Страница 23 из 47
Юра лежить у теплій калюжі на руберойді гаражного даху і крізь дощову завісу спостерігає за спортмайданчиком. Точніше, вона дивиться на дощову завісу — грубезну шкляну стіну зі звуків, зображень і руху. Це травень, чудесний грозовий травень — симфонія цього світу.
Ворона ховається між гіллям груші — зовсім поруч із Юрою — і, зиркнувши у Юрин бік, ціпеніє від жаху. Тепер ворона не наважується втекти під зливу, і не наважується поворухнутися, і не наважується лишатись тут далі. Так вони і дивляться одна на одну — ворона і Юра, а довкола клубує і гарчить густе вариво грози, спалахи блискавиць друкують прямо на поверхні світу моментальні знімки сповитих водою рослин і гігантських хмар, що заходять прямо до людських осель крізь прочинені вікна. Сталева нитка впивається у стару грушу, і весь світ вибухає холодним білим сяйвом, стугонить від оглушливого гуркоту, розсипається, наче кришталь від пострілу, займається нетутешнім безжальним полум’ям. «Блискавиця вбила нашу грушу», — каже якась жінка, повертаючись од вікна кудись у глиб своєї хати.
Юру і ворону, наче вони зі шкла, розносить на скалки, розбиває на друзки, розтирає на порох, і останнє, що Юра бачить, — як скалки, криваві кавалки й вороняче пір’я перемішуються у воді між собою та з голубим полум’ям, запахом озону і смородом горілого м’яса, а тоді стягуються довкола неї, наче магнітна стружка.
Частина друга СВІДКИ ЕЛЕКТРИ
1. Чапля звичайна
ЕЛЕКТРА: Вітер мене розбудив опівночі. Дужий західний вітер котив свої теплі хвилі крізь рипливу халупку, доки не виніс мене з ліжка на східці. Запахи закручуються завитками — в сувої, сталки, спіралі, — у вируючій темряві, грузькі нетлі шурхотливо розмішують їх, наче фарби. В дитинстві так змішуєш усі кольори й отримуєш замість очікуваної веселки брунатне розчарування. Розпускаєш його чорним — і по всьому.
Вітер жене темряву, ніч народжує сама себе, народжується в собі, як шаленство і воля. Як любов. Напруга істот відчувається струнами повсякнічної стурбованости, і це напуває силою. Вітер — як море — злизав усі кути, залишив округлі вигини, зализав рани у просторі, вдень пропечені сонцем і людським галасом, висадив розпругою. У шийних хребцях клацнуло, ніби тріснула суха гілка. Темрява підставила свою лагідну китову спину. Кажани довкруж — черк-шась, фр-шших. Шах. Запах води зринув прохолодою. Річка за кілька подихів — грузьких змахів світло-сірими крильми, що змушують струнке охайне тіло пірнати й снуватися в повітрі — так до заболоченої мілини.
Стільки живої ковзкої їжі довкола, але я не голодна. Я повечеряла. Я маю тремкий завиток людської свідомості. Ним я не можу думати безперервні людські думки, але можу реєструвати і запам’ятовувати. Ніч напуватиме присмерки мого єства, я зустріну тут, на болоті, сонце, й уві сні, мов поміж крилами бабки, забрижиться світ — я опинюся в ліжку, у своїй халупі. Коли прокинуся, чесатиму кішку, викидатиму скачані з гребінця клубочки пуху за вікно — хай птахи забирають собі на гнізда.
Той маленький добрий жовтий чоловік з вухами-варениками щось зробив зі мною: коли я починаю думати, де є сон, я спочатку переконана, що кожне з моїх видив на річці — то реальне життя, яке буває вдень, а те, що я бачу інше, вночі, — то сни, і коли я думаю про це, я сумніваюся і вже нічого не знаю, бо він сказав, що я сама розділяю себе на день і ніч, що я маю насправді зовсім інший, справжній внутрішній час, близький до свого завершення, до того, аби не мати його зовсім, а «день» і «ніч» — то зачіпки моєї пам’яті, рефлекси, шаблони… може, це і не він сказав. Може, він не це сказав. Не знаю, всього стільки, і всіх, і водночас я ніби зовсім сама у всьому світі…
Надто зухвалою стала я.
І світ умить дав мені це зрозуміти: мене покалічили.
Щоби не випиналася безглуздо! Без мети. Хизуючись своєю невразливістю.
Я, на жаль, нічим від решти людей не відрізняюся, як би того мені не праглося. Така ж тупа, сліпа і вперта. Лікую тепер поранену руку і сластолюбно ганю свою пиху: ніжно-зелені цвірконики були тобі? Були. Повно понабивалося в хату — кволо повзали по стінах, підвіконню — так, щоби мала час пильно роздивитися скалічену ніжку, подерте крило, обламаний вусик. Ти колись раніше бачила параолімпійський парад ніжно-зелених коників? Ні.
Чорна Королева нетлів, оксамитова, страшна, як черниця-відьма, колись раніше до тебе приходила? Сідала тобі на плече? Ні. А нещодавно — з’явилася, лазила ж по тобі, як по сцені.
Кішка говорила тобі, щоби ти не вимахувалася? Мгм, а ти? Полетіла проти сонця серед білого дня! Вихвицьнулася! Добре, хоч назад дотягла — не гухнула підстреленим м’ясом у річку. Тож: так само, як ти не відрізняєшся нічим від решти людей, ти й від решти птахів нічим не відрізняєшся. Всі — істоти, все однаково у сансарі. Птахи вразливі перед людьми. Тільки виткнешся — враз пристрелять. А ти через свої дурість і марнославство — двічі вразлива. Витикатися у всій своїй красі комусь на очі — найгірша дурість. Лови тепер собі рибу вудкою і їж смаженою. Кривенька качечка, точніше, кривенька чапелька. А хай тому туристові з рушницею відпаде його кривенька шабелька!
РІКАРДО: Я сиджу на даху і дихаю випарами розпеченого руберойду. Піт з мене ллється так, що вимокли шорти. Я вдаю, ніби латаю те, на чому сиджу, — після вчорашнього циклопічного граду сад скидається на поле битви отих шестибивневих слонів з «Володаря перснів». Градини завбільшки з мій кулак позбивали яблука, повідбивали гілля деревам, поруйнували виноградну альтанку, ясна річ, попробивали дах. Стежкою до річки повз мою хату — нарешті! — плентається Електра з пляшкою абсенту і спальником в оберемку.
— Електро, привіт! — гукаю її з даху.
— Привіт. — У напівоберті задирає голову Електра, змахує пляшкою з абсентом і йде собі далі. Її величезні, як у японських анімешок, темні очі ніколи не посміхаються з-під класичної рівно підрізаної чолки, обличчя, обрамлене прямим волоссям кольору її очей, має дивну властивість: фас і профіль так разюче відрізняються, мовби належать різним людям, і коли вона крутить головою, створюється ефект мікшера, ніби кадри накладаються один на одного. В профіль вона чимось схожа на молоду ворону, а так — на якусь тендітну ельфоподібну істоту. Про її будинок різне люди кажуть. Щось неприємне, щось таке побутово-стрьомне сталося з колишніми хазяями, здається, батька убив сусід-алкоголік, а решта родини виїхала назавжди. Або їх усіх закатрупили зеки, котрі щоліта ставили на косі наметове містечко (його так і називали — «сотий кілометр»), а щозими перебиралися на дебаркадер. Кілька разів з’являлися якісь химерні покупці, ходили довкруж, роздивлялися, але чомусь не заходили досередини, йшли до річки купатися, їли на пляжі свої запрілі у поліетилені помідори, розкришений хліб, огірки і ковбаси, пили горілку, перегрівалися на сонці, ригали і сварилися, когось шукали у верболозі, будили надвечір, пленталися п’яними кривулями, горлаючи тужливих пісень Лілії Сандулеси, до автобусної зупинки, або чекали на рейсовий катер, штурмували хиткий трап, сипалися з гиканням і матюками в річку, намагалися побитися з капітаном і нарешті таки відпливали до міста, або запихалися до свого авта, сподіваючись не потрапити в аварію або до лап ДАІ, й по всьому більше не поверталися. Дітлахи лякають одне одного тим будинком — говорять про цілу родину привидів-повішеників, котрі ще з часів московської олімпіади висять на кроквах у вітальні, обличчями до дверей, погойдуються на протязі, порипують мотуззям, а з їхніх очниць визирають павуки: чи не завітали гості на вечерю. Не знаю, хто цю хавиру придбав — може, Електрині батьки, а може, вона якась родичка колишніх господарів. Але якщо вона там спокійнісінько живе і щодня ходить на пляж, то, напевно, ніяких повішених там нема. Не стала б вона жити в одній хаті з шибениками. Чи стала б?
Я проводжаю Електру очима скільки бачу, а тоді хапаюся за бінокль і шукаю її струнку худорляву постать на досяжних моєму зору білих острівцях пляжу. Решту простору запинає верболіз. Подумки я прошу когось, можливо богів, можливо саму Електру, щоби вона лягла там, де я зможу її бачити. За мить із зелені випливає Електра і пожбурює на пісок свій спальник, на спальник кидає книжку, сигарети і (ковтнувши з горлечка) пляшку. Ура.