Страница 22 из 47
— Юра?!
Олександр Станіславович відчуває, як павучки повзуть спиною вгору до потилиці, лишаючи за собою заповнені прохолодним павутинням борозни.
Йому здається, що минає вічність, поки він тут стоїть, намагаючись щось розгледіти. Нічого не відбувається — тільки вирують тіні й долинає приглушений сміх зі спортмайданчика.
— Він зараз заспіває «Нірвану», — промовляє одноманітний голос так тихо, що старому чоловікові мариться, ніби то його власне дихання зі свистом вирвалося з легенів. Він непевно ступає вперед.
— Тату, ти страждаєш. Але і мама страждає, направду. Вона просто не усвідомлює причини свого страждання. Вона так страшно мучиться, бо її розум затьмарений, вона божевільна, розумієш? Але ти нічого не зможеш з тим вдіяти. Просто не сварися з нею — це безсенсовно, ти нічого їй не доведеш.
— Юро? Юро, що ти тут робиш? Ти — Юра? Що з тобою, дитино? Де ти була? Ходімо додому, — белькоче Олександр Станіславович.
— Тат, немає ніякого дому. Я тільки хочу, щоб ти нікого не винуватив. Пам’ятаєш, мама завжди говорила, що ми її оцінимо і зрозуміємо, тільки якщо вона помре, але тоді вже буде пізно вибачатися, ми тоді зможемо тільки шкодувати. Знаєш, померла я, а не вона. Але я все одно зрозуміла: немає нічого страшнішого за почуття провини. І у неї це почуття провини є. Тому вона ніби просила, щоб ми розділили з нею її тягар. Вона хвора, тату, не можна тримати зла на хворих, на них не можна ображатися. Ти теж помреш, тату, то не гай на цю маячню часу. Я стільки всього тепер бачу як воно є…
— Ти говориш якось не так, навіть не просто як доросла людина, а як зовсім незнайома доросла людина, як теледиктор, що начитує новини…
— Не знаю, тату, все пропливає повз мене, з’являється і зникає, я не можу пригадати… я знаю лише те, що зараз, а все решта в тумані — тільки слід, як від велосипеда в росяній траві вранці — ніби щось було, і багато чого, ніби я багато чого зрозуміла і побачила… Я, мабуть, забуду і це все, коли…
— Ти ж не підеш?
— Я нікуди не йду, мене відносить, але тебе я спробую не забути. Ми з тобою ще зустрінемось — у Чистій Країні.
— Донечко, як страшно це все.
— Оце все — так, страшно, — байдужо погоджується Юра, її зображення на мить оприявнюється й одразу прозорішає, і скоро залишається тільки відчуття недавньої присутности чогось у темній кухні. Олександр Станіславович навіть не пам’ятає, як повернувся додому й опинився на кухні. Може, йому примарилося, що виходив з хати, може, просто закуняв, зморений алкоголем і церковними пахощами.
Юра лежить на теплому руберойді гаражного даху і спостерігає за спортмайданчиком крізь гілля старої груші. Чомусь вона мусить тут бути, ніби залипла на шпарі світу, котра має для неї відкритися. Оси її не чіпають — корсари востаннє наливаються грушевим вином — перед смертю, чи до смерти, або вусмерть, і, може, те їм смакує як людям — ракія. Rakija correcting
people. Юра чує розмову двох хлопців, вона розуміє кожне їхнє слово — вони дійсно говорять про неї, про те, що Юра пропала і її оголосили у розшук. Talkija co
Будинок порожніє вдень майже так само, як і Привітна. Люба подалася до Лаври, баба Шептуха збурює десь в районі ринку громадськість, Аякс, як і решта Юриних однокласників, ще в школі, Олександр Станіславович сидить на подвір’ї молитовні й, не слухаючи натхненних розумувань отця Віктора, зосереджено лагодить тоненький срібний ланцюжок, подеколи простягаючи зграбну руку зі стисненим між пучками пальців ланцюжком подалі від очей, щоб краще роздивитися, бо далекозорий. Він давно колись обіцяв Юрі полагодити прикрасу, та все якось руки не доходили, а після її смерти, ясно, було не до того… Очі ріже і світ брижиться від метеликового крила. Олександр Станіславович ніби засинає з розплющеними очима і на мить бачить сон: кульова блискавиця тече у діамантовому просторі, розмиває акварелі, наче равлик тягне за собою ґало ніжного слизу, кульова блискавиця обходить Привітну, мовби то її володіння — чисті від провини і каламуті, кульова блискавиця навмання неквапом подорожує будинком, запливає до сусідки Віти, про яку говорять, ніби вона подалася до Катманду, а тепер у хаті живе тільки її син з дівчиною і ще парою друзів, кульова блискавиця минає Віту, котра сидить у своїй кімнаті на подушечці для медитацій — у куті, де колись бачили відбиток блідої темноволосої дівчини, а на кухні батько тієї дівчинки лагодить срібний ланцюжок, хоч насправді він транзитом у Бутані чекає на візу до Чистої Країни… ось блискавиця пропливає квартирою чоловіка і жінки, що заснули у своїй закоханості й нічого не помічають довкола, навіть кульової блискавки, не через неї вони завмерли на піврусі, ідеальні коханці, якими могли би стати Юра і Аякс, Віта і Юрин батько, отець Віктор і його сад, поруйнований будівництвом… кульова блискавиця проминає квартиру, де яскраво кінчає під не надто зграбним, але натхненним пацаном, Івасиком, гарна дівуля з паралельного класу, Алка, а баба Шептуха повертається з ринку і ще не знає, що її онука вже на всю котушку трахається, і то досить давно, кульова блискавиця пливе крізь Алчин орґазм, минає бурхливі сусідські приготування до святкування ювілейного дня народження голови сімейства, не помічена у метушні, кульова блискавиця пропливає повз дівчинку за фортепіано і її штивну бабусю, лине повз мужика, що самотньо, але цілком бадьоро дудлить на кухні водяру, іґноруючи відданий погляд свого банькатого пса, кульова блискавка огинає старенький ровер у коридорі, супроводжувана голосом радіодиктора: «…останніми роками потужний економічний розвиток регіону відбувається переважно за рахунок бізнесу підприємців — переселенців з інших регіонів. Переважно це етнічні китайці, чиї статки та соціальний статус у Тибеті вищі. Мова спілкування в Тибеті переважно китайська. Найважливіші посади у регіоні обіймають етнічні китайці хань…», виходить крізь вікно на двір і минає повільно котів, авта, прання і супутникові тарілки — і весь простір, що дихає глибоко, мов кит, перед кульовою блискавицею тамує подих і завмирає. Паркан перед молитовнею обростає саморобними плакатами, схожими на стінгазети: «Допоможіть зупинити злочин!», «Люди! Чиновники вбивають вас заради наживи!», «На цьому місці буде висотка! Схаменіться — тут плавуни і тектонічні розломи! Загинуть люди!», «Православні! Допоможіть захистити храм!». Фотографії й акуратно писані від руки учнівським почерком колонки тексту з псевдонауковими поясненнями наслідків запланованого будівництва зворушливо мигтять на вітрі, шурхотять під дощем, дбайливо запаковані у поліетиленові файлові папки. Голодна зла непам’ять батожить простір, насуваючись бетонною лавиною, чорною прірвою з цегляними зубами, рій потривожених сутностей мотлошить холодні запони, витрушуючи з них скляний порох осінньої зливи, старі яблуні стогнуть і крекчуть, провалюючись в тектонічні розколини — глибше у стільники, ближче до сонних комах.
Юра лежить на шерхлому руберойді гаражного даху і спостерігає за спортмайданчиком крізь вугільно-чорне гілля старої груші. Кожну гілочку окреслено свіжим снігом. Лапаті сніжинки в’ються довкола дерева, й від того здається, що дивишся не на порожній спортмайданчик, а на його побрижене перешкодами зображення на екрані чорно-білого телевізора.
Сніг шепоче, шепоче й шепоче, скручується калачиком і засинає у білопінних квітах, покриває шклом юне листя, білі пелюстки сиплються і сиплються на землю — на голови неповоротким зі сну бджолам, білі градини, як розсипане з гнилої нитки намисто, падають з неба й збивають долі останній цвіт.