Страница 37 из 50
«Так».
«Ходімо».
Не вагаючись Ліна Оверченко попрямувала за непоказним дивакуватим юнаком. Чернігова вона зовсім не знала, і куди завіз її новий знайомець кількома маршрутками з пересадками, навіть приблизної гадки не мала. Вийшли вони в якомусь робочому кварталі, довкруж паркани й цегляні будівлі з повибиваними шибками, аж безстрашній журналістці вперше попід дублянку заповз морозець і залоскотав розпашілу шкіру.
Бородань упевнено провів її поміж старими розхитаними парканами, і двоє мандрівників опинилися перед обшарпаним двоповерховим будинком із величезними вікнами - колись тут, либонь, містилися ремонтні майстерні, але зараз територія мала вигляд цілковито занедбаний. Юнак власним ключем відімкнув велику проіржавлену браму, що вела в майстерню, і Ліниним очам відкрився величезний цех не цех, гараж не гараж, але неозорий зал із цементною долівкою, заквецяною давніми плямами чорного мастила й устеленою товстим шаром бруду та мотлоху.
Ліна нерішуче зупинилася на порозі. Ґотичний юнак пройшов усередину і нетерпляче озирнувся. Без слів поманив її жестом. Ліна вдихнула на повні груди й переступила поріг.
Дивакуватий хлопець перетнув залу, в яку насилу пробивалося сонце крізь великі брудні шибки, і тут Ліна запримітила залізну драбину, яка вела на другий поверх. Саме туди й прямував бородань. На ватяних ногах Ліна рушила за ним.
На другому поверсі така сама неймовірних розмірів зала була розділена на кілька суміжних приміщень. Де-не-де по кутках збереглися уламки старих верстатів - залізні деталі давно розтягли бомжі, лишилося тільки те, що було негодяще навіть на брухт. Але юнак не зупинився в жодному з приміщень, а натомість повів гостю у найдальший кут.
Кілька облитих фарбою дощок вертикально привалені до стіни. Юнак хекнув і одну по одній переставив дошки попід іншу стіну. І тут Ліна побачила новенькі залізні двері, які мали одразу два замки - врізний і навісний.
Господар відімкнув двері, запалив у кімнаті слабеньке електричне світло й припросив гостю всередину.
Першим впав у вічі портрет Василя Дуніна-Борковського - на липовій дошці, виконаний олійними фарбами, яєчною темперою та золотом,- точна копія того, котрий Ліна щойно бачила в Чернігівському музеї. Під портретом прибита була табличка з підписом: «Василь Андрійович (Касперович) Дунін-Борковський (1640-1702), шляхетського роду (герба Лебідь), сотник вибельський (1668), полковник чернігівський (1672-1685), генеральний обозний (1685-1702)».
Ліна вражено повернулася до юнака.
«Це?…»
Бородань багатозначно кивнув:
«Оригінал».
«А той?…»
Господар розвів руками:
«Копія».
Ліна похитала головою. Ні, не може такого бути! Хоч скільки наслухалася вона про такі афери, та й у журналістській практиці з чим тільки не траплялося стикатись, але тут внутрішній голос шепнув: не вір! Дивний хлопець у зашмарованій куртці - не та категорія, що провертає афери з фальшуванням музейних старожитностей. Проте Ліна згідливо кивнула й повернулася до оглядин кімнати.
Та й було на що подивитись! Усю стіну по праву руч займала величезна ручної роботи мапа з генеалогічним древом шляхетного роду Дуніних-Борковських. Базиль Касперович тут посідав почесне місце в центрі, його ім’я жирно виділялося на тлі дрібніших імен численних родичів. У куті стояла скляна скринька з якимись пожовклими паперами. По ліву ж руч на стіні на червоному килимку висіла шабля - точна копія шаблі з портрету Борковського. Ліна обернулася до супутника з німим запитанням в очах.
Той знову промовисто кивнув:
«Оригінал».
І Ліна вже напевно знала, що юнак бреше. Але навіщо?
«Що ви хотіли мені показати?» - запитала Ліна.
«Ви цікавилися опирем Борковським. У мене є дещо на продаж…»
«Це ж коштує неймовірних грошей! - трохи переграючи, вигукнула Ліна.- І ви заводите першу-ліпшу людину з вулиці й показуєте такі багатства? А що як вас пограбують?»
Ґотичний юнак похнюпився.
«Ви не можете зі мною так учинити. Я вам довірився. Мені здалося, ви людина порядна й прямолінійна…»
«Я - так, але інші… Гаразд, розкажіть про свої раритети».
Бородань оживився.
«Ви не чули легенди, пов’язаної з цим портретом? Насправді з-над поховання Борковського парсуну не просто так зняли, й вона опинилась у чиїйсь там колекції. Ченці Єлецького монастиря стали помічати, що ночами хтось стогне й плаче в Успенському соборі. На портреті ж почали проступати криваві плями - довкола вуст небіжчика. Від гріха подалі ченці хотіли спалити дошку, але вона не горіла. Зрештою вона потрапила у приватну колекцію…»
«Чому ж зараз усі дива з портретом припинилися?»
«Припинилися з тої пори, як опиреві забили в груди осиковий кілок!»
«Добре, а шабля?»
«Ця шабля - з особливої гартованої та освяченої сталі, зі срібним руків’ям. Нею може одним махом відтяти бугаєві голову навіть дитина. Вся сила, яку мав за життя опир Борковський, по його смерті перейшла в шаблю…»
«І скільки ж ви правите за такий дорогоцінний раритет?»
Юнак не змигнувши оком назвав захмарну суму. Ліна присвиснула.
«А чогось дешевшого у вас не припасено? Для середніх, так би мовити, верств населення?»
«Є! Є і для середніх! Ось глядіть - чудовий перстень-печатка самого генерального обозного!»
Хлопець простягнув руку, і на середньому пальці Ліна уздріла металевий перстень із малюнком шаблі й хреста. Зблизька каблучка зовсім не була схожа на срібну, хоч як запевняв її в цьому ґотичний юнак.
«Звідки ж у вас печатка? - запитала Ліна.- Як я можу бути певна її автентичності?»
«О, не сумнівайтеся! По війні цей перстеник знайшли в Києві, в одній занедбаній хаті, куди, як згодом виявилося, до і під час війни вчащав такий собі Леонід Дунін…»
Ліна затамувала подих.
«Нащадок?»
«Ні,- махнув рукою бородань,- ніякий не нащадок, просто далекий родич. Але печатка справжня, я проводив експертизу!»
Він підвів гостю до мапи на стіні й показав на генеалогічному древі відгалуження, на якому значився Леонід Дунін. Дата смерті була вказана зі знаком питання в дужках.
«Ви здійснили таку роботу!» - у захваті вигукнула
Ліна.
Хлопець скромно знизав плечима.
«То ви берете перстень?»
«Скільки?»
Сума Ліну не вразила, як та, що ґотичний гендляр заправив за явно фальшиву шаблю. Журналістка дістала гаманець і відрахувала потрібні гроші. Тепер у неї хіба лишалося на маршрутку до Києва. Юнак неохоче стягнув із пальця каблучку й хотів надягнути новій власниці, та щоб перстень тримався на Ліниній мініатюрній лапці, треба було б його носити одразу на двох пальцях. Ліна поклала перстень у потайну кишеньку в сумці.
«А розкажіть-но мені, будь ласка,- попросила вона,- про маєтності Василя Дуніна-Борковського. По смерті такої поважної людини, цілого генерального обозного, мали ж залишитися незліченні статки!»
Хлопець перерахував отримані від Ліни двадцятки, охайно згорнув їх і заховав у внутрішню кишеню куртки. Вдоволено поплескав себе по грудях і промовив:
«Пошуками скарбів генерального обозного, який свого часу давав позику самому Мазепі, переймались і жук і жаба. Та в дійсності жодних особливих статків від Борковського не зосталося. Він багато жертвував на церкви й монастирі, тут в околиці половина храмів збудована його коштом - саме він відновив чернігівську фортецю, надав гроші на відбудову Єлецького монастиря, Спаського і Борисоглібського соборів, П’ятницької церкви. Лишилися по його смерті землі, таж ви розумієте, де зараз ці землі… Словом, нема тут особливо чого шукати. От хіба що паперовий архів - листування, записи, документи. Але то завдання справжніх істориків, ви знаєте, про що я…»
Ліна глянула на співрозмовника зовсім іншими очима - ніби їй відкрилася цілковита протилежність ґотичного юнака. Окрім ріденької борідки, вона з подивом зауважила розумні сірі очі, твердо стяті вуста й ледь насуплені брови.
«А може таке бути,- поставила Ліна останнє запитання,- що під час війни якісь цінності, котрі належа- ли родині Борковських, опинилися за кордоном? Не міг їх перевезти отой родич, Леонід Дунін?»