Приватне життя феномена

—  Хому Прищепу вкрадено! — виголосила Вівдя Оберемок урочисто, наче з амвона.

Для неї брехенька завжди була наче рідна ненька; їй своя брехня не докучала, то вона ще й за чужими ганялась; вона таке любила говорити, що собака й з маслом не з’їв би. А тут вона сказала чисту-пречисту правду, яка стоїть на двох ногах, а не якусь олжу, яка на ліву ногу накульгує, а на праву спотикається.

Клапоть газети, в якій вміщено цю буржуазну пропаганду, випурхнув од Вівді Оберемок. До нього потягнулись десятки рук, вп’ялись десятки очей. І хоча ніхто з присутніх в автобусі пасажирів не знав жодної іноземної мови, повідомлення про викрадення Хоми Прищепи прочитано за якусь хвилину-другу.

І ще не встиг той злощасний автобус із Вівдею Оберемок та клаптем чи то «Мессаджеро», чи то «Оррор», чи то «Нью-Йорк таймс» дістатись до Яблунівки, як село вже знало новину. А найчудніше те, що останньою з яблунівського люду про зникнення Хоми довідався не хто-небудь, а його рідна жінка Мартоха. Вона, бачте, гадала, що чоловік подався на ферму, себто на корівник, а там і затримався коло худоби. Авжеж, затримався коло худоби, адже Хома який? Він такий, що де його руки й охота — там скора робота, адже він заробить кревно — і з’їсть певно, адже його навіть маленька праця краща за його ж таки велике безділля.

Мартоха — похмура, мов туга, й зла, наче вона з пекла родом,— стояла на зупинці біля сільського промтоварного магазину й чекала на автобус.

—  Хіба наші вороги не понаписують усякої брехні? — на всі заставки лаяла буржуазну пропаганду.— Вони які за морями та океанами? Брешуть та й дивляться, навіть очей не заплющують. Хома біля скотини в колгоспі, зовсім не вкрадений! Бачте, вороги киселем млинці помазали, а на паркані сушити почепили. Ані ладу, ані складу немає в таких плітках. Ой, не інакше, як тут видно руку Одарки Дармограїхи, вона таку брехню аж за океан покотила, немов перекотиполе. Авжеж, бо тепер у спекулянтки й пройдисвітки ні Хоми, ні телиці, а в мене і Хома, і корова! Не повірю, поки сама ту друковану всесвітню брехню в руках не потримаю.

Коли підкотив автобус, коли на яблунівську землю ступила Вівдя Оберемок, то Мартоха кинулась до самогонниці, наче вогонь до сухої соломи. Вихопила клапоть «Мессаджеро» чи «Оррор», уп’ялась очима-беркутами в італійські чи французькі фрази (як бачите, всі яблунівські молодиці добре знаються на іноземних мовах, хоча ніколи й не вивчали їх). Пробігши поглядом повідомлення за якийсь коротенький мент, вона зблідла, як полотно, котре всю весну і все літо вимочували у воді та висушували на осонні в лузі.

—  А в сьогоднішніх наших газетах спростування іще не було? — спитала язиком, який раптом став у роті твердий, наче осиковий кілок.— У кого є наша районна газета? Я всі справжні новини довідуюся з нашої районної газети. Вона й про силос пише і про гній чистісіньку правду. То вона сущу правду напише про мого Хому. А в них...— і Мартоха труснула клаптем газети,— стільки правди, як у кози хвоста.

Тут саме навинувся листоноша Федір Горбатюк і, переймаючись щирим розпачем Мартохи, як своїм горем, винувато сказав, що в центральних газетах спростування про викрадення Хоми Прищепи сьогодні не друкувалось, мабуть, появиться завтра. А районна газета, яка завжди друкує саму правду (і про гній, і про силос, і про атеїзм, і про погоду на завтра) зі злободенною інформацією запізнюється майже на тиждень: то, либонь, матеріал про Хому слід чекати на її сторінках не раніше наступної суботи. Хоч круть, хоч верть, а таки виходить, що в Лондоні чи Парижі не тільки оперативніші кореспонденти, а й новини з Яблунівки летять туди в десять разів швидше, ніж до району.

—  А хто б міг викрасти Хому? — підступала самогонниця до Мартохи так, як курка підступає до кицьки, бажаючи дзьобнути в тім’я і водночас побоюючись.

—  Хіба в твоїй брехливій газеті не сказано?

—  Фотографія така, що трудно втямити. Тягнуть до машини два гевали, а хто ці гевали — й міліція, либонь, не знає.

Мартоха мовчала, наче одбігла свого язика за тридев’ять Земель, а потім як заголосить:

—  Але ж на обід ниньки додому не приходив, то, може, й справді?.. Може, й справді оті, що спідтишка мішки рвуть, що вкусять і меду дадуть, та й викрали? Позичала колись Хому свого за телицю на півроку, то тепер задурно поцупили! Ой народ який — знишка та стишка купили мого Хому за три огляди.

—  Може, Мартохо, тепер стануть вимагати з вас викуп за Хому,— гомонів люд на автобусній зупинці.— Авжеж, водиться так по чужих світах. Украдуть гангстери дитину, а з батьків мільйони доларів доять. От, може, й на Хомі сподіваються руки нагріти.

—  Як же вони руки нагріють на Хомі? — бідкалась рідна жінка Мартоха, здіймаючи руки до неба.— Хіба ми на тому романі зиск мали?

—  Може, колгосп наш «Барвінок» пособить, бо не захоче втрачати такого трудівника...

—  Може, міліція порятує Хому, от і не доведеться марно тратитись ні вам, ні колгоспові.

—  Може, світова громадськість заступиться за Хому, бо знають його на всіх континентах.

—  Лишенько, посеред білого дня викрали! Не інакше, як на літаючій тарілці прилітали.

—  Не кажіть мені за літаючу тарілку! — скрикнула Мартоха.—- Бо якщо на літаючій тарілці прилітали, то, либонь, Немає мого Хоми ні в Яблунівці, ні в районі, а десь він там...

І Мартоха задерла голову, вдивляючись у чисту блакить над селом. Натовп, що зібрався, теж задер голови, наче сподівався побачити вгорі Хому в літаючій тарілці. Запала така гнітюча тиша, що можна було почути, як шарудить однісінька, мов перст, думка в голові листоноші Федора Горбатюка, шарудить тихесенько, мов мишка в ячмінній крупі.

—  Коли викрали за гроші,— нарешті взявся висловлювати свою думку листоноша,— то таки добре знали, що не такі ви вже голопузі пуцьверінки, що вам горе штанів не поре.

Маєте таку породисту корову, що не скажеш, наче кожушана латка вам рідніша рідного батька.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ,

де змальовується дивовижна пригода, величніша за біблійну пригоду в Сінайській пустелі з манною небесною

Як ви помітили, попередній — чотирнадцятий — розділ завершується реплікою листоноші Федора Горбатюка, й ця репліка повисає в повітрі. А як відомо, великої треба хусти, щоб зав’язати Мартосі усти! Чому ж вона держала язик за зубами, наче їй нічого не кортіло, чому ж раптом губа їй стала заперта, наче почеплено залізний замок пудів на два?

Усяких несподіванок можна чекати в цьому світі. Там, дивись, корова отелилася телям, що має не пару ріжок, а дві пари. Ще в інших краях знайшлось теля то й зовсім із двома головами. У якомусь селі виріс у дядька на вго- роді гарбуз хоча й не завбільшки з цистерну, та все-таки з чималого собацюру навприсядки. Ще в іншого народного вмільця поспіли на вербі не тільки яблука, а й груші. В сусідньому районі льоха опоросилась у чоловіка, привівши таку тьму-тьмущу поросяток, що й уся свиноферма за один опорос не здатна.

До таких дивовижних явищ, либонь, слід віднести й мовчання Мартохи в тій ситуації, яка докладно змальована. А як їй було не змовчати довгим, як ціп, язиком, як їй було не зав’язати свого преславного мішка, щоб звідти не посипалась полова, коли раптом перед її зором стало звершуватись незвичайне видовисько, від якого не могла відірвати палахких очей?

Над зеленими полями, що слались по м'яких горбах за Яблунівкою, вставала чорна хмара. Ця чорна хмара скидалась на стіну, яка стрімко вищала й вищала. Хвильку- другу зводилась над обрієм, а тепер ось затуляла півнеба, вже сягнула села. Чорний морок ішов по землі, розливаючись хвилями глупої, безпросвітньої ночі. Частина Яблунівки ще цвіла садами й сяяла усміхом весняного дня, а половина мовби в темну прірву пірнула. Валували собаки, наче їх циганський піт проймав зі страху. Раптом заєць пробіг по дорозі, ловко накипуючи лапками. Прокаркала вгорі лякана ворона, яка й куща боїться. Вихором пролетів шолудивий цуцик, який, видно, і своєї тіні лякається. Зелене буйство травневого дня мовби потьмяніло, дрібне й велике птаство наче отетеріло. Либонь, не одному подумалось, що наближається судна година, хоча балачки про судну годину давно не в моді.