Страница 6 из 6
Довго перебираю у пам’яті всі події останнього часу, аж дістаюся до якихось глибинних джерел, як от причини розриву з людьми, які мене протягом життя оточували, опікали, зужиткували (хто як), роблю жахливий висновок, що у всьому винна я сама, і тут – «Еврика!» – я за якусь долю миті доходжу найнесподіванішого висновку: мій настрій обумовлений тим, що останнім часом я прокидаюсь у ліжку сама! І смішно від того, що все так банально, і ні до чого якісь глибинні пошуки першопричин чи скрупульозні самоаналізи…
… Я приїжджаю на роботу, спілкуюся з людьми, дивлюся на їхні обличчя, мені байдуже, що вони про мене думають і чи здогадуються, що технологія виробництва нашої продукції цікавить мене найменше у світі. Я не помічаю навіть флірту німецьких партнерів, які навідалися проконтролювати те виробництво. Вони зі співчуттям роблять висновок, що я – «синя панчоха» (хоч загалом я маю зовні досить миролюбний і життєрадісний вигляд) і це мене дратує ще більше. Вони неглибокі люди, і не можуть бачити, що коїться у мене в середині, хоч досить одного прискіпливо уважного погляду, і у моїй особі вони б знайшли чуйного і вірного колегу (а може, друга).
Я намагаюсь якомога довше розтягнути свій робочий час, з жахом думаю про невичерпність решти дня і про те, що потрібно повертатись додому, а це для мене кара Божа, бо там божевільно жовті стіни, про які я так довго мріяла, і щойно втілила свою дизайнерську мрію у життя, як одразу вони почали мене дратувати, немов червона хустка бика на кориді.
Отже, я знаю, що додому не піду, бо мене там ніхто не чекає, а кожній людині потрібно, щоб хтось її десь чекав – кожному необхідно відчувати свою потрібність.
Їду з роботи і усвідомлюю, що за дорогою я зовсім не стежу, і настільки занурена у роздуми, що цілком усвідомлюю власну небезпеку для водіїв, які намагаються мене спочатку підігнати, вмикаючи свої клаксони, а потім перегнати, висунувши середнього пальця вільної від керування руки у навмисне для цього (!) приспущене вікно. Я маю право їхати як хочу, оскільки мінімальних обмежень на дорозі не існує, отже моє пересування крайньою правою смугою може тривати хоч до завтра, це нікого не мало б займати, тому я не звертаю на лихачів жодної уваги, і мене навіть не бентежить їхня нетактовність.
Паркую машину біля будинку (благо, у центрі міста) і, не заскочивши навіть за малою потребою (краще зайду до найближчої кав’ярні), іду на колонаду. Дивлюся на людей, які юрмами снують туди – сюди, бо відпустковий сезон ще не закінчився. Вони такі смішні, ці люди. Я не хизуюся, але не можу не бачити цього: якісь німці зелено-кавового кольору стоять і півгодини розглядають дерево, яке стоїть тут уже сто років (у нас вдома всі алеї обсаджені такими деревами). Вони фотографують його, і себе на його тлі, і взагалі всі все навкруги фотографують – світ схибнувся на фотографії. Скрізь навколо люди у якихось неприродних позах з фальшивими посмішками завмерло чекають того заповітного «клац» і тут же розслаблюються, бо увічнили своє тут перебування. Ось гурт італійців, як завжди дуже збуджених і крикливих, ледь встигає за своїм таким же скаженим гідом, який несе довжелезну палицю з барвистою стрічкою, щоб вони не загубилися. А ті зовсім не слухають розповіді про це старовинне місто, бо після їхнього Рима, Флоренції та Венеції їх не здивуєш уже нічим. Вони голосно розмовляють між собою, дивляться на строкату стрічку, сміються, випромінюють добро, бо їх з дитинства навчили посміхатися, навіть якщо на те нема жодної причини. Вони насичені своїм сонцем, морем і апельсинами, і їм нема жодної справи ні до кого, крім самих себе. Чого не скажеш про росіян, яким цікаво все і про всіх. Рожево-синьо-червоно-зелено-безсмако-будь-яке привертає їхню увагу, і вони помічають усіх і все, що їх оточує. На відміну від італійців, їм цікава ця культура, ці звичаї, ця мода. Тут нарешті вони можуть збагнути, як чудернацько і смішно виглядають у своїх коштовних шатах і конгломератних зачісках, бо тут цінності у людей абсолютно інші. Вони розуміють, що тут – Європа, і найважливіше для них – не осоромитись…
Я усвідомлюю, що впродовж дня весь час перебуваю поміж людей (кажуть, що в моєму стані це допомагає), але цілком не відчуваю їхньої присутності. Зухвало фіксую зацікавлені погляди чоловіків і при цьому ненависні зирки їхніх жінок, цинічно зауважую різницю у зовнішньому вигляді на свою користь, відчуваю, як за мною оглядаються, поїдають очима і як стікають патьоками хтивої слини їхні погляди по моїх і без високих підборів струнких ногах. І від цього мені хочеться вити, бо ті ноги носять щось набагато змістовніше і цікавіше, ніж просто гарне тіло, і до того важливішого чомусь діла нікому нема, і я можу годинами так блукати по вилощених, вимитих до непристойності вулицях, і ніхто не скаже теплого слова, і ніхто не помітить, що насправді мені дуже самотньо, і що я у цьому місті як інопланетянка, як, власне, у всіх інших містах теж.
Найбільше, що може статися і що найчастіше стається – це пропозиція серед вулиці, причому виключно російською мовою – тут, у самому серці Західної Європи: «Девушка, давайте сходим сегодня в ресторан, или в казино»… У мене на язику засихає: «Да пошел ты со своим казино!» – але я вимушено всміхаюсь і мовчки хитаю головою, мовляв, ні, не можу, хоч насправді мені нічого не заважає це зробити. «Ну и зря!» – чуєш відповідь, неначе у тому казино чи в ресторані тобі розкриється зміст життя і ти зрозумієш, нарешті, для чого народилася.
Заглядаю у очі перехожим і не бачу нічого – нічого людського, нічого глибокого, і стає від цього моторошно, бо не лишень нема про що говорити, а вже й не хочеться. Згадую побіжно хлопчика, який днями так само хтиво впивався у мене поглядом, а потім ходив за мною по п’ятах, і я відчувала його гарячий подих на своїй потилиці. Я чомусь дала все ж таки свій телефонний номер, і ми розмовляли лише двічі чи тричі, і він розповів мені, що чекав на мене все життя, і закохався палко та з першого погляду, і питав мене (правда, ніяково), чи може зайти якось до мене на каву, і бачив при тому мій вираз обличчя, який я ніколи не можу приховати. І мені було його шкода, бо я не могла пояснити йому, що цього не потрібно робити, і що у мене своєрідне ставлення до стосунків чоловіка і жінки.
Я не страждаю педофілією і не люблю вже майже зрілих чоловіків, але ще з дитячим мізком. Взагалі кохання – це насправді дуже класна річ. Це не лише тертя двох тіл із бажанням досягти миттєвого ефекту тілесної ейфорії, а щось набагато більше, коли фізична єдність гармонує з єдністю духовною. Тільки тоді відчуваєш себе, наче у космосі. Як я могла пояснити це все йому, у якого в жилах тече змішана напівіталійська, розбавлена спермою нестямна кров, а дванадцять років різниці не на мою користь не справляють на нього жодної розгубленості чи ніяковості. Я читаю у телефоні його повідомлення з сотою пропозицією зустрітися і відчуваю, що це починає отруювати моє, й без того з гірким присмаком, існування. Може, я занадто прискіплива до нього і усвідомлюю це, бо хіба ж він винен, що народився занадто пізно, а я занадто цинічна і розумію, що все бачення прекрасного, яке сформував у ньому батько – власник крамниці коштовностей, полягає у привабливих жіночих сідничках і дорогих діамантах. Коли я розповідала йому, що знімаю фільми і пишу книги, він повторював щоразу: «Ти дуже розумна, а це дуже погано для гарної жінки…»
Він хотів поділитись зі мною своїм найсокровеннішим, розповідав про батька, який покинув їх, коли йому не було ще й десяти, довго описував, яка в нього гарна мама і які страшні речі кояться у його душі, коли на матір хтось звертає увагу. Нещодавно якийсь чолов’яга запросив маму на вечерю, а хлопець ладен був його забити і не пустив навіть на поріг будинку, бо мама ж бо його рідна, а чолов’яга – невідомо хто і звідки, хоч, судячи з усього, мамі він був глибоко не байдужим. І коли він все це розповів, я хотіла спочатку сміятись, а потім випадково заплакала, а він не міг збагнути чому, і я йому розтлумачила, що у мене також росте син, а його ревнощі я відчуваю, навіть перебуваючи за тисячу кілометрів від нього і що у почутій історії я побачила дзеркальне відображення свого життя років через надцять. Все це нагадувало мені якийсь фаталізм.
Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.