Затемнення

Його пояснення не вельми мене заспокоїли. Моє зосередження розсипалося на друзки через мої власні страхи і купу запитань.

Із нами буде все гаразд, — сказав він мені до цього… але Сет, він так вив від болю… й Едвард уникнув відповіді на моє перше запитання, відвернувши увагу розповіддю про Волтурі…

Я вже майже втратила свідомість, ледь тримаючись за Едварда кінчиками пальців. Дерева злились в одну суцільну розмиту пляму, що обвивала Едварда жовтувато-зеленими смугами.

— Що трапилось? — знову прошепотіла я. — До того, коли Сет завив од болю? Коли тобі стало зле?

Едвард вагався.

— Едварде! Скажи мені!

— Вже все скінчилось, — прошепотів він. Крізь шум вітру я ледь могла розрізнити сказане. — Вовкулаки не рахували своєї частини перволітків… вони думали, що знищили їх усіх. Аліса, звісно ж, не могла цього бачити…

— Що трапилось?!

— Один із перволітків ховався… Лі знайшла його і, самовпевнена дурепа, намагаючись комусь щось довести… Вона спробувала впоратись із ним самотужки…

— Лі, — повторила я, занадто слабка, щоб приховати полегшення, яке прозвучало в моєму голосі. — З нею все буде гаразд?

— Лі не поранена, — пробурмотів Едвард.

Я пильно дивилась на нього, не розуміючи, що він має на увазі.

Семе, допоможи йому, — шепотів Едвард. Йому, не їй.

— Ми вже майже на місці, — промовив він, подивившись на якусь точку на небі.

Автоматично я підвела очі слідом за його. І побачила тільки темно-пурпурову хмару, що висіла низько над деревами. Хмара? Але ж сьогодні було так аномально сонячно… Ні, це не була хмара — це був стовп чорного диму, такий самий, як і на нашій маленькі галявинці.

— Едварде, — промовила я майже нерозбірливо. — Едварде, хтось поранений.

Я чула агонію Сета й бачила муку на обличчі Едварда.

— Так, — прошепотів він.

— Хто? — спитала я, незважаючи на те, що вже знала відповідь на своє запитання.

Звісно ж, я знала. Це безсумнівно.

Дерева навколо нас стишували свій рух, ми наближались до місця призначення.

Едвард довго мовчав, перш ніж відповісти мені.

— Джейкоб, — нарешті почула я.

Я змогла лише коротко кивнути і прошепотіти:

— Ну певна річ.

А потім я скотилась у прірву, за край якої чіплялась увесь цей час.

Усе навколо забарвилось у чорний колір.

Я почала приходити до тями, відчувши, як мене торкаються чиїсь холодні руки. Рук було більш ніж одна пара. Чиїсь руки тримали мене, чиясь долоня гладила мене по щоці, чиїсь холодні пальці торкались мого чола, і ще чиїсь пальці легенько стискали мій зап’ясток.

Потім я почула голоси. Спочатку це було лише незв’язне бурмотіння, далі вони стали набувати гучності та розбірливості, ніби хтось крутив ручку радіо.

— Карлайле, вона вже п’ять хвилин не приходить до тями, — голос Едварда був схвильованим.

— Вона отямиться, коли буде готова, Едварде, — відповів Карлайл своїм звичним упевненим та спокійним голосом. — Вона забагато пережила сьогодні. Дозволь її мозку захистити себе.

Але мій мозок не захищався. Він потрапив у пастку через те, що біль, який я відчувала, не залишав мене навіть у стані непритомності, біль був часткою моєї темряви.

Я відчувала цілковиту відірваність від свого тіла. Ніби мене зачинили в найдальшому куточку моєї голови, а я загубила важелі управління. Але я нічого не могла з цим поробити. Я тільки могла думати. Мука була занадто сильною. Втекти було неможливо.

Джейкоб.

Джейкоб.

Ні, ні, ні, ні, ні, ні…

— Алісо, скільки в нас залишилось часу? — спитав Едвард, голос його і досі був напруженим. Заспокійливі слова Карлайла не допомогли. Десь здалеку пролунав голос Аліси. Він був набагато обнадійливішим.

— Ще є п’ять хвилин, а Белла розплющить очі за тридцять сім секунд. Я не сумніваюсь, що вона вже зараз нас чує.

— Белло, люба, — це був заспокійливий, м’який голос Есме. — Ти мене чуєш? Ти вже в безпеці, сонечко.

Так. Я була в безпеці. Але хіба тепер це мало значення?

Я відчула, що до мого вуха наблизились холодні губи Едварда — він нашіптував мені слова, які допомагали уникнути тортур, що замкнули мене в моїй власній голові.

— Белло, він житиме. З кожною хвилиною, поки я говорю, Джейкобові Блеку стає дедалі ліпше. З ним усе буде гаразд.

Коли біль та страх трохи вщухли, я збагнула, що повільно починаю відчувати власне тіло. Мої повіки затремтіли.

— Ах, Белло, — зітхнув Едвард із полегшенням і торкнувся губами моїх.

— Едварде, — прошепотіла я.

— Так, я тут.

Я розліпила повіки і подивилась у теплі золоті очі.

— З Джейкобом усе гаразд?

— Так, — запевнив він мене.

Я пильно гляділа на нього, намагаючись знайти бодай найменшу ознаку того, що він лише хоче мене заспокоїти, але його очі були чесними, як у дитини.

— Я особисто його оглянув, — промовив Карлайл. Я обернула голову, щоб побачити його обличчя, — Карлайл стояв зовсім поруч. Його вираз був серйозним, але в той сам час переконливим. Карлайл не давав приводу поставити під сумнів свої слова.

— Джейкобовому життю нічого не загрожує. Ушкодження були серйозними, але рани гояться з неймовірною швидкістю; незважаючи на це, йому знадобиться ще кілька днів, перш ніж він зможе повернутися до свого звичайного способу життя, навіть якщо відновлення не сповільниться. Тільки-но ми закінчимо наші справи тут, я зроблю все, що зможу, аби вилікувати Джейкоба. Зараз Сем намагається допомогти йому перекинутись назад у людську подобу. Це полегшить огляд, — Карлайл злегка посміхнувся. — Бо ж я ніколи не вчився у ветеринарній школі.

— Що з ним трапилось? — прошепотіла я. — Наскільки тяжкі ушкодження?

Обличчя Карлайла знову стало серйозним.

— Вовчиця була в біді…

— Лі, — видихнула я.

— Так. Він відштовхнув її, але сам не встиг захиститися. Перволіток схопив його обома руками. Більшість кісток із правого боку були роздроблені.

Я здригнулася.

— Сем і Пол наспіли вчасно. Коли вони доправили Джейкоба в Ла-Пуш, його стан уже почав поліпшуватись.

— Він зможе цілком одужати? — запитала я.

— Так, Белло. В нього навіть шрамів не залишиться.

Я зробила глибокий вдих.

— Три хвилини, — тихо промовила Аліса.

Я з величезним зусиллям спробувала стати вертикально. Едвард збагнув, щó я намагаюсь зробити, і допоміг підвестися на ноги.

Я витріщилась на картину, що відкрилась переді мною.

Каллени широким півколом стояли довкруж вогнища. Тепер полум’я було ледь видно, лише густий, чорно-фіолетовий туман, ніби ядуча хмара, навис над яскравою травою. Джаспер стояв найближче до диму, що здавався твердим, — так близько, що на нього падала тінь і тому шкіра не виблискувала так яскраво на сонці, як в інших. Він стояв до мене спиною, плечі були напружені, руки злегка простягнуті вперед. Там, у його тіні, було щось. Щось, над чим він схилився з підозрілою настороженістю…

Я була занадто заціпеніла, щоб відчути щось більше, ніж легке здивування, коли зрозуміла, що саме то було.

На галявині було вісім вампірів.

Біля вогнища калачиком скрутилася дівчинка, вона обвила руки навколо колін. Дівчинка була зовсім юна. Навіть молодша за мене, на вигляд років десь п’ятнадцятьох, темноволоса і дуже худенька. Її очі зосередилися на мені, їхні райдужні оболонки були неймовірно червоними і виблискували, як діаманти. Вони були навіть яскравішими, ніж у Райлі, та дико і безконтрольно обертались.

Едвард побачив мій спантеличений вираз обличчя.

— Вона капітулювала, — швидко пояснив він мені. — Такого я досі ніколи не бачив. Карлайл хоче запропонувати їй приєднатися. Але Джаспер не схвалює його ідеї.

Я не могла відірвати погляду від сцени біля вогнища. Джаспер неуважливо потирав ліве передпліччя.

— З Джаспером усе гаразд? — прошепотіла я.

— Так, усе гаразд. Просто отрута пече.

— Його вкусили? — налякано спитала я.