Страница 48 из 57
— Терпіти не можу, коли вона мені допомагає. Почуваюся безпорадним немовлям.
Може, й так, проте відливав він із завзяттям здорової дитини. Та коли нахилився вперед, щоб натиснути на кнопку зливу, то заточився і мало не пірнув носом в унітаз. Я його підхопив.
— Дякую, Деве. Я вже сьогодні мив голову. — Я розсміявся, Майк і собі всміхнувся. — Шкода, що справжнього урагану не буде. Це було б кльово.
— Це ти так кажеш, поки його нема. — Мені згадався ураган Доріа, за два роки до того. Він налетів на Нью-Гемпшир і Мен зі швидкістю дев’яносто миль на годину та повидирав із коренем дерева по всьому Портсмуту, Кіттері, Сенфорду та Бервіках. Одна велика стара сосна звалилася зовсім поряд з нашим будинком, підвал затопило і чотири дні не було електрики.
— Але я б не хотів, щоб у парку попадали атракціони. Це найкраще місце у світі. Принаймні з тих, де я був.
— Добре. Тримайся за поручні, я натягну тобі штани. Не треба світити задом перед мамою.
Це його знову насмішило, та тільки сміх перейшов у кашель. У коридорі Енні забрала у мене візок і покотила у спальню.
— Девіне, тільки не здумай тікати, не попрощавшись, — гукнула вона через плече.
Оскільки день до вечора у мене був вільний, то я не мав жодного наміру тікати не попрощавшись, якщо вона хотіла, щоб я ще ненадовго залишився. Тому я пройшовся вітальнею і пороздивлявся речі, що напевно були дорогими, проте не надто зацікавили мене — двадцятиоднорічного хлопця. Величезне панорамне вікно, майже від стіни до стіни, заливаючи кімнату світлом, рятувало її від похмурості. Вікно виходило на задній дворик, дощану доріжку й океан. На південному сході вже громадилися перші хмари, та над нами небо досі було пронизливо блакитним. Пам’ятаю, я ще подумав, що врешті-решт потрапив у великий будинок, хоча нагоди полічити ванні кімнати, мабуть, не буде. Пам’ятаю, думав про стрічку Аліси і про те, чи бачив її Лейн, коли повертав вагончик-утікач назад в укриття. Про що ще я думав? Про те, що я все-таки побачив примару. Хоч і не особисто.
Повернулася Енні.
— Він хоче тебе побачити. Тільки довго не затримуйся.
— Добре.
— Треті двері праворуч.
Я пройшов коридором, легенько постукав і зайшов. Якщо не зважати на поручні, балони з киснем у кутку й ортопедичні скоби, що виструнчилися біля ліжка, ця кімната могла б належати будь-якому хлопчику. Тут не було бейсбольної рукавички і скейтборда, що стояв би, притулений до стіни, проте були плакати з Марком Спітцом[55] і «Маямі Долфінз»[56], ще коли в їхньому складі грав Ларрі Чонка. На почесному місці над ліжком «бітли» перетинали Еббі-роуд.
У повітрі витав запах мазі для розтирання. Майк лежав у ліжку і здавався дуже маленьким, майже губився під зеленою ковдрою. Поряд скрутився клубком (ніс до хвоста) Майло, і Майк неуважно гладив його шерсть. Насилу вірилося в те, що зовсім недавно цей хлопчик тріумфально здіймав руки над головою на верхівці «Колеса Кароліни». Проте вигляд у нього не був сумний. Навпаки — він сяяв.
— Деве, ти її бачив? Бачив, коли вона пішла?
Я всміхнувся і похитав головою. Я заздрив Тому, але Майку — ні. Майку — нізащо.
— Шкода, що дідуся там не було. Він би її побачив і почув, що вона сказала на прощання.
— А що вона сказала?
— «Дякую». Вона мала на увазі нас обох. І порадила тобі бути обережним. Ти точно її не чув? Навіть трішки?
І ще раз я похитав головою. Ні, навіть трішки.
— Але ж ти знаєш. — Личко в нього було бліде й змарніле, як у дуже хворого хлопчика, проте очі випромінювали жвавість і здоров’я. — Ти знаєш, правда ж?
— Так. — Згадалася стрічка Аліси. — Майку, ти знаєш, що з нею сталося?
— Хтось її вбив. — Дуже тихо.
— Я так думаю, вона не казала тобі…
Але закінчити не було потреби. Він похитав головою.
— Тобі треба спати, — сказав я.
— Так, посплю, і стане краще. Завжди стає. — Його очі заплющилися, та потім поволі розплющилися. — Колесо було найкращим. Підйомник. Ми наче летіли.
— Так, — кивнув я. — Це схоже на політ.
Він знову заплющив очі й більше не розплющував. Якомога тихіше я пішов до дверей. І вже коли взявся за ручку, почув:
— Будь обережний, Дев. Воно не біле.
Я озирнувся. Майк спав. Я впевнений, що спав. Тільки Майло дивився на мене. Я вийшов, тихо причинивши за собою двері.
Енні була на кухні.
— Я варю каву, але, може, ти пива хочеш? У мене є «Блу Рібон».
— Краще кави.
— Як тобі будинок?
Я вирішив сказати правду.
— Меблі трохи застарілі, як на мій смак, але я на дизайнера інтер’єрів не вчився.
— Я теж. Навіть університету не закінчила.
— Ти не одна.
— Та ти закінчиш. Забудеш ту дівчину, яка тебе покинула, і повернешся в університет, і закінчиш, і тебе чекає блискуче майбутнє.
— Звідки ти знаєш про…
— Про дівчину? По-перше, це настільки очевидно, що й рекламного щита не треба. По-друге, Майк знає. Він мені сказав. Він — моє блискуче майбутнє. Колись давно я хотіла отримати диплом антрополога. Здобути золоту медаль на Олімпійських іграх. Відвідувати дивні казкові місцини й стати Марґарет Мід[57] свого покоління. Я хотіла писати книжки й зробити все можливе, щоб знову здобути батькову любов. Знаєш, хто він?
— Моя квартирна хазяйка каже, що священик.
— Так і є. Бадді Рос, чоловік у білому костюмі. А ще в нього пишна чуприна сивого, майже білого волосся. Він схожий на давнішу версію Чоловіка з «Ґледу»[58], з телереклами. Мегацерква, постійна присутність на радіо, тепер телебачення. За лаштунками він козел із кількома хорошими рисами характеру. — Енні налила кави в дві чашки. — Але те саме можна сказати про всіх нас, чи не так? Я думаю, так.
— Таке враження, що ти багато про що шкодуєш. — Це було не дуже ввічливо з мого боку, але період розшаркувань у нас був позаду. Принаймні я на це сподівався.
Вона принесла каву і сіла переді мною.
— Як у тій пісні співають, були в мене й жалі. Але Майк — чудова дитина, і слід віддати батькові належне — він забезпечує нас фінансово, щоб я могла не працювати, а постійно бути з сином. На мій погляд, чекова любов — це краще, ніж ніякої любові. Сьогодні я прийняла рішення. Я думаю, це сталося, коли ти в тому дурненькому костюмі виконував дурненький танець. Коли я дивилася, як Майк сміється.
— І що ж це за рішення?
— Я вирішила дати батькові те, що він хоче, тобто запросити його в життя онука, поки ще не надто пізно. Він казав жахливі слова про те, що Бог покарав мене за якісь там гріхи й тому Майк хворий на МД. Але треба простити й забути. Вибачень я можу ще довго чекати… бо в душі батько вірить, що це правда.
— Мені шкода.
Енні знизала плечима, наче це не мало значення.
— Я помилялася, коли не дозволяла Майку поїхати в «Джойленд», і помилялася, коли плекала старі образи й наполягала на якомусь дурнуватому quid pro quo[59]. Мій син — не товар на ринку. Деве, як ти думаєш, у тридцять один рік людина ще не надто стара, щоб подорослішати?
— Спитаєш, коли доживу.
Вона розсміялася.
— Туше. Вибач, я на хвилинку.
Не було її майже п’ять хвилин. Я сидів за кухонним столом і поволі пив каву. Коли вона повернулася, то светр тримала в правій руці. Живіт у неї був засмаглий. Бюстгальтер — світло-блакитний, майже в тон до линялих джинсів.
— Майк міцно спить, — сказала вона. — Девіне, хочеш піднятися зі мною нагору?
Спальня в Енні була простора, але без прикрас, неначе за всі проведені тут місяці вона так і не розпакувала свої речі. Енні розвернулася до мене й оповила мене рукою за шию. Очі в неї були дуже широко розкриті й дуже спокійні. Усмішка торкнула кутики губ, і з’явилися м’які ямочки.
55
Американський плавець, дев’ятиразовий олімпійський чемпіон. Єдиний у світі спортсмен-чемпіон, що завоював на одній Олімпіаді одразу 7 медалей.
56
Професійна команда з американського футболу, що базується у Маямі.
57
Марґарет Мід (1901—1978) — відомий американський антрополог.
58
Обличчя компанії «Ґлед», що спеціалізувалася на випуску мішків для сміття та пластикових контейнерів для зберігання; чоловік з білим волоссям і в білому костюмі.
59
Послуга за послугу (лат.).