Страница 52 из 91
— Я її бачу, — крикнув Юрасик дивним голосом.
— Ну?
— Я її бачу… Господи, але чому, чому так?..
* * *
Тим часом Марадона, який бачив у темряві набагато краще за пересічну людину, можна навіть сказати, незгірш за кицьку бачив він у темряві, обійшов стару контору з другого боку так, щоб двоє в чорних пальтах, які зазирали в розбиту шибку, не помітили його й не почули сторожких кроків, і опинився перед такою самою шибкою, теж, до речі, розбитою.
Стрімким рухом, який видавав неабияку фізичну підготовку, він виважився на руках і до пояса перехилився в кімнату. Уздрів одчинені двері у невідоме приміщення, крісло на підлозі, трос, який зникав у чорній дірі. У прорізі дверей стояв високий чорнявий чоловік і притримував трос рукою. Він нерозбірливо перекрикувався з кимсь, хто, здається, висів унизу. Рудокосої жінки ніде не було видно.
Марадона напрочуд швидко зорієнтувався. Він ще трошки нахилився вперед, щоб краще чути розмову, кілька секунд послухав — і ситуація видалася йому настільки очевидною, як очевидним було яблуко, що впало на голову давньому мудрецю. Кепські справи, подумав Марадона й замислився. Він помацав себе по кишенях, щось довго роздивлявся в непевному місячному сяйві, навіть клацнув чимось стиха. — От бісова халепа, — незлостиво вилаявся він згодом, намисливши зухвале. Не в його характері було випускати ситуацію з-під контролю.
Завше вайлуватий, навіть неповороткий Марадона раптом блискавично сплигнув з вікна й тінню шаснув у кущі. За мить він уже вивертав мотоцикл на дорогу і заводив мотор, і в тихому вечірньому лісі звук двигуна наполохав двох у чорних пальтах, які вартували під вікном. Мотоцикл прокотився кілька поворотів дороги, сердито форкаючи. Мотор набирав обертів. Марадона поспішав.
Мотоцикл виїхав із лісу та зупинився на виїзді на шосе. Він тремтів од нетерплячки. На шосе фари змигнули раз, вдруге, втретє, але то все були випадкові машини, які Марадоні зараз не могли допомогти. Він виглядав зовсім іншу машину…
Жовтий «жигуль» із синім написом на боці пролетів поворот до лісу, різко загальмував і здав назад. Із вікна визирнув молодий повногубий міліціянт.
— Ну, що тут у тебе? — спитав він неголосно і загасив фари, щоб не звертати зайвої уваги на свою офіційну машину.
— Тут не до конспірації, — заволав Марадона до Валерія Нечипоренка. — Вмикай свою мигавку і жени за мною!
* * *
У той час, коли Юрась Булочка висів на мотузці глибоко в кам’яному мішку незнаного призначення, двоє в чорних пальтах і важких черевиках, які крізь вибиту шибку мало що могли розгледіти в темряві, радилися, що ж його робити далі. Радилися вони пошепки, тож розчути, що вони там між собою белькотіли, не було жодної можливості.
Але хоч як тихо вони говорили, їхні перемовини таки вчула одна особа. Й саме ця особа — невисокого зросту, з важким горбом на спині, — яка було вже відійшла від старої будівлі контори на покинутому тартаку, завважила двох чорних шпигів і повернулася. Горбун підійшов тихо на гумових підборах, і двоє його помітили тільки тоді, коли він поклав обидві руки їм на плечі. Двійця синхронно здригнулася.
— Що за рейвах[11]? — спитав горбун упівголоса.
— Ні біса ж не видко, — повернувся один із двох, який тримався за старшого. — Схоже, руда впала в якусь яму…
— Не в якусь яму, — потер руки горбун, — а в мою яму. Прекрасно, до речі, облаштовану. Хто б міг подумати, що вони потнуться сюди, на тартак, та ще й полізуть за замкнені двері?.. А я, — горбун поплескав себе по кишенях, — як на зло запальничку десь посіяв… ох-ох-ох… Ну, то пусте, їм зараз не до мене. Хай спершу панночку свою витягнуть — якщо буде що витягати, — а там побачимо…
— А ми?
— Спостерігайте. На очі не потрапляйте, глядіть в оба, слухайте всі розмови… І чого вони сюди попхалися? Дивно, дивно…
Горбун дістав із нагрудної кишені люльку з довгим цибухом, чиркнув сірником, повільно розкурив, двічі добре пихнув, перевіряючи, чи гарно горить, і статечно подався геть. Дійшовши до паркану, він протиснувся крізь одному йому відому шпару й рушив далі.
Двоє чорних, світячи червоним гарячковим рум’янцем, знову навалилися на вікно. Горбун зовсім не ховався, знаючи, що люди в конторі не чують і не бачать нічого довкола себе. Перекривленою, з підстрибом ходою він на диво вправно обминав колоди, що розкотилися по подвір’ю, і розкидав ногами старий мотлох.
Міліційній сирені, яка летіла просто на нього, він весело підморгнув і подався геть з тартаку.
* * *
Химерна тінь майнула під колесами машини, і Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший лайнувся і загальмував, недоїхавши до паркану якихось два метри. Мотоцикл тицьнувся в машину ззаду. Валерій Нечипоренко рвучко вискочив із-за керма.
— Що там? — крикнув Марадона, якого годі було впізнати: з вайлуватого, недорікуватого простака він раптом перетворився на бійця-спецназівця з миттєвою реакцією.
— Якби знаття! Мабуть, звір дорогу перебіг. Але я його не вдарив, хай живе.
Він підійшов до паркану й постукав по міцних дошках.
— Де брама? — обернувся він.
— А це і є брама, — відповів Марадона. — З того боку колоди розкотилися, підвалили її, тому відчинити неможливо. Маєш трос у машині?
— Аякже! Навіщо?
— Сюрприз тебе чекає не з приємних, — ворухнув широкими бровами Марадона й сам відчинив багажник у пошуках тросу. — Той, хто тебе цікавить, набрав цілу команду й приперся на тартак. Команда зазнала бойових втрат: жінка, що була з ними, провалилась у якийсь глибокий льох… До речі, якщо ти швидко зазирнеш через паркан, то ще, може, встигнеш побачити тих двох, які приїхали на джипі. Машина десь там у кущах має бути. Хоча ми з тобою такого галасу наробили…
Відшукавши трос при світлі ліхтарика, Марадона закинув його собі на шию й легко перескочив через паркан. Валерій Нечипоренко переліз не так вправно й не так швидко, та врешті-решт і він опинився по той бік, ледве не гепнувшись на колоди, звалені по всьому подвір’ю.
— Темно, очі не звикли, — гукнув він до свого провідника. — Де той льох?
— Оно, бачиш, попереду будівля? Там контора: дві кімнати й третя. Оця третя і є льох… ну, може, й не льох, але щось глибоке, куди можна впасти й в’язи скрутити.
— То ти хочеш сказати… — вжахнувся Валерій Нечипоренко.
— Нічого не хочу сказати. То ті двоє бовдурів у конторі перелякані насмерть.
Валерій Нечипоренко скосив оком на власні погони й подумки з ними попрощався. Гарні були погони, тризіркові, він навіть ними трошки пишався. Наступної миті він усе зробив одночасно: розганяючи ніч, він засвітив потужний ліхтар, шарпнув двері до контори, вилаявся, перечепившись через крісло, яке лежало на підлозі просто посеред кімнати, й завис над чорною дірою, звідки долинало тяжке дихання.
Юрась Булочка висів на тросі й намагався видряпатися нагору, а Орест з усієї сили тягнув свій кінець мотузки догори, важко хекав і сичав, обдираючи шкіру на долонях. Юрасик бив ногами в краї провалля, але не міг зачепитися за камінь ні ногою, ні рукою, щоб хоч на метр піднятися вверх.
Валерій Нечипоренко спрямував сніп світла в яму, і той, сковзнувши стінами, затремтів і, нарешті, розсіяний і непевний, досягнув дна. Ліхтар вихопив биту цеглу й темний мішок, що горбом лежав на ній. Із-під мішка стирчала біла рука з розчепіреними пальцями.
Марадона крикнув своєму начальнику щось коротке й нерозбірливе, і той миттєво зреагував: двоє вони, вчепившись у трос, смикнули й потягли, причому в Марадони на долонях магічним чином з’явилися чорні шкіряні рукавички без пальців. Марадона наступив на петлю, яка зазміїлася по підлозі, й швидко перехопив трос нижче. За хвилину пом’ятий і задиханий Юрась уже відсапувався на підлозі старої контори.
— Мені кінець тросу, — командував Марадона. Орест відчепив трос і зняв його з Юрасика. Марадона дивним вузлом з’єднав два троси в один, обкрутив того кілька разів довкола пояса, сів на край провалля й спробував дотягнутися ногою до протилежної стіни. Якщо трошки посунутися на край, то можна й дотягнутися. Він якось так вивернувся, руками тримаючись за поріг у себе над головою, ногами вперся в стіну й швидко, мов ящірка, поліз донизу.