Страница 24 из 50
- Зачекай, зачекай,- раптом задумливо промовив Майкл,- якщо Роман Данилець шукав невідому поетку й загинув, то її таємниця, певен, загрожує кожному, хто на неї поважиться!
Чотири пари очей тривожно втупились у мене.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
ЛІКАРНЯ МАККІЛЕРА
Якщо заокеанська «Просвіта» успадкувала українське нехлюйство і не може навести лад у власній звітності, то вже в бібліотеці Університету точно має бути порядок! У черговому поході до книгосховища скласти мені компанію радо зголосився Майкл - певно, українського коріння не так легко позбутися, навіть коли вже твої батьки були народжені на чужій землі, і твоє поняття про українську культуру не виходить за межі пирогів, голубців, борщу та гопака.
- А скажи-но,- питав мене Майкл дорогою до бібліотеки,- після Тараса Шевченка були й інші видатні українські поети?
- Були, Майкле, ще й як були.
- І школи поезії були?
- Аякже.
- І виходили переклади з української на інші мови світу?
- Й таке подекуди траплялося.
- І літературознавство як наука…
- …розвивалося своїм шляхом, відокремлено від решти світу, зважаючи на політичну ситуацію ХХ-го століття.
- А чому ж ми нічого про це не знаємо?!
На таке пряме запитання я Майклові відповіді дати не могла…
Шановний читач, певно, пам’ятає, що бібліотечний архів розташований був у підвалі, тож у книгосховищі ми з Майклом рішуче викликали ліфт і, тільки-но той привітно розчинив нам двері, ступили всередину й натиснули кнопку «0». Ліфт шухнув донизу, але не встиг добре розігнатися, як із м’яким поштовхом зупинився. Я вдихнула характерний запах старого паперу, який не відчувався так на галасливому першому поверсі.
Самотужки шукати відомості про коробку під інвентарним номером LU1310 - марна справа. Пару років тому в Університеті почалася тотальна комп’ю- теризація. Бібліотека, як завше буває, пасла задніх, але минулого року інформаційна хвиля сягнула і її. Найперше комп’ютеризували облік книжок - пошук, видачу, чергу. Міжбібліотечний абонемент іще працював за звичною схемою: віконечко, у ньому привітна жіночка, якій подається на папері заповнена заявка.
Як виявилося, облік книжкових надходжень теж почали переводити на цифру, і чергова бібліотекарка всадовила нас за комп’ютер та підсунула ближче мишку: мовляв, шукайте. Недовго думаючи я внесла інвентарний номер у поле для пошуку.
«За вашим запитом не знайдено жодного документа». Не може бути! Коробка є, а обліку на неї немає? І це в Університеті?!
Майкл вибрав усі інвентарні номери, які починалися з літер LU, і відсортував їх у зворотному порядку. Я вирячила очі: звітність обривалася на номері LU1311. LU1313 є, LU1312 є, LU1311 є, а номер LU1310 відсутній! «Ні долі, ні волі у мене нема…»
Майкл покликав чергову бібліотекарку:
- А чому комп’ютер не показує менших номерів? Дівчина скривилася.
- Відомості з книг обліку в комп’ютер вручну заводяться - тож і не встигли ми зробити все. А який ви номер шукаєте?
Ми поділилися своєю халепою. Бібліотекарка довго сміялась і хитала головою - казус трапився із категорії анекдотичних. Нарешті вона відсміялась і рушила до високих металевих стелажів. Я прокралася за нею - мене завжди вабили старовинні архіви.
На корінці кожної грубезної конторської книги приклеєний був папірець, на якому каліграфічним почерком виведені дві букви. Жадане LU я знайшла раніше від бібліотекарки, рука сама потяглася до книжки, але дівчина вихопила її з полиці у мене перед носом.
- Зараз подивимося,- пробурмотіла вона й понесла книжку до маленького робочого столика, з трьох боків приватно відгородженого: комфортні умови роботи в архіві цінуються понад усе.
Бібліотекарка розгорнула книгу на середині.
- То який номер ви шукаєте?
- Тринадцять-десять.
Дівчина обережно перегортала сторінки, наче аркуші могли розсипатися просто в неї під пучками. Я нетерпляче зазирала їй через плече. Ось уже вгорі сторінки 1219, на наступній - 1255, ще один аркуш перегорнули - 1286… Я хапнула ротом повітря.
За неписаними законами жанру сторінка, де мав значитися номер 1310, була «з м’ясом» видерта з конторської старезної книги. Три роти роззявилися водночас.
- А хто має доступ до книг обліку? - нарешті оговталась я.
Бібліотекарка округлила очі.
- Всі мають! Тобто, всі, хто вчиться або працює в Університеті. Ці ж документи потрібні людям для роботи, ми не можемо обмежувати до них доступ!
- Ваша довірливість мене до могили доведе,- пробурмотіла я українською і вже англійською голосно спитала: - І хто завгодно може просто підійти до полиці й узяти потрібний йому том?
- Взяти, підійти до мене і зареєструватися.
Я роззирнулася. Зважаючи на планування архіву, взяти з полиці конторську книгу і не зареєструватися було би проблематично: з-за столика бібліотекарки відкривається чудовий вид на стелажі, тож є надія, що зловмисник не залишився непоміченим.
- А можна глянути, хто востаннє брав цю книгу обліку для роботи?
Бібліотекарка знизала плечима й повела нас до свого комп’ютера.
Справа в тому, що кожна книжка в бібліотеці має електронний індикатор, який клеїться під палітурку. Щоб винести потрібну книжку за межі книгосховища, я пред’являю її разом зі своїм студентським квитком дівчаткам на першому поверсі, і вони за одну секунду заносять інформацію в комп’ютер. Хвала небесам, що в архіві діють такі самі правила навіть для паперів, котрі не вільно виносити за межі приміщення!
Бібліотекарка піднесла книгу обліку зворотним боком до зчитувального пристрою, й одразу спалахнув екран комп’ютера, висвітивши довгий перелік імен. Я хотіла була встромити цікавого носа в монітор, проте дівчина ввічливо посунула мене плечем і відправила список на друк. За хвилю ми з Майклом видирали одне в одного заповітний аркуш.
- Гляди! - кричала я.- Тут є той прикольний дядечко, Лео Дан… колишній мер, здається?
- Так, мер… колишній мер…- неуважливо бурмотів Майкл.- Ти дивись! Перед Лео Даном стоїть ім’я Боба Торні!
Хто б міг подумати, що доктор Торні, незабутній першовідкривач рукопису Марка Твена, цікавиться українською старовиною! Хоча ні, заждіть, на видертому аркуші був запис не тільки про нашу коробку під інвентарним номером LU1310 - на кожній сторінці містилося щонайменше півтора десятки різноманітних записів.
Проте хробачок сумніву вже заповз у серце і почав підточувати його зсередини. Боб Торні чотири роки збавив на одну-єдину записку Самюеля Клеменса. А якщо він накинув оком на мою знахідку? Я ж бо плескала язиком направо й наліво - тільки б слухачі знайшлися!… Та хіба ж доктор Торні зможе розшифрувати українські записи? Чи він сподівається спершу привласнити мою знахідку, а потім знайти собі гарного україномовного помічника?…
Стривайте, але до чого тут смерть Романа Данильця? І зникнення Ожавашко?
- Наразі лишень одна людина,- мовила я, завершуючи невисловлену думку,- може хоч щось прояснити у смерті Романа Данильця. Хіба що досі не вичухалася…
Майкл здивовано насупив брови.
- Ожавашко,- пояснила я.- Дівчина-аборигенка, котра лежить у лікарні і з якою Романа востаннє бачили. Якщо вона отямилася - понад тиждень минув, як-не-як! - мала би почати щось розповідати, адже поліція тонко натякнула: вона - одна з головних підозрюваних.
- Розповідати поліції,- зауважив Майкл,- не значить ділитися інформацію з першими-ліпшими відвідувачами…
- А я не перша-ліпша! Якби ми з Петриком не знайшли її в лісі, вона б замерзла на бурульку! Право на інформацію - мій беззаперечний привілей.
- Поїхали! - махнув рукою Майкл.
Вже вдруге я була в лікарні Буремної Затоки, але тільки на цей раз мені вдалося добре роздивитися величний п’ятиповерховий будинок із червоної цегли. Легенда оповідає, що на початку двадцятого сторіччя лікарню побудував і по смерті заповів місту багач МакКілер із Форту - торговець хутровим звіром. На початку століття двадцять першого мерія робила неодноразові спроби накласти лапу на чудове приміщення, та поломила собі зуби об заповіт - будинок повертається у власність родини почилого в Бозі багатія, щойно лікарню перепрофілюють. Правда це чи побрехеньки - а лікарня працює собі, як і сто років тому.