Страница 5 из 6
– Знаєш, сину, п’ятдесят років я чекав свою Гізеллу. П’ятдесят років я дивився на замуровану стіну, знаючи, що вона там є, але не може бачити світ. Піввіку я вірив, що станеться диво, якесь чаклунство, і я знову побачу її очі – очі моєї прекрасної Святої. І чаклунство сталося!
Одного дня наш спокій потурбували колеса важкої вантажівки. Люди у робах будівельників камінь за каменем почали розбирати від даху старий інтернат – починалася реконструкція старого міста. Серце моє тьохкало, мов у сполошеного пташеняти. Я знав, що там, за муром, спить моя Гізелла. А раптом вони пошкодять її? А раптом необережним махом зіб’ють постамент на землю і він розпадеться на найдрібніші друзки? А раптом вони взагалі не знають про її існування ТАМ?!
За все життя я не хвилювався так, як тоді. Але будівельники знали про існування королівни. Цеглина за цеглиною багаторічна стіна вивільняла її від довічного, здавалось б, ув’язнення. І я знову побачив її очі – очі, які снилися мені піввіку, які я бачив перед собою кожного світанку. Вони залишилися такими ж чистими і благородними. Це були очі Святої.
Щастя заполонило мене, і далі я не бачив уже нічого. Ні як на грубих шнурах опускали скульптуру на землю, ні як укладали на вантажівку – обережно, щоб не пошкодити, ні як уже з «чистою» совістю руйнували будівлю… Я знав єдине: моя кохана жива, вона знову побачила світ, і нарешті я зможу вмерти спокійно… Моя Гізелла жива…
…Молодий камінь, нещодавно привезений з кар’єру, мовчав. Він знав, що незабаром стане фасадом модерної будівлі на місці старої зруйнованої церковної школи, що буде прикрасою нового старого міста, але це якось вже не дуже його втішало. Він думав про те, що таке пам’ять, історія, вічність…
А неподалік вже насупився каток для асфальту, і люди у робочих комбінезонах перетягували червоною стрічкою вулицю. Вони готувались заливати нову дорогу і голосно розмовляли:
– …Добре таки шлях колись мостили. Дивися, камінню сто років, а йому хоч би що. Бруківка, наче щойно викладена, – казав один, поцокуючи чоботом по старій Дідовій спині…
– Шкода навіть заливати, – відповідав йому інший, – ще б років сто ця кладка пролежала. Але нічим не зарадиш, адже ця вулиця – наша візитна картка…То ж починаймо!..
Фізіологія жіночої депресії
…Я прокинулася з думкою, що нікому на цьому світі по-справжньому не потрібна. Тобто, звичайно, я потрібна багатьом, і я можу навіть скласти градуйовану шкалу потрібності тим чи іншим людям. Але щоб хтось відчував у мені потребу просто так, без зайвих «тому що» прийти до мене на горнятко кави і сказати:
– Знаєш, мені так потрібна твоя порада, та навіть не порада, а ти – така, як ти є, з усіма своїми примхами, з перевагами, з вадами, інколи зухвала, інколи як дитина, інколи цинічна, інколи сентиментальна, але ти мені потрібна – і крапка.
Але ніхто мені такого не каже, бо я далеко від дому. Мені навіть тут ніхто не телефонує, окрім у справах. І я не маю кому сказати: «Ходімо на каву!», бо тут так не прийнято, і якщо я це робитиму, скажуть: «От дурна українка – нав’язлива як власне всі оці східнослов’яни…» Тому я цього не роблю. То тільки вдома я можу обдзвонити півміста, щоб піти десь на каву, хоч можу взагалі нікуди не йти, а випити її на власній кухні. Але ж спілкування – велика сила!..
Отже, ранок прийшов із небажанням розплющувати очі (а це означає перервати своє існування ТАМ і впасти у летаргічний сон ТУТ, з нетерпінням очікуючи вечора). Найстрашнішим є стан, коли людина не хоче повертатися до реальності, коли і тіло, і розум відкидають цю реальність усім своїм єством. Як правило, так просинаються люди, яким нікуди себе діти, нікуди іти, у яких ранок схожий на обід, обід – на вечір, а сьогодні – на завтра. У мене ж ситуація інша, і коли у тебе є безліч обов’язків, то це лякає. Я вмикаю свій організм на програму «Мені потрібно на роботу». Згадую всю літературу для депресуючих – чому б взагалі не написати про це посібник? Монтень зі своїми порадами тут просто безпомічний. Найперше – це бездоганно виглядати, щоб подобатись собі, тобто самостійно продукувати позитивні емоції. Заглядаю у дзеркало, бачу там обличчя, яке абсолютно (на щастя!) не відповідає моєму критичному внутрішньому стану. А це ще гірше, бо навіть якби я й надумала комусь поскаржитись, мені все одно ніхто б не повірив. Півгодини тру зуби, врешті-решт забувши сполоснути щітку, ретельно обмірковую сьогоднішній гардероб, варю каву, механічно роблю кілька фізичних вправ, без жодного ентузіазму сідаю на тренажер, тут же встаю, бо мені цього не хочеться… Натще ковтаю йогурт, усвідомлюючи все ж таки, що це позитивно діє на шлунок, роблю бездоганний макіяж, акуратно зачісуюсь, складаю папери, забуваю випити каву і виходжу з дому…
У цьому місці завжди настає переломний момент, оскільки сідаючи до автівки у мене на краще змінюється настрій – я дуже люблю швидкість і музику під час швидкості. Ретельно підбираю диск. Фіджеральд, Міллер, Бенсон, Сантана…Я слухаю джаз… Я їду на роботу. І це трохи відволікає, бо у мене є якась певна мета. Але я дуже швидко помічаю, що музика не викликає у мене звичайних емоцій, крім того, я на неї навіть не реагую, а, що найгірше, навіть не думаю, куди їду і навіщо. Та внутрішній автомат ввімкнено, і я чітко знаю, що приїду туди, куди мені потрібно. Ловлю себе на думці – про що ж я тоді думаю і взагалі – чим спричинена ця жахлива апатія. Пригадую все, що сталося протягом останнього часу і могло б мене розчулити. Тут же згадую філософські постулати про неординарність мислення людей творчих, тобто присутність думок про думки і таке інакше, і з жахом роблю висновок, що мені доведеться так мучитись до кінця мого віку, і спинити цей процес неможливо жодними штучним втручанням. А з іншого боку це доводить, що людина я таки дійсно творча. Згадую відразу всі знайомі мені трагічні автобіографії представників Мельпомени і розумію, що таке майбутнє мене не дуже влаштовує.
Я нормальна жінка у повному розумінні слова. Я реагую на чоловічу стать, а не на жінок, звірят чи незрілих хлопчиків, я вмію варити борщ і ніжитись у ванні, поряд з Гессе я можу читати дешеві збірнички вульгарних анекдотів, я радо проводжу час із сином і мрію, щоб їх у мене було найменше три, тобто я є звичайнісінька жінка без будь-яких сексуальних чи фізіологічних збочень. Це, звичайно, віддаляє мене від приналежності до творчої богеми, але не заважає мені писати (виходить, і тут я чужинка, і там – не своя). Тоді я починаю себе картати, порівнювати свою долю з життям звичайних людей, які пересуваються по всій земній кулі. Ставити собі запитання: а як же обездолені – каліки, інваліди, голодуючі третього світу, інші, які за своє життя не зазнали жодного разу депресивної агонії, бо те життя у них подібне до виживання, і їм ніколи порпатися у власних нутрощах та й не хочеться. Потім я починаю шкодувати всіх людей важкої фізичної праці. Уявляю їх після важкого робочого дня у полі чи за верстатами змученими, але щасливими. (Де тільки взявся такий образ? Мабуть, із старих фільмів соціалістичного періоду). Уявляю жінок, обвішаних клунками з довгими батонами, овочами та дешевою ковбасою, і як вони поспішають додому, варять вечерю, лягають побіч хропучого та смердючого пивом і тютюном чоловіка, і ніхто не може сперечатися, що вони – не щасливі від цього. Навпаки – вони навіть не здогадуються про психологічну апатію і з чим її їдять, і настрій їхній щезає тільки тоді, коли вчасно не видають зарплату чи без попередження переносять вихідний.
Потім я пригадую ще якісь наукові догмати, теорію пошуку першопричини для можливої ліквідації наслідків подібних станів і т. п. Починаю робити самоаналіз, адже ще вчора зі мною було все гаразд і я залишалась успішною, розумною, зібраною, енергійною, позитивно зарядженою, а сьогодні відчуваю себе, як пісковий годинник у медичному кабінеті, котрий різко (як завжди це роблять медсестри) перевернули з ніг на голову (хоча не зрозуміти, де ноги, а де голова) і там, де було повно, вмить стало спустошено…