Приватне життя феномена

Цвинтарний сторож дядько Опанас вигулькнув із бічної вулички і, вгледівши мою машину, підніс руку. Дивно, яка мандрівочка пахне йому? Спинившись, я мовив у бічне відчинене віконце:

—  Вам куди, дядьку Опанасе?

—  Та наче нікуди,— промимрив цвинтарний сторож. Проте дивився так, наче мав якусь потребу.— А ви вже, либонь, їдете з Яблунівки?

—  Спішив починати, а тепер спішу кінчати,— відказав я непевно.

—  Може, ще коли навідаєтесь?

—  Чому б і ні?.. Що має висіти, то не утоне.

—  Приїжджайте, чоловіче добрий, у нас тут славно,— чомусь зрадів дядько Опанас.— У нас і хліб, і до хліба. Та й люд водиться всякий. А як умрете й на той світ підете — теж не пропадете!

—  Як це так: умру—й не пропаду?—отетерів я від почутого.

—  А так! Я вам славне місце підберу на яблунівському цвинтарі!

—  Он як,— посмутнів я душею, поглядом і обличчям.

—  Серед кращих небіжчиків лежатимете, чуєте?

—  Чую, чую...

—  Бо так ви мені до вподоби припали! — зізнався в добрих почуттях до мене дядько Опанас.— Коли хочете — й калину посаджу вам у головах.

—  Спасибі за калину...

—  А ще якби радіо провели в кожну могилку, чуєте, то й зовсім було б не злецько. Ви які передачі любите слухати?

—  Більше про футбол, про київське «Динамо»...

—  Так що приїжджайте! В нас тепер скрізь культура, а буде ще ліпше. Я свою роботу люблю, бо кожен має любити свою роботу, правда? А я — з майстрів свого діла, чоловіче добрий! І я колись помру, то менше лиха знатиму, й мені в головах хтось калину посадить. І прощальне слово скажуть: рив, доки жив, а по смерті його зарили.

Цупкий дебеляка, наче виточений зі столітнього дуба, цвинтарний сторож палахкотів полум’ям смоляних очей, радий, що може потішити людину, здатен пообіцяти піклуватись по смерті...

Попрощавшись із дядьком Опанасом, рушив. Правлячи машиною, захоплено міркував про творчий геній цвинтарного сторожа, котрому, либонь, так і не вдасться реалізуватись та розквітнути. На околиці звернув ліворуч, до ставів на луги, де мене було зловлено колись на шовковий аркан, котрий і досі зберігається в багажнику автомобіля.

Поминувши луг, обернувся — Яблунівка віддалялась до обрію, наче в небуття відсувалась. На прощання я всміхнувся їй, наче рідній, і в грудях затремтів холодний біль...

Хліб у полях уже скосили, стерня де біліла вапнякової барви гострими трубками, а де й золотіла мініатюрними сурмочками — цілі оркестри простирались при самій землі, оркестри тихі, мовчазні. Вимолочена солома пухнатіла кучугурами снігу, поміж яких довгою вервечкою дибцяли гуси, несучи повні вола й сонно покивуючи дзьобатими головами... Курний путівець вивів до траси, тут я звернув ліворуч, і машина моя «Волга», наче космічний апарат, легко полинула в космічному просторі погожого літа, що ось засміялось нескошеною гречкою, спалахнуло випаленою рудою глиною достиглої кукурудзи, тьмяно зблиснуло лавою соняшників, далі заблищало важкою листатою зеленню цукрових і кормових буряків.

Меланхолійний лад душі навівав мінорний настрій, і здавалось, що не тільки це лагідне літо відпливає в небуття і його не можна втримати, а й зникає в небуття щось значно суттєвіше в мені самому: в почуттях і думаннях, у мріях і сподіваннях...

А Яблунівка насправді цього літа склала дивовижний зміст мого життя чи привиділася?..

Село Чудви постало вздовж траси виразною в усіх своїх подробицях явиною, і ця явина невмолимо відпливала назад, бо машина котилась і котилась у неоглядному космосі літа, Чудви видимо обертались на ілюзію, на спомин, на прекрасне марення.

Проминувши поля за Чудвами, я в’їхав у Сухолужжя. Збавивши хід автомобіля, роззирався по боках, намагаючись вгадати, де ж тут міститься сільська бібліотека. Адже тоді, коли Соломія навідувалась до знахарчиної хати, щоб, за наказом начальника районної міліції самого Венеційського, попросити в мене вибачення, вона запрошувала до себе в бібліотеку в Сухолужжі. Мовляв, дасть почитати поза чергою роман «Позичений чоловік»! Я всміхнувся при цьому спомині. Дивно, та й годі... Ось чому на душі так, наче ті наші зустрічі, розмови, драматичний пафос її почуттів — щирі й справжні, а не вигадані в ім’я концепцій рухомого театру? Чому на душі так, наче я міг прожити зовсім інше життя, саме таке, яке задумав затятий одержимець, основоположник химерного нового псевдомистецтва?

Здавалось, варто ось зараз відшукати Соломію в Сухолужжі — і це сподіване непрожите життя, яке завжди видається кращим за суще, стане явиною... Я вже мало не зупинив машину, щоб у зустрічного школярика з книжками під пахвою розпитати про бібліотеку. Та вчасно переборов химерне бажання — переборов, неначе сам у пригорщах стиснув своє серце, відчувши глухий, ниючий біль. Машина покотилася через Сухолужжя, й село тікало від мене, западаючи в небуття так, як іще недавно втекла знахарчина хата, Яблунівка, луги яблунівські й поля.

Промайнули Малі Дубові Гряди, розсівшись на горбах, що нагадували рубану віршовану драбинку поета Володимира Маяковського...

Майнула Липівка, наче святкова полив’яна таріль, де майстерною рукою намальовано кожне обійстя й кожну вуличку, садки, ставки, постаті людські...

Кривошиї, вигнувшись біля підніжжя горбів, нагадували старий кінський хомут.

На околиці Гончарів якийсь чоловік підніс догори руку, голосуючи. Я вже мало не зупинив машину, та в останню мить приглянувся пильніше — і впізнав бойового побратима Дмитра Волосюка! Груди його зліва і справа блищали від безлічі орденів та медалей, від нагородних колодочок. Очевидно, всі ці бойові відзнаки він випросив у тих, хто домігся їх ціною своєї крові, хоробрістю, мужністю, мало не наклавши головою. Або ж повіддавали йому якщо не вдови, то діти чи внуки тих фронтовиків, що повмирали геть по війні — від давніх ран, від колишніх травм, від контузій. Дмитро Волосюк стояв на околиці Гончарів у сяйві чужих нагород, які й на його грудях не втратили свого блиску, й нагадував новітнього витязя.

Трудно сказати, чому я не зупинив машину, а проїхав мимо. Чи не тому, що пошкодував Дмитра Волосюка? Адже йому не вдасться обманути мене, адже я знаю про нього якщо не все, то принаймні все.

Майнуло Велике Вербче, далі Білоконі...

Літні села я сприймав як безмежну книгу рідної землі і рідного народу. Кожне село — наче окремий і неповторний розділ. Такий, як Яблунівка з велемудрим і велехитрим грибком маслючком, із роботою на полях і на фермах, із новими та старими обрядами і звичаями, з народженнями людськими й смертями, з пригодами химерними й непорозуміннями ще химернішими, з піснями, з лукавим сміхом та зі словом — дотепним і розумним, веселкової барвистості і небесної незмірної глибини! І якщо розділ цієї книги, пойменований Яблунівкою, такий казково багатий і невичерпний, то яка ж казково багата й невичерпна вся книга, в котрій незчисленна кількість розділів і ще незчисленніша кількість сторінок. Ось щойно я тільки проскочив через кілька таких сторінок, пролетів на машині через Білоконі, Велике Вербче, Гончарі, Кривошиї, Липівку, Малі Дубові Гряди...

Коли й кому до снаги прочитати всі ці сторінки поспіль, щоб відкрився могутній зміст усієї книги, щоб явився дух її у своєму вічному поступуванні вперед, у майбутнє? Хто той богатир і велет? Очевидно, цей богатир і велет — сам народ наш.