Страница 25 из 103
Й тут рідна жінка Мартоха ляснула себе по тім’ю, наче гедзя била, й каже:
— Хіба ж не шкода моєї краси, що розум втратила? Шкода! А винувата ота чорна хмара, схожа на промтоварну лавку, що навезла нам безплатних товарів. Та за тими товарами поставали в нас цвілі голови, аж побачились нам лопатки в горосі!.. Де ж ти, Хомо, валандався все-таки, де вештався, коли тебе не викрадали? — І, сповнюючись підозрою, стала підступати й наступати, а Хома перед нею від припічка хатнього до скрині задкувати.— А часом не так у нас: узвар — на базар, а кутя — на покутя? Поглянь на себе, Хомо! Такого, як ти, діда треба бити до обіду, а після обіду знову братися за діда!
— Що з тобою, Мартохо! — боронився руками, наче від кусливої оси.— Отямся і схаменись!
— Чи не знайшов часом собі десь шльондру та не сів із нею на колоді поговорить о погоді? Де ж це тебе поштували тим чаєм, яким ворота підпирають?
— Мартохо, отямся і схаменись! Та мені вже треба казати так: стривай, діду, не вмирай, киселику дожидай!
— А твоя французька горлодерка?—Мартоха як мокрим рядном накрила.— В тебе, Хомо, в усякому ділі так: аби зуби, а хліб знайдеться.
При згадці про французьку горлодерку Хома Прищепа, якому ось щойно прялась ниточка до клубочка, наче помолодшав: щоки посвіжішали й полисніли, очі полум’ям молодості війнули.
— О, бач, як йому сподобалось про французьку горлодерку! Значить, не брешу!
При другій згадці про французьку горлодерку ще дужче помолодшав на виду — о, до такого чоловіка, здавалось, ніколи не прийде сім баб і не скаже сім рад, о, такий завжди здугкатиме скіпку підняти, о, такий і до смерті своєї ніколи не вмре!
А Мартоха, подивована всіма тими одмінами, що відбувалися з Хомою, скрикнула вражено:
— То значить, тобі та французька горлодерка така дорога, як хворому тілу болячка?
При третій згадці про знамениту французьку горлодерку Хома Прищепа став іще молодший, ніж був досі молодий,— о, такий своїм світом не стане калатати, о, такий від хати ще далеко зможе пошкандибати, о, такому буде три дні до смерті — й він ніколи не доживе!
Й так стало Мартосі шкода саму себе на світі цьому білому, що заголосила:
— Дивися, Хомо, бо хоч у мене скоро старість то старість, але без віжок не вдержиш! Як сяду поміж молодими, то теж помолодшаю і згадаю свій дівич-вечір. По-доброму та по-чесному зізнайся, де ходив, де пропадав, що у хаті не бував.
— А повіриш?—узяв Хому жаль за рясні Мартошині сльози.
— Як ловко лжу зложиш, то повірю,— схлипуючи, пообіцяла рідна жінка.
— Та якби ж не оці почитальники, а то розвелось, наче опеньків після майського дощу у вишняку.
— Які почитальники? — поспитала Мартоха, й очі її бігали, як приданка на весіллі.
— Та шанувальники, які ото гасають біля мене, як опарені, скачуть, як дідьки на прив’язі. Обридли, Мартохо, гірше печеної редьки, гірше вовчого смаленого хвоста. Оті, значить, що книжку мою по світах читають. Читаєте — читайте, але ж чого по всяких читацьких конференціях смикати мене й розсмикувати по частинах? Навіщо від роботи на фермі відривати? Позбираються десь у бібліотеці — і дивляться, як богомільні баби на попа чи як коти на мишу. Стид і страм, бо кожне слово моє ловлять, записують, фотографують, у почесні піонери приймають, шановним громадянином якогось міста чи села величають. Ото н них ласка солодкі реп’яхи за пазуху класти. Ото в них уміння в душу влитись, а в серце залазити. Ото в них звичка у вічі як лиси, а позаочі як біси. Хіба не надокучить, Мартохо? Ну, написав колись геніальну книжку — з ким не буває, то вже хіба слід так зі мною панькатись? От я став і відбиватись від почитальників та шанувальників. А хіба відіб’єшся, коли для них усе нехай буде гречка, коли ти їм про коня, а вони тобі верзуть про вола, коли ти їм «отче наш», а вони тобі «од лукавого»... Ну й силоміць, ну й примусом!
— Силоміць? Примусом?—усе ще не вірила Мартоха, сидячи на ліжку, як печериця. Очі її вже не бігали, мов приданка по весіллі, зморились трохи.— А хіба ти сімнадцятка, Хомо, що тебе живосилом у машину посадили? Як слово твоє не допомогло, то києм дошкулив би!
— Ой, Мартохо! — якось так чудно стенув плечем Хома, по-дівочому стенув, не по-чоловічому.— Хіба ти не знаєш такого: як захоче — так на гору скоче, а не захоче — як рак лізе?.. То, може, не дуже й кортіло мені дошкулити їм словом чи києм.
— Як то не кортіло? — Очі її вже не тримались підлоб’я, мов воші кожуха, а спритно полізли на лоба.— А хіба воно тобі не так потрібне, як дзюра в мості?
— Слава, Мартохо, річ хитра: і хочеться, і колеться.
— Значить, я не хочу, а ви мене буцім просіть? —стала здогадуватись Мартоха.
— Ага, вдома боюся, а в поле не хочу.
— Коли ж ти, Хомо, таким хитрим хватом став, що ховаєшся в закапелку, а хвостика й видко?
— Ось повір, Мартохо, що й сам не відаю. Либонь, винувата слава моя, що кортить величатись, як свиня в дощ, кортить надутись, мов шкураток на огні. Сам себе хаменаю, щоб не розминався зі своєю головою, щоб прикупив ума на базарі, коли свого розгубив, а що? Слава однаково на манівець веде, ось мимоволі й надимаюсь, як легке в горшку, ось і ламаюсь на макарони. Хвороба, від якої ліків нема,— ось що таке слава. Хочеться бути отією козою, яка здається вища на горі, ніж корова в полі. Як говорили колись у Яблунівці? Хочеться бути не звичайною свинею, а поповою.
— Значить, ти тепер і є ота коза на горі, а не корова в долині? Ота попова свиня?..
— Е-е, не кажи, Мартохо, не кажи!—хитро заперечив Хома.— А може, я й справді зловив зайця за хвіст, звідки ти знаєш? Поки що зірок із неба не знімаю, а там і зніматиму!
Й Хома Прищепа поніс у хатній музей свого імені отой клапоть «Мессаджеро» чи «Оррор».
— Стій,— закричала Мартоха, зриваючись із ліжка й кидаючись так за чоловіком огнисто, як блискавка в небі.— Раніше я тебе шанувала, музей твій по ниточці збираючи, а тепер ти сам себе величаєш, зорі лічиш, а того й не бачиш, що під носом мокро.
Хома хряснув дверима музею свого імені прямісінько перед носом рідної жінки Мартохи. Кури злякано позлітали з драбини коло бовдура, тікаючи надвір.
— Одчини! — кричала.— Занапастився ти, Хомо, вже став такий, що поки зайця вб’єш, то вола з’їси!
— Аби музей розорила? — долинуло з-за дверей, обшпугованих залізними штабами.
І розорю, коли ти ума позбувся. Щоб у музеї твій дух і не пах!
— Хочеш у газети потрапити? Чи в кіно? У скандальну хроніку?.. Вони весь час знімають із супутника. Хіба не зняли мене, коли силоміць саджали оті, щоб на читацьку конференцію везти в сусідній район? Піди лишень і подивись на небо!
Мартоха, якій у цю хвилю копиця сіна могла показатися за сім вовків, проворно подалась надвір, поглянула в небо над Яблунівкою — ніде нічогісінько й нікогісінько. Хіба що горобці та ворони літають, але хіба можуть чужинецькі супутники так замаскуватись, га? Правду кажучи, Мартоха зараз і зграї супутників не злякалася б, хай знімають, хай прославляють на весь світ! А стало їй просто шкода Хому, який ото замкнувся в своєму музеї, замість того, щоб жити в мирі та злагоді зі своєю рідною жінкою, ділячи з нею радість і злигодні.
— Одчинись, Хомо,— покликала з сіней,— бо не таке ти гречане, щоб аж репатись. Нехай книш, аби не паляниця,
нехай твого батька журавлі, а мого чаплі!
РО3ДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ,
де йдеться про підозрілі наміри західнонімецького телебачення, а також про смертоносний тропічний ураган, який своїм назвиськом завдячує світовій славі яблунівського колгоспника
Автор цих рядків не шахрай, щоб махлювати картами в грі, він не вміє ні пересмикувати, ні грати крапленими. Проте, ведучи свою розповідь про Яблунівку та про Хому Прищепу, йому так і кортить пересмикувати деякими епізодами, міняючи їхню послідовність у часі. Цим шахрайським прийомом автор намагається досягнути певного ефекту, а чи досягнуто цього певного ефекту — судити не йому.