечипоренко знервовано крутив головою.

— А так, — відповів Марадона й з розгону врізався плечем у найширшу дошку. З глухим «гуп» дошка відскочила. Для маленької Ліни діра була навіть завеликою.

Орест обережно поклав жінку на заднє сидіння міліційної машини й підмостив їй під голову свою куртку.

— Сідай до мене, — наказав Валерій Нечипоренко, стрибнув на водійське місце і, лишаючи криваві сліди долонь на кермі, задом розігнав машину. За мить «жигуль» із синім написом на боці вже гарчав на виїзді з лісу.

Юрасеві Булочці у першу мить здалося, що його всі покинули й він лишився на занедбаному тартаку один. Він лячно стенув плечима, зуби мимоволі зацокотіли, жар, що ним пашіло лице хвилину тому, випарувався, а під синю курточку уперто поліз холод. У лісі зарипіло дерево, наблизилися чиїсь обережні кроки, в пітьмі засвітився вогник. Юрасик перелякався до нудоти і ледь не впав, коли над вухом пробурмотіло голосом Марадони:

— Що це за льох ви знайшли, у якому можна шию звернути?

Розкучманий рятівник боком пройшов крізь виламану дошку у паркані. Одна кімната, друга. Крісло лежить на підлозі. Юрасик ступав слід у слід, приглядався до всього, і йому здавалися ці старі речі на тартаку незнайомими, ніби він їх ніколи до того не бачив.

Зненацька на долівці щось блиснуло, Юрась автоматично зігнувся й підняв прямокутний металевий предмет. У долоні його лежала важка і, вочевидь, дорога запальничка. На пласкому боці її маленький лилик[12] простер перетинчасті крила.

Двері до чорної ями, які ще хвилину тому були відчинені навстіж, самі собою прихилилися назад. Марадона потягнув їх і зазирнув. У світлі ліхтаря проступили полиці в стінах, пусті трилітрові банки, кимсь забута консерва. Замість провалля під ногами була звичайна земляна долівка.

Марадона, не вірячи власним очам, гупнув ногою об землю. Звук був глухий — такий, який буває, коли земля тверда й добре збита.

Розділ XV

ЗАМОК ДО КЛЮЧИКА

«Двір світився ясними квадратами розвішаної білизни. Вони були всюди: ховалися у гіллі вичахлих од спеки дерев, хляпали од вітру на напнутій між двох стовпчиків мотузці, звисали з чавунного поруччя балкону. Командний крик літав у повітрі, а ще — важкий задушливий аромат парфумів „Рябокінський бузок“, який завжди зависав над принишклим двором, коли з хати виходила моя кохана тітонька. На всі легені репетучи, що її чоловік — куряче гузно, діти — бісове поріддя, сусіди — тхори немиті, а влада — зграя драпіжників, вона відступала хіба під тиском сусідського пса Борька — неохоче, все ще погрожучи комусь костуром і плюючися словами; спершу губивсь у несамовитому гавкоті роздратований голос, потім зникала за дверима хати широка спина, що трусилася від гніву, й останнім вивітрювався нудотний запах парфумів…»

Юрась Булочка з великими труднощами видер із записника останню сторінку — пошматовані тросом долоні немилосердно пекли. Уривок, який написався йому у мить натхнення, був чистої води хуліганством. Оповідання для колонки «Українські химери» не вийшло б із нього жодним чином, хіба якби один із доведених до відчаю сусідів (а то й усі вони гуртом) прибив тітку, а тіло втопив у сортирі.

Юрасик сидів на розхитаному стільці у лікарняній палаті. Стілець він поставив поруч із ліжком, на якому лежала жінка з повитою білим головою. Стрижене руде волосся де-не-де визирало з-під бинтів, і Юрасю боляче було дивитися на ці руденькі коси: він-бо знав, що на потилиці, де накладали шви, коси виголені й зяє беззахисний череп. Шви накладали ще в одному місці: над бровою, і тому ліве Лінине око — оте горіхового кольору око з довгими віями — спухло та закрилось, і не знати було, чи й є там воно взагалі.

Та головне, Ліна була жива. Зі струсом мозку, з численними синцями й подряпинами, з кількома швами на голові, вона була жива. Вона ще часто чи то втрачала свідомість, чи то провалювалась у дивну дрімоту, але Юрасик, якого неможливо було відтягти від її ліжка ні вночі, ні вдень, дослухався до її рваного дихання, завмирав, коли йому здавалось: урвалося! — й щораз із полегшенням пересвідчувався: ні, дихає, жива!

Орест поїхав годувати Хованця й погуляти з ним, і Юрась Булочка лишився повноправним господарем невеличкої палати на одне ліжко. Коли Ліну до лікарні привезла міліційна машина з мигавкою, лікар із хірургії, заразившися панікою Валерія Миколайовича Нечипоренка-молодшого, поклав непритомну жінку в окрему палату, призначену для поважних хворих, і тепер Юрасик на всі пропозиції вимітатися з палати сміливо відповідав, округлюючи невинні очі: чому? я ж нікому не заважаю!

Ліна зітхнула. Журналіст припинив м’яти папір і дослухався. Дихала вона ледь чутно, та колега уже навчився розрізняти отой ледь вловимий звук і по ньому міг сказати, чи знову Ліна провалилась у дрімоту, чи скоро опритомніє. За той час короткої півпритомності він устигав влити їй до рота кілька ложок курячого бульйону, що ним його постачав Марадона. У Марадони, як виявилося, був не тільки чудовий мотоцикл, а й прекрасна дружина, молодша від нього на десять років красуня, яка поряд із недолугим чоловіком виглядала просто царівною. Якби Юрась Булочка не був уже закоханий у Ліну, його серце, мабуть, не раз би тьохнуло на вид гонористого носика і примхливих вуст…

Ні, Ліна ще не приходила до тями, та Юрасик був певен, що їй сниться щось значуще, важке. Вуста міцно стиснені, брови насуплені, а ліва, виголена брова, взялася широкими зморшками. Ліна притисла руки до грудей і згорнулася калачиком, як немовля в нутрі матері, й вартовому її здалося, що він на мить знову опинився на дні страшного провалля: так само скрутившись, лежала Ліна на камінні, так само тихо й нерухомо, вивернувши одну руку… Наляканий раптовим видінням, Юрась простягнув пальці, помацав, що Ліна тепла, послухав уривчасте дихання й повторив двічі: Боже, будь ласка, Боже, будь ласочка…

Ліні кололи на ніч димедрол, а Юрасик і сам засинав знесилено, схиливши голову на край ліжка, і схоплювався по сто разів серед ночі, боячись проспати Лінине раптове пробудження, коли вона зривається з ліжка, а тоді знесилено падає на подушку, бо світ їй крутиться в очах, у голові макітриться, а до горла підступає нудота.

Юрасик потягся до записника, тільки шкода, шкода: сторінки скінчилися, писати більше не було де, творити більше не було як. Маленький записник, який легко вміщувався на долоні, служив Юрасеві Булочці і за призначенням, і не за призначенням: тут зароджувалися начерки статей, красувалися стовпчики рим — уже словник складати можна (на дозвіллі Юрасик час від часу звертався до поетичного слова, але цілком таємно, й тільки раз у десятому класі на нетверезу голову майбутній журналіст і — в душі — видатний письменник почитав дещо з творчого доробку двом таким самим нетверезим головам і зірвав бурхливі оплески), велися невідомі розрахунки (він і сам уже забув, що й коли рахував), розсипані були де-не-де цікаві слова, які він вичитав у черговій книжці і якими варто скористатись у власній творчості, збиралися влучні цитати тощо.