Страница 25 из 50
Ми проминули стару англіканську церкву - на височенній башті куранти видзвонювали полудень - і завернули на стоянку побіля лікарні. О цій порі машин тут стояло зовсім мало - і то більше впадало у вічі знайоме червоне авто. Я вилізла з Майклового тісного пікапа й додибала на затерплих ногах до червоної машини. Так і є: крізь лобове скло видно, як на дзеркалі тріпоче крильцями чорний ворон - пустун-трикстер з американських легенд.
- Гляди,- покликала я Майкла,- Петрик теж приїхав провідати Ожавашко.
- Ну, звісна річ,- не здивувався мій супутник,- в індіанській резервації всі родичі.
- Ой, напишу на тебе скаргу,- жартівливо пригрозила я Майклу,- що ти вживаєш у мові політично некоректні вислови щодо тубільців!
- Я з Червоного Озера,- гмикнув Майкл,- усе дитинство провів у бійках з індіанцями «стінка на стінку», а в юності волочився за їхніми дівчатами. У мене бездоганна репутація серед тубільців.
Ми зайшли у лікарню. У передпокої, мов заклопотані мурахи, метушилися люди. Майкл упевнено провів мене до ліфта. Ми вийшли на третьому поверсі, мій супутник повернув у довгий коридор. Я очікувала, що нас зупинять: у зимових куртках, без білих халатів шастаємо інтенсивною терапією, проте замислена санітарка, що квапливо ступала нам назустріч, навіть не звернула на відвідувачів уваги.
- А халат нам одягнути не треба? - спитала я
Майкла пошепки.
- Який халат?
- Ну, це ж медичний заклад… Тут усе стерильно, а ми у верхньому одязі…
- А де ж ти візьмеш халат? - Майклові очі стали завбільшки зі скельця окулярів.
А я ще вважала, що в українських лікарнях безлад! Майкл підійшов до сестринського посту, де нудьгувала дівчина в зелененькій піжамі, з чорною течкою в руках. Теку сестричка то притискала до грудей, то клала назад на столик. Мій супутник запитав:
- У якій палаті лежить Ожавашко? Медсестричка без роздумів виголосила:
- Палата C35.
Майкл кивнув і розвернувся - палату С35 ми проминули, коли йшли до сестринського посту. Під дверима я на мить нерішуче завмерла, тоді обережно постукала й одразу потому прочинила двері.
Нам відкрився маленький півтемний тамбур; двері ліворуч вели до санвузла - туалету й душової кабіни. Сама палата, довгаста й світла, впоперек була перегороджена зеленою ширмою, тож нам не видно було другої її половини, котра з вікном. У першій же стояло порожнє ліжко - багатофункціональний механізм, який понад усе нагадав мені складане-розкладане тренувальне крісло для льотчиків-випробувачів.
- Де ж Петрик? - запитала я упівголоса.
- Де ж Ожавашко? - в тон мені пробурмотів Майкл. З-за ширми долинув шелест. Я встромила туди носа - й одразу відсахнулася:
- Пробачте!
Вспіла помітити огрядну жіночку, яка, півсидячи на точно такому самому ліжку, як і в першій половині палати (так і кортить сказати: в першому відсіку), наминала картопляні чіпси.
- Ласкаво прошу! - відгукнулася жіночка.
Майкл тим часом оглянув палату. На столику побіля ліжка стояла порожня тарілка від желе - залишки ядучо-зеленого десерту ще не встигли підсохнути. На підлозі лежала зіжмакана паперова серветка і загублена «чвертка» - двадцятип’ятицентова срібляста монетка.
Повернувшись до сестринського посту, я запитала знуджену дівчину з течкою:
- Ожавашко давно при тямі?
- Та ще від учора.
- А ви коли її востаннє бачили?
- Години зо три тому - коли сніданок розносила… А що трапилося?!
- А ви зазирніть у палату.
Сестричка кинула непотрібну течку на стіл і помчала в палату. На порозі вона зупинилась як укопана.
- Де хвора?! - вигукнула вона.
- Я б у вас це хотів запитати,- відізвався Майкл.
- Але ж вона до туалету не здатна була дошкандибати! Медсестра кинулась до комірчини - я спершу її навіть не примітила,- де зберігався одяг та інші речі хворих. Норкова шуба, що одиноко висіла тут, могла вмістити принаймні чотири Ожавашко. Мені одразу пригадався шелесткий пакетик чипсів у дебелій руці.
Сестричка зазирнула за ширму:
- Вибачте, ви не знаєте, куди поділася ваша сусідка? Тлуста жіночка помотала головою, швидко дожовуючи чіпси. Проковтнувши, вона сказала:
- Але я чула голоси. Хвилин зо десять тому. Ледь чутні голоси - жіночий і, здається, чоловічий.
Жіночий і чоловічий? Голоси Ожавашко і Петрика? Отже, він точно був тут і навіть, навіть… причетний до повторного зникнення Ожавашко?!
Я смикнула Майкла за рукав і помчала до виходу.
- Вибачте! - крикнула я через плече.- Нам треба негайно…
Ліфт їхав неймовірно довго, і так само неможливо довго тягнувся нескінченний коридор. Коли ми нарешті опинилися на стоянці, я вже знала, що нікого тут не захоплю. І справді: де щойно стояла Петрикова червона машина, лишилися тільки брудні сліди протекторів.
- Нічого не збагну,- Майкл зняв окуляри й почав навіжено їх терти,- Пітер Аніт допоміг утекти Ожавашко? Але для чого?
- Може, він дізнався, що їй знову загрожує небезпека?
- Яка небезпека може загрожувати в лікарні? Ми ж не в Детройті!
- А що в Детройті?
- Їдеш машиною центром Детройта - вважай: коли станеш на світлофорі, тримай дверцята замкненими, бо можеш позбутися і машини, і життя… Тільки до чого тут Детройт? Ми ж говорили про Пітера! Після візиту якого півмертва дівчина щезла з лікарняної палати! Разом з усіма речами!
- Ти ж не підозрюєш, що він її викрав? Разом із речами? - скривилась я, а підсвідомість послужливо підсунула спогад: саме Петрик цілком випадково опинився біля бібліотеки, коли там спрацювала сигналізація… Саме Петрик був занадто обізнаний у справі Ромчика Данильця…
Зимний вітер вирвався нізвідки та зло шарпнув мене за куртку.
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
Л. Д.
Мої господарі, літня пара Ірини та Йосипа Бачинських, опинилися за океаном не з власної волі:
1948-го року вони, переміщені особи в одному з німецьких таборів, стали перед вибором - повернутися назад в Україну чи податися за океан, доки є такий шанс. Йосип Бачинський, як колишній польський громадянин, він-бо до війни мешкав у Стрию, мав привілеї: не підлягав негайному інтернуванню в Радянський Союз. Киянка пані Ірина висіла на волосині, але вдалий шлюб урятував її.
На заокеанській землі Бачинські так і не прижилися - пан Йосип чужої мови не опанував, довчитися не зміг, навіть неповну свою вищу освіту не підтвердив, а пані Ірина знала мову хіба настільки, щоб перекинутися кількома словами з власними онуками. Зате українські традиції Бачинські берегли ревно. Щойно пан Йосип вийшов на пенсію, як пішов служити паламарем в українську греко-католицьку церкву, їхня молодша дочка співала в церковному хорі, а пані Ірина щодень ходила до церкви, як на роботу - ліпити вареники, що їх продавали, знову ж таки, щоб забезпечити церкві сяку-таку копійчину.
Церква в Буремній Затоці була центром українського життя. Сюди стікалися всі новини й плітки, тут люди дізнавалися про найближчі українські концерти, тут святкувалися дні народження й співалися величні «Многая літа», при церкві працювала недільна українська школа і збирався ансамбль народного танцю, тут навіть ходили найкращі українські гроші - вареники; можна сказати, це був яскравий приклад будівництва національної держави в окремо взятій церкві.
Тож саме з церкви одного чудового дня пані Ірина принесла радісну звістку, що в п’ятницю в Буремну Затоку приїжджає український балет, який представлятиме «Синдерелу». З такої нагоди в театрі була заброньована ложа, і весь тиждень велися розмови тільки про майбутнє видовище. Тричі мені переповіли (двічі сама пані Ірина і ще раз її дочка), що український балет, який ставитиме «Синдерелу»,- то найвідоміша трупа на заокеанській землі, котра збирає аншлаги в будь-якому місті й усякім театрі. Працюють вони в національному стилі, несуть, так би мовити, українську культуру в маси.