Страница 75 из 129
ПОЇЗДКА НА АТЛАНТИЧНИЙ ВАЛ
— Як себе почуваєте, бароне? — запитав Еверс Генріха, коли за тиждень після описаних подій обер-лейтенант відрапортував, що він приступив до виконання обов'язків.
— Спасибі за увагу. Чудово, гер генерал!
— Ну, тоді ми, виходить, обидва почуваємо себе в найкращій формі, — Еверс вийшов з-за стола і закрокував по кабінету. — Моя поїздка до Ліона значно поліпшила і мій настрій.
— Не насмілюся запитати про причини, гер генерал.
— А ви про них зараз дізнаєтеся, бо я маю вам сказати дещо таке, чого, крім вас і мого ад'ютанта, ніхто з офіцерів не знає і певний час не повинен знати. Ви чули про Атлантичний вал?
— Звісно, чув, але уяви про нього не маю.
— Так само, як і я. Справа от у чому. Наше командування перекидає всі боєздатні дивізії на Східний фронт. Очевидно, там знову готується якась грандіозна операція. В зв'язку з цим найкраще укомплектовані дивізії, розташовані в районі Атлантичного валу, будуть передислоковані на Східний фронт, а наша дивізія займе оборону на валу… Як вам це подобається, гер обер-лейтенант?
— Я радий, що, нарешті, і наша дивізія відповідатиме за щось більше, ніж просто охорона воєнних об'єктів, гер генерал.
— Цілком поділяю вашу думку. Але наша дивізія, як відомо, укомплектована досі не повно і щодо особового складу, і щодо зброї. Дільницю, яку тепер відводять нам, зараз займає дивізія генерал-майора Толле. Але попереджаю, — поки що це таємниця навіть для офіцерів штабу.
— Я навчився зберігати таємниці, гер генерал.
— Я це знаю і тому саме вам доручаю виконати одне делікатне завдання. Певніше, не одне, а два. Почну з першого. Мені треба послати офіцера до штабу генерал-майора Толле, де цей офіцер повинен одержати інформацію про кількість вогневих засобів для стопроцентного вкомплектування вогневих точок і резервних позицій. На всіх цих точках, природно, встановлено зброю дивізії генерал-майора Толле і, переїжджаючи на Східний фронт, вона всю її забере, ясна річ, з собою. З тим, що є у нас, ми не зможемо цілком укомплектувати всі вогневі точки важкою зброєю, тому відомості, про які я говорив вище, нам вкрай потрібні — на їхній підставі ми негайно будемо вимагати від командування необхідну кількість зброї потрібних калібрів. Я хочу, щоб на новому місці моя дивізія якнайскоріше була готова до всіляких несподіванок. Це, так би мовити, офіціальне доручення, виконати яке буде дуже легко, оскільки штаб дивізії Толле вже одержав відповідні вказівки. Тепер друге завдання, трохи делікатніше…
Генерал пройшовся по кабінету. Генріх мовчки стежив за ним.
— Перед тим, як виїхати на нове місце, мені хотілося б мати повне уявлення про ту дільницю західного валу, яку нам доведеться захищати. Тому я й просив би вас особисто ознайомитися з станом бойових споруд, казарм, складів, з водопостачанням, системою зв'язку тощо. Якщо для виконання першого доручення ви матимете відповідні повноваження, то для виконання другого — їх не буде. Вас можуть прийняти в штабі, дати відповідні відомості, але не пустити на укріплені точки. Отже, завдання це і делікатне, і дипломатичне. Я просив командуючого корпусом дати на це офіціальне повноваження, але він відмовив на тій підставі, що, мовляв, у нас буде час дізнатися про все це вже після дислокації. А мені хотілося б приготуватися загодя. Зрозуміли, гер обер-лейтенант, ваші завдання?
— Якнайкраще, гер генерал! Коли накажете виїхати? Еверс подзвонив. Увійшов Лютц.
— Документи обер-лейтенанта готові?
— Яволь!
— Отже, завтра ранком, я гадаю, можна вирушити.
— Завтра вдосвіта я виїду машиною до Шамбері, звідти поїздом до штабу корпусу. А з Ліона вже рушу на Сен-Назер.
— Час відрядження не обмежую, але сподіваюся, що ви баритися не будете.
Лютц і Генріх вийшли з кабінету.
— Заздрю тобі, Генріх!
— Це чому ж?
— Ти їздиш, скрізь буваєш, а я, крім цього остогидлого штабу, нічого не бачу, — поскаржився Лютц.
— Сподіваюсь, ти не заздриш, що я потрапив у полон до макі, а ти ні?
— Це єдине відрядження, в яке б мені не хотілося їхати, — розсміявся Лютц.
— Гадаю, що останній вечір перед від'їздом ми з тобою, Карл, проведемо разом?
— Коли його знов не зіпсує Міллер.
— А я навмисне зайду до нього раніше і попрощаюся, щоб йому не спало на думку з'явитися до мене ввечері.
Генріх вийшов з штабу і хотів уже попрямувати до служби СД, коли його увагу привернула тачка, яку штовхав поперед себе старий антиквар, вигукуючи на всю вулицю:
— Старовинні гравюри! Мініатюри найкращих художників Франції! Репродукції картин світових скарбниць мистецтва! Художні твори виховують смак! Краще мати хорошу копію великого художника, ніж погану мазанину маляра! Купуйте старовинні гравюри, репродукції! Копії скульптур!
Генріх підійшов до старого:
— Скажіть, чи не міг би я дістати у вас хороші копії Родена?
Старий антиквар спинився:
— Навіть копія Родена надто велика дорогоцінність, щоб я її возив з собою. А що саме хотів би придбати месьє офіцер?
— Мені давно хочеться мати хорошу копію погруддя Віктора Гюго.
— Вам пощастило, месьє! Саме погруддя Гюго я нещодавно випадково придбав. Коли ви дозволите, я вам принесу його за півгодини.
— Моя адреса — готель «Темпль», номер дванадцятий! — кинув Генріх і пішов.
Відіславши Курта, Генріх схвильовано заходив по кімнаті, раз у раз поглядаючи на годинника. Зустріч з мандрівним антикваром явно його схвилювала. Вона була надто несподіваною, і саме це викликало занепокоєння, навіть тривогу.
Коли в двері номера постукали, Генріх полегшено зітхнув. І справді, на порозі з'явився старий антиквар, тримаючи в руках щось загорнуте у велику чорну хустку.
— Ви, здається, копію цієї скульптури хотіли мати, месьє офіцер?
Генріх навіть не глянув на погруддя.
— У номері ми самі! — тихо кинув він, замикаючи двері.
— Відімкніть! — наказав старий. — Які можуть бути секрети між обер-лейтенантом німецької армії і стариком-антикваром?
Генріх повернув ключ назад. Старий поставив бюст між собою і Генріхом і присів на краєчку стільця, як сідають звичайно маленькі люди в присутності особи, що займає вищий стан у суспільстві. Перед собою старий поклав на стіл кілька мініатюр, витягнутих з кишені. Тепер все мало цілком природний вигляд — коли б у номер хтось ненароком і зайшов, він не помітив би нічого підозріливого: бідак-антиквар намагається накинути офіцерові, що не розуміється на мистецтві, якусь підробку! Не змінюючи пози і навіть виразу обличчя, старий, проте, почав не зовсім звичайну розмову:
— Мені здається, товаришу капітан, і, до речі, не тільки мені, що останнім часом ви поводите себе надто рисковано!
— Уся моя робота тут — риск.
— Знаю, але ви надто попустили віжки. Мушу попередити, що стоїть питання про перевод вас звідси.
Генріх здригнувся.
— Та у вас, виявляється, і нерви почали здавати? — старий пильно глянув на Генріха. — Мені стало відомо, що про ваші зв'язки з макі і допомогу їм вже знають кілька чоловік, навіть більше — з добрий десяток людей. Ви цього не заперечуєте?
— Ні.
— І почуваєте себе у цілковитій безпеці?
— Небезпека породжується самим характером моєї роботи.
— Не про це йдеться! Чи знаєте ви, що про ваше необережне поводження на плато, коли ви затримали, а потім відпустили двох партизанів, знають не тільки макі, а й люди, які не мають нічого спільного з рухом Опору.
— Здогадуюсь, що про це знає хазяйка готелю, можливо, її дочка і ще одна стара селянка…
— Ви не помічали, що ваше оточення вже викликало зацікавлення гестапо?
— Знаю.
— Розкажіть, що ви знаєте!
Генріх розповів про свою останню розмову з Заугелем, його підозри щодо Моніки, про провокатора з електростанції.
— Яких заходів ви вжили?