Країна розваг

— Енні, я можу що-небудь зробити? Що-небудь. Хоч щось.

І вона розказала.

Закінчімо сонячною дниною у квітні тисяча дев’ятсот сімдесят четвертого року. Закінчімо на тій короткій смузі пляжу в Північній Кароліні, що лежить між містечком Гевенз-Бей і «Джойлендом», парком розваг, що зачинить свої двері через два роки. Великі парки зрештою доведуть його до банкрутства, попри всі намагання Фреда Діна й Бренди Раферті його зберегти. Закінчімо з вродливою жінкою у вилинялих джинсах і молодим чоловіком у спортивній кофті з емблемою університету Нью-Гемпширу. В одній руці молодий чоловік тримає якусь річ. На краю дощаного помосту, поклавши голову на лапу, лежить джек-рассел-тер’єр, який, здається, втратив увесь свій колишній запал. На столику для пікніка, на який колись ця жінка ставила фруктові смузі, стоїть керамічна урна. Вона схожа на вазу, тільки без квітів. Ми закінчуємо не зовсім там, де почали, але близько.

Доволі близько.

— Я знову посварилася з батьком, — сказала Енні, — але тепер уже немає онука, який би нас помирив. Коли він повернувся зі своєї триклятої євангелізації й почув, що я віддала Майкове тіло на кремацію, то розлютився. — Вона слабо всміхнулася. — Якби він не залишився на ту останню кляту всеношну, то міг мене відговорити. Напевно, відговорив би.

— Але це бажання самого Майка.

— Дивне, як на дитину, прохання, правда? Але ні, розум у нього був дуже ясний. І ми з тобою знаємо чому.

Так. Ми знали. Остання радість завжди приходить і йде, і коли ти бачиш, як до тебе підкрадається темрява, ти тримаєшся за те, що було яскравим і хорошим. Тримаєшся щосили.

— А ти взагалі казала батьку?..

— Щоб приїхав? Насправді так. Цього хотів би Майк. Та батько відмовився брати участь у церемонії, яку він назвав «язичницькою». А я й рада. — Вона взяла мене за руку. — Це для нас, Деве. Бо ми були тут, коли він був щасливим.

Я підніс її руку до своїх губ, поцілував, коротко потис і відпустив.

— Він врятував мені життя так само, як і ти. Якби він тебе не розбудив… якби завагався…

— Я знаю.

— Без Майка Едді б нічого не зміг для мене зробити. Я не бачу примар і не чую їх. Майк був медіумом.

— Це важко, — сказала Енні. — Просто… дуже важко його відпускати. Навіть ту маленьку частку, що від нього лишилася.

— Ти точно хочеш це зробити?

— Так. Поки ще можу.

Вона взяла урну зі столика для пікніка. Майло підняв голову, подивився на неї та знову опустив на лапу. Не знаю, чи розумів він, що всередині Майкові останки, але те, що Майк помер, він розумів. Добре розумів, чорт забирай.

Я простягнув повітряного змія з Ісусом заднім боком до Енні. Там, згідно з Майковими вказівками, я прикріпив скотчем кишеньку, яка могла вмістити з півчашки дрібного сірого попелу. Я відтягнув її, а Енні перевернула урну. Коли кишенька наповнилася, вона поставила урну на пісок під ногами і простягнула руки. Я передав їй котушку мотузки й розвернувся обличчям до «Джойленду», де на обрії чітко виокремлювалося «Колесо Кароліни».

«Я лечу», — сказав він того дня, здійнявши руки над головою. Жодні скоби тоді його не обтяжували, не обтяжуватимуть і тепер. Я подумав, що Майк був набагато мудрішим за свого христолобого діда. Може, мудрішим за всіх нас. Та й яка дитина-інвалід не мріяла політати, хоча б раз?

Я глянув на Енні. Вона кивнула: готова, мовляв. Я підняв повітряного змія і відпустив. Той миттю злетів, підхоплений швидким прохолодним бризом з океану. Ми поглядами стежили за його сходженням.

— Тепер ти, — сказала Енні, простягаючи руки. — Деве, далі все маєш зробити ти. Так він сказав.

Я взяв котушку й відчув, як натягується мотузка від того, що живий повітряний змій здіймався у блакитне небо над нашими головами, погойдуючись з боку на бік. Енні підняла урну і стала спускатися з нею піщаним схилом. Я думаю, вона кинула її у воду на краю океану, але я не бачив, бо саме стежив за змієм. І щойно помітив тонку сіру цівку попелу, що текла з нього й, підхоплена вітром, відлітала в небо, відпустив мотузку. На моїх очах повітряний змій, якого вже ніщо не тримало, піднімався все вище, і вище, і вище. Майк хотів би побачити, на яку висоту він злетить, перш ніж зникнути з поля зору, і я теж хотів.

Хотів це побачити.

24 серпня 2012 р.

Примітка Автора

Пуристи-карні (я певен, що такі є) вже готуються писати й повідомляти мені з обуренням різних ступенів, що більшої частини говірки, як я її називаю, не існує. Що лохів ніколи не називали ховрашками, наприклад, а красивих дівчат — кнопками. Такі пуристи матимуть рацію, але свої листи й імейли вони можуть залишити собі. Народ, саме тому цю літературу і звуть художньою.

До того ж, більшість цих слів я запозичив з жаргону карнавальників, багатого і гумористичного. Колесо огляду називають бовдуропідйомником чи дурнепідйомником, атракціони для малюків — масячими, а коли місто покидають поспіхом, то це перепал. І це лише декілька прикладів. Я багато чим завдячую «Словнику ярмарків, цирків, шоу та водевілів», укладеному Вейном Н. Кейзером. Його можна знайти в Інтернеті. Можете зайти й подивитися там ще тисячу інших слів. А може, й більше. Також можете замовити книжку цього автора, «На центральній алеї».

Цю книжку редагував Чарльз Ардаї. Дякую, друже.