Кармелюк

Пані Люба. Мусили тікати, хто куди втрапить.

Ксьондз. Спасибі панові Стасю, що хоч він узяв нас під свою оборону.

Невідомий (до ксьондза). А ви, панотче, за віщо під гнів розбійника попали?

Ксьондз. Ми з ним вороги непримиренні спозадавна.

Невідомий. А ви б до його з святим письмом іще звернулися, словом божим усовістили. Чудодійні є слова в тому письмі святому (декламує): «Де не зайде сонце у гніві твоєму». (Переводить очі на пана Стася.)

Пан Стась (по-військовому). Поручик в одставці...

Невідомий. Знаю, знаю. Я дуже радий побачити того славного лицаря, що один поміж панством наважився не скоритися Кармелюкові. Як же - знаю...

Пані Люба. Пробачте нам, пане командире, що мусимо у цьому земеллі вітати вас. Тут у нас такий розгардіяш.

Невідомий. Не турбуйтеся, я людина не пишна та й не гостювати прийшов до вас. (Розглядає далі.)

Пані Люба. Як самі бачите, у нас все разом: і арсенал, і шпиталь, і опочивальня,- звичайне, як в облозі.

Невідомий. Так, так: у вас тут правдива фортеця. А зброї скільки? (Оглядає недбайливо зброю.)

Пан Стась. Пан командир дивується з нашої фортеці; що сказав би він, коли б побачив двір пана Яницького - отам справді фортеця: з баштами, з бійницями, з глибоченними ровами, з мурованими стінами навколо двору. День і ніч стоїть варта, караули... Та на що краще - гармату, кажуть, привіз!

Невідомий (дивується). І все - од якогось там злодія? Чого ж його справді так усі бояться?

Пан Маркел. Діється щось неймовірне: у нашому краєві, самі знаєте, досить війська, само панство озброєне напрочуд, і ось вам: одна людина...

Невідомий (дивується). Один проти всіх?..

Всі починають розповідати з захватом, один одного перебиваючи.

Пан Стась. Поліції - гибель...

Ксьондз. І поліції, і війська, і зброї - всього навіть задосить.

Пан Маркел. І ось вам, одна людина, один пробий-голова оповістив війну всьому панству, всьому краєві, підбурює людей...

Ксьондз. Глумиться над законами, над порядками...

Пан Стась. Дає накази, мов який князь, сам карає й милує - і ніякого йому немає впину.

Невідомий (розглядаючи гратоване вікно). От сибірний! От каторжний! Я чув, що він не з простих злодій. (Повертається до всіх очима, слухає, спершись спиною на стіну.)

Пан Маркел. Злодій, розбійник, але справді людина не звичайна. Можна сказати - феномен. Розумний, хитрий, дужий, як лев, неймовірний, як українець, і замітливий, як каторжник! Сміливий, удачливий, співець, поет, можна сказати... До того - красень невидимий!

Пані Люба. Якийсь винайшовся музика з кріпаків і склав йому на шану шумку мазурку. Грати її заборонили. Тепер, кажуть, як проспівають півні, незримий оркестр ночами виграє її по панських будинках. Всі його за героя, за народного оборонця мають.

Пан Маркел. І справді, не можна сказати, щоб у його темній, розбійницькій, волоцюжній душі часом не прокидалися іскорки... малісінькі іскорки, я б сказав, вищих поривань. Є в йому, волоцюзі, щось таке, що вабить навіть людей вищого рівня...

Пані Люба (сміючись). Коли близько не чути розбійника, пан Маркел завжди починає виявляти до його деякі симпатії.

Пан Маркел (швидко). Хай йому чорт: я його боюся... Але що правда, то правда: природа надзвичайно щедро одарувала його. І хто його знає, може, коли б його зразу було поставлено на добру стежку...

Пан Стась (одходить од гурту). Ну, вже дядя сів на свого коня... На шибеницю! Одна йому стежка і раніш була, і тепер. І я не розумію, чого його і досі не повісили були, як попадався до рук. Попався б він мені - уже б він більше не каламутив людей.

Пан Маркел. Звичайно, краще б було повісити тоді каламутника, не було б цієї мороки з ним. Але все ж таки уваги варте, яка трагічна судилася доля цьому розбійникові. Ви ж таки подумайте: тричі рвав кайдани і тікав із самого Сибіру... Через нетрі, через тайги, босий, голодний, тисячі верстов пішки.

Невідомий (зітхнувши, одходить). Що казать. Випив гіркої чимало. (Далі показує на маленькі двері). Скажіть, із вашої ласки, що це за нора у вас?

Пані Люба. Це наша таємниця, але вам, звичайно, ми скажемо: це потайний хід у сад.

Пан Маркел. Більш за чотири тисячі шпіцрутенів прийняв на своє тіло, був до стіни прикований...

Невідомий (поправляє). Не до стіни, до стовпа. (Побачивши на стіні дзвоник.) А цей дзвоник, певне, проведений од сторожки?

Пані Люба. Так. Це для того, що коли б, боронь боже, у двір ускочили розбійники, то щоб можна було попередити завчасно.

Невідомий (сміється). Фортеця прямо недоступна.

Пан Маркел. А то, кажуть, був із ним в одній тюрмі такий випадок...

VII

Економ вбігає засапаний, стурбований, став коло порога, дивиться на Невідомого.

Пані Люба. Що будеш казати, Остапе?

Економ. То я вже не знаю, як і казати. Дива такого я ще, скільки живу, не бачив.

Пані Люба. Що ж таке?

Економ. Що це за військо прийшло до нас, то я вже й сам не знаю, ніяк до нього не доступиш: здається, ось-ось уже перед очима, підійдеш - як крізь землю провалилося... Потім глядь - уже воно десь у іншому місці... Туди підеш - знову як здиміє десь...

Усі сміються.

Пан Стась. Не бреши, Остапе, ти далі воріт і не був?

Економ. От, щоб я провалився, пане, коли до самого лісу не ходив!

Невідомий (сміється). Еге, в мене військо не просте: свисну - тільки сухий лист перед очима замайорить.

Економ виторощив на його неймовірливо очі. Всі сміються.

Пан Стась. Іди! Коли треба буде, я тебе гукну.

Остап виходить як тороплений.

VIII

Пан Стась (киває йому вслід головою). На словах - герой, а в темну ніч боїться до стані вийти.

Пан Маркел (вертається до перерваної розмови). Так ось я й кажу: був колись із ним такий випадок...

Невідомий (обличчя його стає суворе). Вибачте мені, мої панове, гаятися у вас я довго не мушу і маю говорити з вами про діло.

Всі насторожилися.

Пан Стась. Ми вас слухаємо, пане командире.

Панна Рома (до пані Люби, затурбовано). Що таке? Пан командир хоче нас покинути?

Пані Люба (до Невідомого). Пане командире, що це вигадали ви? Куди ви тепер підете? Ви мусите в нас ночувати!

Всі гаряче починають протестувати.

Пан Стась. Справді, ви такий знеможений, вам треба спочити.

Пан Маркел. Надворі гримить, збирається на дощ, куди його в таку негоду.

Ксьондз. Серед ночі.

Пані Люба. Ні, ми вас не пустимо, і не гадайте цього!

Панна Рома. Не пустимо! Не пустимо! Нізащо не пустимо!

Невідомий (загадково осміхнувшись). Прошу панів вислухати мене.

Панна Рома. І слухати не хочемо! Ви мусите в нас залишитися.

Пані Люба. Скидайте ваш плащ і будьте, як у себе. Я піду зараз накажу дещо зготувати до вечері, та будете у нас вечеряти. Стасю, панно Ромо, не пускайте пана командира, я швидко. (Пішла.)

IХ

Пан Маркел. Ні, ви вже не кидайте нас в таку годину.

Пан Стась. Ми пана командира пошануємо таким медом, що його тепер не знайти по всіх льохах на Поділлі.

Панна Рома (швидко). У вашому війську, певно, є музики?

Невідомий (сміється). Ну, то й що буде?

Панна Рома. Ми покличемо ваші музики і влаштуємо сьогодні вечірку. Гаразд? Мені чогось здається, що пан командир кохається в танках, у співах, у музиках...