Затемнення

— Серйозно? — нарешті запитала я. — Ти… що? Думав, що можеш мене налякати? — я пирхнула. Пирхання вийшло якісне — голос не дрижав і не зривався. Він прозвучав природно і виразно.

Едвард поклав руку мені під підборіддя і відкинув мою голову трохи назад, щоб побачити вираз мого обличчя.

— Белло, я ж… — він вагався, не знаючи, що сказати, добираючи правильні слова, — я ж обезголовив і розчленував живу істоту за двадцять кроків од тебе. І це тебе не непокоїть?

Він насуплено подивився на мене.

Я знизала плечима. Знизати плечима в мене вийшло також добре. Жест вийшов напрочуд байдужим.

— Не дуже. Я лише хвилювалася, що вас із Сетом можуть поранити. Я хотіла допомогти, але все, що я змогла зробити…

Вираз його обличчя раптово став злим, і я замовкла.

— Так, — промовив Едвард різко. — Твій маленький трюк із каменем. Ти знаєш, що я ледь не отримав серцевий напад? А мене нелегко довести до серцевого нападу.

Мені важко було відповідати під його палючим поглядом.

— Я хотіла допомогти… Сет був поранений…

— Сет просто вдавав, що поранений, Белло. Це була хитрість. А потім ти… — він похитав головою, не в змозі закінчити речення. — Сет не міг бачити, що ти робиш, тож мені довелось утрутитись. Тепер він трохи незадоволений, бо не може похвалитися, що вбив вампіра самотужки.

— Сет… прикидався?

Едвард суворо кивнув.

— Ох.

Ми обоє поглянули на Сета, який старанно нас ігнорував, пильно вдивляючись у полум’я. Кожна волосинка його хутра випромінювала самовдоволення.

— Ну, я ж цього не знала, — промовила я на свій захист. — Вельми непросто, хочу я тобі сказати, буди єдиною безпорадною особою у вашій компанії. Почекай-но, ось я стану вурдалаком! Наступного разу я більше не сидітиму на лаві запасних.

Дюжина емоцій прокотилась по обличчю Едварда, перш ніж на ньому застиг розважливий вираз.

— Наступного разу? Ти скоро передбачаєш нову війну?

— З моїм щастям? Хто знає.

Він закотив очі, але я бачила, що він також шуткує — полегшення робило нас обох легковажними. Все скінчилось. А може?…

— Постривай-но. Хіба ти до цього нічого не говорив?…

Я здригнулась, згадуючи, що сáме трапилось перед цим… Що там я збиралася сказати Джейкобу? Моє розбите серце стиснулось від пекучого болю. Було важко, майже неможливо повірити в те, що найважча частина дня була не позаду, а попереду — і я вирішила бути сильною.

— …про ускладнення? А також про те, що Аліса повинна була уточнити розклад для Сема. Ти сказав, щось наближається. Що саме наближається?

Едвард швидко зиркнув на Сета, вони обмінялись важкими поглядами.

— Ну? — наполягала я.

— Нічого страшного, чесно, — швидко відповів Едвард. — Але нам потрібно дотримуватись плану…

Він почав умощувати мене на звичайне місце в нього за спиною, але я зноровилася та злізла.

— Нічого страшного… це дрібниці, — Едвард узяв моє обличчя в долоні. — В нас є лише одна хвилина, але не панікуй, гаразд? Я ж тобі вже казав, що не треба боятися. Будь ласка, вір мені.

Я кивнула, намагаючись приховати жах, що раптово накотився на мене, — скільки ще я зможу витримати, перш ніж знепритомнію?

— Не треба боятися. Я зрозуміла.

Буквально на секунду він скривив губи, вирішуючи, що сказати. Потім несподівано обернувся до Сета, так ніби вовк покликав його.

— Що вона робить? — запитав Едвард.

Сет заскавчав, це був неспокійний, стурбований звук. Від нього в мене на голові волосся стало дибки.

А потім на одну довжелезну секунду запала мертва тиша. Нарешті Едвард видихнув.

— Ні! — від простяг руку, мов хапаючи щось невидиме. — Не!..

Судома пройшла по тілу Сета, а його легені вивергли повне страждання та нестерпного болю виття.

В цю-таки мить Едвард упав на коліна, обхопив голову руками, і його обличчя також скривилось від болю.

Я злякалась, збентежено зойкнула та присіла біля нього. Це було безглуздо, але я все одно намагалась відірвати його руки від голови, але мої спітнілі долоні зісковзували з його мармурової шкіри.

— Едварде! Едварде!

Він із видимим зусиллям звів на мене очі та промовив крізь стиснуті зуби:

— Все гаразд. Все буде добре. Це… — він не договорив і знову здригнувся.

— Що з вами коїться? — вигукувала я, доки Сет завивав ув агонії.

— З нами все гаразд. З нами все буде гаразд, — важко промовив Едвард. — Семе… поможи йому…

В той момент, коли він промовив ім’я Сема, я збагнула, що коли він каже «ми», йдеться не про нього та Сета. Ніхто невидимий не збирався їх атакувати. Цього разу критична ситуація була не тут.

Едвард уживав манеру зграї говорити у множині.

Весь мій запас адреналіну вже був вичерпаний. В тілі не лишилося жодної його краплинки. Я почала осідати, але Едвард підхопив мене раніше, ніж я встигла вдаритись об каміння. Тримаючи мене в руках, він підвівся на ноги.

— Сете! — покликав Едвард.

Сет, і досі страждаючи, присів. Здавалося, ніби ось-ось він ладен кинутись у ліс.

— Ні! — суворо промовив Едвард. — Ти помчиш просто додому. Негайно. Так швидко, як тільки можеш!

Сет заскавчав, хитаючи своєю величезною кудлатою головою.

— Сете. Довірся мені.

Велетенський вовк одну довгу секунду пильно дивився у відчайдушні Едвардові очі, а потім присів на лапи і швидко поскакав до лісу, щезаючи, ніби привид.

Тим часом Едвард щільно притиснув мене до грудей, і ось ми вже неслись крізь темний ліс, але в протилежний від вовка бік.

— Едварде, — з мого здавленого горла важко вилітали слова. — Едварде, що трапилось? Що трапилось із Семом? Куди ми прямуємо? Що взагалі коїться?

— Ми повинні повернутися на галявину, — тихо відповів він. — Ми знали, що є велика вірогідність того, що це станеться. Сьогодні рано-вранці у Аліси було видіння, і вона передала інформацію Семові та Сетові. Волтурі вирішили, що час утрутитись.

Волтурі.

Це вже занадто. Мій розум відмовлявся втямити значення цих слів, вдаючи, що взагалі не розуміє мови.

Дерева швидко пролітали повз нас. Едвард біг так швидко, що здавалось, ми стрімко та безконтрольно котимося згори вниз.

— Не панікуй, вони прийшли не по нас. Це просто звичайний візит гвардійців, що контролюють такого роду безлад. Нічого незвичайного чи надважливого, вони просто виконують свою роботу. Певна річ, час свого візиту вони вибрали підозріло ретельно. Це наштовхує мене на думку, що там, в Італії, ніхто б особливо не оплакував, якби членів сім’ї Калленів стало менше через перволітків, — останні слова він вимовив крізь зуби, твердо та байдужливо. — Я напевне знатиму, про що вони думають, коли вони наблизяться до галявини.

— То ось чому ми повертаємось? — прошепотіла я. Чи зможу я все витримати? Образи чорних мантій, що маяли на вітрі, просочилися в мій ледь працюючий мозок, і я спробувала вигнати їх із голови. Межа моєї витривалості наближалась.

— Частково — так. Але в основному через те, що безпечніше для нас тепер буде приєднатися до решти. У Волтурі немає приводу турбувати нас, але… з ними Джейн. Якщо вона дізнається, що ми десь далеко від решти, лише вдвох, це може її спокусити. Як і Вікторія, Джейн може припустити, що я з тобою. Ну і Деметрі, звісно ж, із нею. Він знайде мене, якщо Джейн попросить.

Я не хотіла навіть думати про це ім’я і про цю людину. Але в голові негайно виник образ сліпуче-витонченого дитячого обличчя. З мого горла вихопився дивний здавлений звук.

— Тихо, Белло, тихо. Все буде гаразд. Аліса це бачить.

Аліса бачить? Але… що буде з вовкулаками? Куди поділася зграя?

— А зграя?

— Їм довелося швидко відступити. Волтурі не стали б дотримуватися перемир’я з вовками.

Я відчувала, як пришвидшується моє дихання, але не могла його контролювати. І почала задихатися.

— Клянуся тобі, Белло, з ними все буде гаразд, — пообіцяв Едвард. — Волтурі не розрізнять їхнього запаху, вони не зрозуміють, що там були вовкулаки. З цим видом вони не стикались. Зі зграєю все буде гаразд.