Гайдамаки

- Чому не провести, - каже батько, - мені треба назирнути в Велику Яругу. Позавчора трохи не застукав там двох з Панасовки. То по дорозі.

І батькові невеселі очі якось блисконули.

З сим словом виходить з хати.

Я б за ними слідком випурхнув, коли ж тітка Мокрина кинулась засувати двері і вхопила мене за рукави.

- Куди се, дитино? Хіба ж не чув, що скрізь розбишаки?

Та, зглянувши на мене, об поли руками:

- Матвійко! Се ж ти, мабуть, в озеро шургнув? Пропала свитина! Така прехороша. Горенько мені з тобою! Змок, як вовченя, певно захолодився навіки! Казала ж я, що колись втопиться хлопець, так воно й буде! Ой Мати Божа милосердна!

А я прошуся.

- Та я вже, тіточко, обсох, та і свитинка не попсується. Та я вже на озеро більш не піду...

- Скидай свитинку... Ой, горе мені з тобою - неслухняною дитиною! Ось моя кожушаночка - одягнись... Змерз, мабуть... Ой, лишенько!

Одягаюся у кожушаночку, а в думці: кудою батько подався - чи мені до Великого Яру, чи до Дякового Кута бігти?

- Чуєте, тітко, - кажу, - батько кличе... Та й відсуваю двері.

- Де там кличе? Не відсувай! Не відсувай!

А я вже за дверима та й дременув до Великого Яру.

Дременув, та разом і скаменів...

Батько з Максимом недалеко подались - сидять на колоді коло тину. І чую - Максим ніби батька запевняє:

- Що б то не пізнати Дашка! Він самий з ними... І жартує, казав Микита, є, жартує...

Батько загледів мене та й пита:

- А куди се ти вибрався, хлопче?

- Та я б, тато, з вами, - кажу, - до Великого Яру.

- На сей раз ти лучче берись до хати, сину, бач, нахмарило, і дощ накрапає. Та й пізно вже - самий час спати.

Мусив я до хати.

І такий невеселий, розтурбований, що тітка Мокрина тільки двічі чи тричі заклопотала милостивую Мати Божу зглянутись, якого я старій тітці жалю завдаю, а далі вже любенько спитала, чи я не голодний.

- Може, ти злякався? - пита. - Може, боїшся тих, мовляв, розбишаків? Не бійся, голубенятко, се так тільки славлють... Може, де вони й туляться, та до нас ніколи в світі їм не доступити... А може, в тебе що болить? Чи так роздрімався? Лягай спатки, та щоб мені добренько спав...

Поклала мені свою подушечку, помостила гарненько, вкрила мене, обгорнула. Побачила, що я очі заплющив, перехрестила і дала покій...

Хоч заплющив я очі, а сон мене не змагає - і думу в мене, думу, як на морі шуму... Дашко з ними - з ким? Наш Дашко? Пізнали його... Чую, тітка Мокрина бере своє прядиво й пита:

- Катрусю, любко, що ж се ти задумалася?

- Я, тіточко, мережу.

- Ти не бійся, серце... Де б то ті розбишаки взялися.

- Ви, тіточко, самі, здається, забоялись, - одказує, ніби всміхаючись, Катря.

- Та се я так зразу... бо таке несподіване, а далі я вже розмислила, що нас не заскочуть... А ти, голубко, не заходь далеко... Оце по той хмиз берешся аж геть за озеро, у той байрак, у саму гущавину... Не треба того хмизу... Обійдемося, чуєш, Катре? Не заходь далеченько!

- Добре, тіточко.

- Казав Максим, вони людей не напастують, тільки панів ніби трохи лякають... І не вбивають нікого, еге?

- Так він казав, тіточко, не вбивають.

- Гайдамаки вони, чи що? Тільки гайдамаки вбивали. Ох, вбивали! Я, дитино, бачила тих гайдамаків, на власні очі бачила. Була ще маленька, а пам’ятаю, добре пам’ятаю... Моя старша сестра покійничка - нехай царствує в Бога! - надумала у гостину до дядини і дуже журилась... Відколи журилась, надумала, а й досі не вибралась, та хто його зна, чи коли й виберусь (дядина жили далеченько на хуторі). Коли одного ранку покійничок батько - хай над ним землиця пером! - кажуть: «Мушу з возом до містечка, дівчата, сідайте та їдьте до дядини, підвезу вас аж до Сорочого Броду, а там вже не забаритесь перебігти до хутора». Покійничка сестра зраділа, хутенько вбралася і мене вбрала - як ми всиротіли, то вона була мені ніби за маму, - як кози, скочили до воза, доїхали до Сорочого Броду і побралися пішки. Їдемо весело. Сестра розказує, як у гостині погуляємо, навчає, як мені, малій, треба поводитись, як дядину любенько вітати. Я хоч вже і притомилася, та не признаюся, - тупаю...

- А чого се поперед нами такого вороння летить? - каже сестра.

Спогляну - летить воно та летить, одно одного попереджає.

- Може, і вони до дядини у гостину, - кажу.

- Бач яка вигадничка - що вигадала! - сміється сестра.

Дочапали ми вже до Холодної гори, і зазеленіла нам глибока долина - та Холодна гора височенна, а схилок у долину повільний і рівненький.

- Перебіжимо долину та за тогобочною кручею зараз і хутір, - каже сестра.

Коли дивлюсь, неначе щось чорне по долині розкидано, а хиже птаство понад нею колесом, колесом... Ми далі до схилку, ближче - аж то лежать люди... неживі... замордовані... Пізнали Мошку лимаря, а коло нього якесь кучерявеньке жиденятко... Боже мій! Світе мій! Повернули ми - та втікати...

Біжимо, біжимо... Упадемо, підведемось, та знов біжимо... Коли чуємо, щось ніби гукає: «Дівчатка, шкода втікати». Оглянемось - аж їздець чвалує, а за ним ціла зграя. Доскочили, переймають; ми устеч. З переляку збожеволіли ми. Вже наочно, що не втекти, а таки втікаємо... А той, що попереду, знов гукає: «Дівчатка, не втікайте! Дурно свої ніженьки не втомлювайте!» Спобігли нас...

- Звідки ви, дівчатка, кудою простуєте? А чого ж се ви так злякалися? - каже той, що попереду доскочив, атаман їх, чи що. - Хіба хто б скривдив таких гарних дівчаток? Та за таку кривду земля б його пожерла. Правда, товариші?.. Як тебе зовуть, крале? - А сестра покійничка була красавиця. - Мене зовуть Одарка, - одказує сестра, - а се моя менша сестра, Мокрина. - Ось тобі, Одарцю, на пам’ятку. І дає їй два дукача. - Носи на здоров’ячко. Мабуть, ти вже й одлюблена? Еге? А таки згадай колись мене, гайдамаку. Бувай здорова, ясочко! І ти, маленькая (так до мене). Щасти вас Боже! І побігли чвалом... А ми так і пали при дорозі...

Прислухаю я - бо й не сказати, який я був цікавий про старовину, про гайдамаків слухати, - прислухаю, а з думки не іде Дашко. Стоїть перед очима, як стояв того останнього вечора, хвалячись, що виборно його катували, жартуючи, що не скляний він і на злість катові не розбивсь. Вже і на сон клонить, а все думки буяють, все мигтить мені його обличчя - біле, як крейда, і очі палючі, і той усміх незабутній, що обгорнув тоді й мене, дитину, сумом.

Весна того року була рання й дружна. Вранці сніжок береться, а вже опівдні попід дубами наче обручки з темного оксамиту, а по тих обручках де-не-де, наче зелені голочки, стріляє травиця, а на другий день вже та травиця тут полойчиками. Сьогодні прислухається, чи се не пташка десь озвалась, а на завтра вже й тут, і там, і скрізь черкають крильця, а позавтрому вже цілісенький гай співа, щебече, цвігоче і вицвіркує, грухає, сокоче, турчить і квилить. Засинілось озеро, гурчить вода по ярах, струменем ллється з узгорок, шумує по тіснинках, гуде просмиками, дзвонить рівчаками. По полянках висипався ряст, по кущах виповняються розпуковочки, бростються дерева, гудуть чмелі, звиваються білі метелики... Скрізь оживчий вітрець провіває теплим подихом. А сонечко наче сміється та гонить: «Скоренько! боржій! мерщій! Поспішайся, поживай світа!» І не оглянувся, вже зазеленіли гаї, розквітли садочки.

І дорослій притопканій людині немов легше дихати, а дурненька дітвора і поготів празникує.

Празникував і я.

У роздолі межи чорноставською і дрочиловською пущею, у самій тіснинці збігав широкий та глибокий бурчак, а в березі, в кущах та в очереті, присмачали дикі качки і усякі водолюбки й водоплавки. Вишукав я тут качине гніздечко і дуже пильнував, щоб не втекли з моїх рук каченятка, бо вони аби ледвечко вилупились - ще скорупочки на хвостиках, - а вже урозсип зараз в очеретяний плав приснуть, та поти їх і бачив.

Треба було пильнувати ошамненько. Я не згірший мисливець, знав, що качка птиця вередлива: боронь Боже її полохать, коли хочеш, щоб вивела діти, бо сполохнеш, то вона і гнізда відцурається. Замислив я охитрувати вередуху і упридобив собі трохи оддалік схованку у калинових кущах, що звідти мені качине гніздо як на долоньці, та щодня, чи ранком, чи ввечері, а то і ранком і ввечері там уховаюсь і назираю.