Гайдамаки

Отакечки одного разу тулюсь я у тому калиновому кущі та любую, як моя качка то дрімає, то прислухає, то стихенька кублиться та обгортається, коли наче мене хто шторхнув: «Глянь у цей бік!» Глянув - аж близенько з очерету на мене блискотять чорні, як терен, очі і білі зуби... І чую, сміється:

- А чия тепер качка буде?

З цим словом вислизнув, як вуж, з очерету і опинився поспліч. Височенький, не дуже вмитий, босий хлопчик, чорнявий і кучерявий.

- А ти звідки? Ти хто такий? - питаю.

- А я Романець, - каже. - Солодкий.

- А не можна по панській пущі гуляти.

- А я ось гуляю, - сміється.

- А тебе зловлють! - страхаю.

- А поки що я нагуляюся.

- Качка моя! - згадав я.

(Був так зтропився, що й за качку забув.)

- Відкупив у Бога? - пита.

- Хоч не відкупив... я перш знайшов, - доводжу.

- А може, я?

- Я перш! - гомоню.

- А заплач, - кепкує, - та дуже!

Загомонів я, та й зразу й занімів: злякався, що сполохнув качку, бо щось немов шелеснуло.

- Стрепенула! - розпачую.

- Тут вона сидить, як врита, - запевня Романець. - Придивись лишень, сорочий дядько!

Придивився я - тут! Причаїлась, наче її нема, і чуйно прислуха.

Дихнув я вільніш...

- Почуває! - каже Романець. - Тікаймо швиденько, щоб наш дух їй не пах!

І відбіга геть у гущавину. Я за ним і знов наполягаю:

- Моя качка! Я перш знайшов.

- А ти коли знайшов? - пита.

- Аж на тому тижні, - правлю, - у четвер.

- А я, може, в середу, га? - сміється. - Та дарма: діждемо каченят, то якось поділимо.

- Я зараз піду додому, - лякаю, - та як скажу татові, що ти по пущі гуляєш... то...

- То зловите мене, та хутенько за мотузок, та зашморгом мене за шию, та навпростець до панського двору, еге? Ой, та й битимуть! Аж геть залунає! Чого ж став, як пеньочок? Не барись, бо втечу!

А я барюсь...

- Поспішайся, панський доглядачу, - кепкує, - а я поки що шургну у бурчак та поплаваю.

І шургнув. Плаває, розкошує...

І так якось прилучилось, що й я скочив до його у той бурчак...

Дізнав я уперше, що то за добро веселий товариш.

Показав він мені, як линь по дну іде, як щука карася ловить. І хоч плив я за карася і добре мене шарпано, а зроду такої втіхи не зазнавав. [3]

Накупавшись, добували чмелиного меду, опорядили чудову вершу на жабенят, ставили сідла.

- Чому ти досі не приходив? - питаю.

- А може, я й приходив, - сміється.

- А знов прийдеш?

- Може, й прийду.

- А коли?

- Коли мене побачиш.

Та й зник у гущавині.

Я за ним. Де там! Як здимів.

Такий мене жаль узяв, що якби на дівчину, то б слізьми вмилася.

Але як нема ради, то мусиш, хоч і не рад, перетривати та сподіватись на краще.

Прийде! впевняю себе, прийде! Може, й завтра прийде, бо зна, що качки треба пильнувати. І сам казав, що за ніч у вершу налазить такого жабенят, що й не полічити, а в сідлах трепехатиметься як не журавель, то бусля... Прийде!

А тим часом вже добре повечоріло, і галушки давненько закликали у хату.

- Ой дитино, як же ти спізнився! - каже тітка Мокрина. - І Катрі виглядаю: відколи пішла і досі нема.

А Катря увіходить.

- Ось і я, - каже.

- Вечеряйте, дітки; батько побравсь у дрочиловську пущу, то певно забариться.

Катря не вечеряла. «Трохи, - казала, - голова болить».

- Та ти біла, як хустка! - затурбувалася тітка Мокрина.

- От піду, сяду на провівку, та й минеться.

Сіла на ослінчику, коло хати, обняла голову і немов замерла.

А тітка Мокрина упада.

- Дуже, мабуть, головка болить!

- Ні, не дуже, тіточко... Вже й полегшало... Нехай ще трохи посиджу на провівку.

А я, вечеряючи, думаю: - чи сказати за Романця, чи потаїти?

Потаїв.

На завтра, ще на світ не благословилось, зібравсь з лавки та до бурчака, - може, Романець вже тут дожидає.

Нема.

Дожидаю. Вже порожевіло на сході, вже пташки почали пурхати, а інші й заспівали, а все Романця нема. Чи ж буде? І так я того Романця виглядав, що трохи за свою качку забув.

А може, той Романець насміявсь - видрав качине гніздо та й шукай тепер вітра в полі.

Метнувсь до калинового куща, ні, качка тут.

Та якось наче вже й байдуже мені за ту улюблену качку.

Заглянув у вершу, озирнув сідла, та абияк, не по-хазяйськи - поналазило жабенят - нехай і поналазило, нема журавля ані буслі - нехай і нема...

Блукаю, наче всі шляхи погубив, та ізмишляю, як би мені хоч почути за того Романця.

- Матвійку, чого се ти такий невеселий? - пита тітка Мокрина. - Може, що болить? І Катря кволиться. Горе мені з вами, дітки! Нездужаєш, чи що, голубчику?

Запевняю, що здоровий.

- А чому такий невеселий? Веселися, дитино, поки мога... Бач, яка весна в Господа, як славно в нас у гаю.

- У гаю краще, ніж у селі? - питаю.

- Краще, мій голубе, краще; пахощі тут, пташки... Ти мені не смутуй, мій єдиночку, ти мені щебечи...

- А чи ж, тіточко, правили, що нема кращого над батьківщину, - кажу. - Хіба забули батьківщину?

- То давнє, синочку... то минулося...

- А ви усіх людей у селі знаєте?

- Ще б то мені не знати!..

- А який там Романець живе?

- Романець? Який же то Романець, дитино? Хоч у шимки голову - не згадаю!

- А живе ж там Романець... Солодкий - чи що.

- А я питаю, який Романець? Петра Солодкого хлопчик! Що то старе: того не згадає, друге забуває... Та ті Солодкі були колись наші сусіди близькі. Два хлопчики в їх. Меншенький Романець, а старшенький - Дорош. Такі жваві, славні хлопчики. Я зазнала їх, як ще були такі, як вузлики, а позаторік стріла Дороша у сестри - вона йому хресна мати, - то й не пізнала - парубок, як орел! А Романцьові, мабуть, на десятий рочок береться, а то й на одинадцятий... Жили вони, як і інші люди - не приділив Господь нам розкошувати, - та вкупі-таки, у своїй хатинці. Коли ж несподіване лихо: якось пан перестрів Петра і дуже його вподобав - був Петро такий вродливий, що й не сказати - високий, стрункий, гнучкий, укладний. Не дурно сказала його теща, як він сватав дочку: «Ой, сей ріс у великому лісі, та ще й при воді!»...

- То пан дуже його вподобав? - перехоплюю, бо мені не до тещиної розмови.

- Вподобав, вподобав... «Ти що за один?» - пита. - Я - Солодкий, пане, Петро. - «У двір Солодкого Петра, до коней»... Взяли їх у двір, - і яке було хазяйствечко, мусили вони занедбать. Років ізо два керував Петро панські коні, та й докерувався, що його копитами на смерть потоптано. Скоро по йому занепала і жінка - дуже засумувала, чи що, - далі стала вона якась непритомна та незабаром і вмерла, а всиротілі діти зосталися у дворі. Така-то їх доля гіркая.

- Хіба ж дворак на прикові? - кажу. - Хіба йому не вільно інколи погуляти?

- Ой дитино, бодай ніхто не зазнав такого гуляння! Немає гірше так нікому, як тим нещасливим, мовляв, попихачам: тудою біжи, сюдою поспішай, сьому подай, тому принеси; один лає, другий нарікає, третій карає... А пожалувати нікому! Сказано: пригладь голівки не знайдеться, хіба пробий голівки... Такий-то жаль бере, як згадаю тих сиріток... Так би, здається, і пригорнула голуб’яток... Недавно, кажуть, взято Дорошка до панських покоїв - вродливий, в батька вдався, - то й зовсім вже бідолахам світ зав’язали: було важко, було гірко, а таки удвійзі...

- Заждіть, тіточко: Романець до нас прийде!

- Як то прийде? - питає. - Ми ж у лісі...

- Та що, що в лісі, - кажу. - Він прийде...

- Ой дитино, що се ти видумуєш! Хіба ж не знаєш, що...

- А він таки прийде! - правлю.

- Крий Боже! Хай Господь боронить! Ще застукають.

- А ви його сховаєте?

- Ой дитино...

- Сховаєте? Сховаєте! Сховаєте!

- Та годі вже, пустаче...

- Сховаєте! сховаєте!

Обхопив стару обіруч - хоч певен вже, що сховає, а ще заглядаю у пригаслі ласкаві очі.

3

- У цьому місці на берегах оригіналу приписано: "Хоч весна була як літечко, по піймах воду сонце прогрівало, а таки зарані"...