Страница 36 из 50
Орися вірити не хотіла, знала-бо Льончикову підступну натуру, але - повірила.
І тільки декілька років згодом Льончик зізнався, що вичитав десь опис печатки генерального обозного і сам вирізав її з дерева. А щоб на вигляд була як срібна, опустив у розплавлене олово… Орися довго зберігала дорогоцінний подарунок, але війна переколотила все, і печатка, може, десь і є ще - в Києві, у старій хаті Байд, де, вочевидь, уже оселилися чужі люди…
- Орисю, про що ти так замислилась? - поторсала Ганька її за плече.- Роздумуєш, як усі свої папери спакувати, щоб за океан перевезти?
Орися усміхнулась.
- А що ж мені ще везти, крім паперів? Лахи - ті, що на нас. Дитячий візочок комусь подаруємо - якщо дасть Бог іще дітлахів, уже якось розживемося новим, і не таким одоробалом,- вона глузливо хитнула головою в бік старезного дитячого візка, який займав чи не половину кімнати. Походження він мав досить темне - Орися підозрювала, що Осипко поцупив його в чиїйсь старій клуні, але ніколи не розпитувала.
- А де ти там працюватимеш? - Осипко звернувся до Ганьчиного чоловіка.- До речі, як місто називається?
- Містечко - Буремна Затока. Переселенці жартують, що то - справжнісінький Сибір…
- Одного Сибіру уник, то сам лізеш до чорта в зуби?
- Еге ж! - вищирився Ганьчин чоловік.- І буду я там, як у Сибіру, ліс валити. До речі, добре платять. Багато більше, ніж де-небудь на фермі…
- А мова? Ти ж не знаєш мови?
- З пилкою якось домовлюся!
- Мова - то не клопіт,- махнула рукою Ганька.- Тато писав, що для переселенців є безплатні мовні школи. А за рік треба складати іспит - не тільки з мови, а й з історії країни. І якщо складеш, то можеш отримати громадянство.
Згадка про громадянство аж мовби штрикнула Орисю: досі вона просто боялася замислюватися над тим, що вже ніколи - ніколи! - не повернеться в Україну. Не побачить старої хати, де вони з Оксаною саме в той день хотіли поміняти шибку, не пройдеться крутими брукованими вуличками, не поставить свічку на цвинтарі, не розпалить самовар, не побачить шкільних подруг, не зустрінеться з Льончиком Дуніним…
- А нас із малим на корабель візьмуть? - не вгавав Осипко.
- Авжеж.
- А їсти дають? Чи треба з собою пакувати?
- Годують дуже добре,- упевнено відповіла Ганька.- Щодня дають білого хліба стільки, що й з’їсти не можна, і тоді пасажири кришать його мартинам.
- Маю сумнів, що мартини аж так далеко від берега літають…- гмикнув Осипко і знову підкинув питання: - А якщо морська хвороба?
На це вже відповіді не знайшла навіть всезнайка-Ганька, тож тільки знизала плечима і, щоб нарешті перевести розмову, заспівала:
Де той вуйко Йосип,
Що горілку носить?
- А ось і він! - Осипко переставив ближче склянки й плюснув залишки шнапсу.- Ну, за нове життя - щоб у Буремній Затоці і ви, і ми знайшли тиху гавань.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
ПЕРСТЕНЬ БОРКОВСЬКИХ
Ліна Оверченко недаремно їла свій журналістський хліб - не встигла я й оком зморгнути, себто висунути ідею про спадщину Дуніних-Борковських, котра могла виявитися ласим шматком і закрутити ще й не таку веремію, як Ліна вже їхала в чернігівській маршрутці, з’ясовуючи останні невирішені питання через незамінний стільниковий телефон. Про її походеньки я дізналася згодом із довжелезного електронного листа, дещо сумбурного, тож для шановного читача доведеться мені переказати його своїми словами.
Найперше Ліна Оверченко домовилася з Чернігівським обласним художнім музеєм, де у фонді за інвентарним номером Ж-38 зберігалася видатна пам’ятка українського портретного малярства - парсуна Василя Андрійовича (який насправді був Касперовичем) Дуніна-Борковського.
У музеї журналістку вітали з хлібом і сіллю, наукова співробітниця детально розповіла історію ктиторського портрету - такі малювались по смерті благодійників церкви й вішалися понад похованням небіжчика. За свідченнями відомого історика Олександра Матвійовича Лазаревського, спершу портрет і справді висів над похованням Дуніна-Борковського в Успенському соборі Єлецького монастиря, але згодом потрапив у зібрання Василя Васильовича Тарновського, який, до речі, свого часу разом із Ґалаґанами придбав сімнадцять малюнків Тараса Шевченка і цим поклав початок колекціонуванню творів поета… Двічі портрет Дуніна- Борковського був реставрований - у п’ятдесятих і вісімдесятих роках двадцятого сторіччя…
Ліна залюбки вислухала пізнавальну лекцію, але не портрет генерального обозного Василя Дуніна-Борковського цікавив її зараз. Хоча сама парсуна на липовій двометрової висоти дошці безперечно вражала. І товстезна розгорнена книга на столі, і білий лебідь на родовому гербі, і полковницький пірнач у правиці козацького ватажка, і шабля в лівій руці, і темнозелений жупан зі світлим кунтушем повйрх, і червоні чоботі,- всі ці атрибути мудрості, влади й багатства справляли неабияке враження. А обличчя чернігівського полковника! Не портретний живопис - справжнісінький іконопис. Високе чоло, пронизливий погляд, вольове обличчя непересічної особистості. Герой має бути таким, яким його хочуть бачити люди…
Наукова співробітниця музею показала Ліні і сторінку з «Чернігівського літопису за новим списком (1587-1725)», свого часу опрацьованого істориком Лазаревським; літопис засвідчив, що 1702-го року «Борковський, обозний єнеральний козацький, марта 4 дня умер; похован в монастиру Єлецькім чернігівськім, в паперті, по правім боці».
Наступною зупинкою на Ліниному шляху був Єлецький монастир на правому березі Десни. За легендою, монастир був збудований князем чернігівським Святославом Ярославичем просто в лісі на місці, де далекого 1060-го року буцімто знайшли «на дереві єловім» чудотворну ікону Пресвятої Богородиці. І мурований Успенський собор, і загалом Єлецький монастир напрочуд нагадали Ліні Києво-Печерську лавру.
Подивилася Ліна й поховання Василя Дуніна-Борковського, а заодно - Якова Лизогуба і Леонтія Полуботка, батька наказного гетьмана Павла Полуботка. Але найбільше враження на журналістку справила монастирська надбрамна дзвіниця зі справжнісінькими фортечними бійницями - Бог милостивий, але в човні нема чого танцювати (іншими словами, і ченці мають бути готові воювати).
Але ні Чернігівський художній музей, ні Єлецький Успенський монастир не дали відповіді на питання, чи насправді від колись неймовірно заможного роду Дуніних-Борковських лишилися якісь спадки і де зараз варто розпочинати пошуки. Великий печерний комплекс XI-XVII століть у товщі Єлецької гори, хоч і практично не досліджений істориками, а проте був добре обжитий місцевими - у роки Другої світової війни чернігівські партизани тут переховувалися від нацистської окупаційної влади. І після них могли зостатися якісь неоприбутковані скарби?…
Ліна Оверченко не була б Ліною Оверченко, якби не спробувала пробратися просто-таки в печерний комплекс. У підземну галерею, яка з’єднує Успенський собор і Петропавлівську церкву, вона потрапила на цілком законних підставах, а от далі їй треба було непомітно проникнути у яке-небудь бічне відгалуження.
Ех, де наші молоді роки та юнацька безрозсудність! Щойно Ліна спробувала тихцем пірнути у темний коридор, з якого тягнуло задавненою вогкістю та гнилизною, як по плечу її хтось обережно постукав пальчиком. Ліна здригнулась і повільно обернулася. Юнак із довгим русявим волоссям і ріденькою борідкою, з пофарбованими чорною помадою вустами, зі всіяними срібними перснями пальцями, вдягнений у захисного кольору засмальцьовану куртку та високі армійські черевики на шнурівці, спитав пошепки:
«Бачу, ви цікавитеся опирем Дуніним-Борковським?» Ліна зорієнтувалась умить. Вона не мала наміру розчаровувати ґотичного бороданя, що якраз кровожерними нахилами чернігівського полковника цікавиться хіба з потайного інтересу до всього загадкового й містичного, а насправді її більше ваблять речі матеріальні - після багатія мали залишитися які-неякі скарби. Ліна просто відповіла: