Приватне життя феномена

Постукуючи каблуками червоних чобіт по підлозі, заляпаній глиною, вапном та фарбами, зграбна її постать віддалялась, майнула на тлі яблунівського пейзажу — і здалось, наче зникла не в дверях, а ступила на луг намальований, пропала у молодій траві поміж розквітлого дерева.

Хто вона? Ким вичарувана така неземна й незвичайна отут, у Яблунівці? А що... а що, коли й вона, й ця картина, й гітлерівський офіцер, і козаки, й ординці існують справді... авжеж, існують справді! Вони — це нові герої нового твору Хоми Прищепи, плід його ума й таланту. Й такою могутньою рукою великого майстра написано цей твір, що герої не можуть зоставатись на папері, на стандартних аркушах, а постійно прагнуть вирватись у живе життя, хочуть волі й міцної землі під ногами. Й зовсім то не катаклізми відбуваються з матерією часу, а катаклізми, що характеризують природу творчості автора «Позиченого чоловіка».

Герої нового роману прагнуть поєднатися з життям, яке їх і витворило!

Й не сумніваючись у слушності свого здогаду, я кинувся з фойє навздогін за дівчиною, з якою щойно зустрівся, яка розмовляла зі мною хоч, може, пишномовно, зате щиро, з трагічним надривом. Траплялись назустріч яблунівські хлопці й дівчата, дядьки й тітки, дітлахи, що, видно, збирались на демонстрування кінофільму, я вглядався в незнайомі обличчя, намагаючись серед них побачити те, що закарбувалось у пам’яті... Й марно, марно, марно! Дівчини, в чиєму русявому волоссі сяяла блиском дамаської криці блакитна стрічка, ніде не було, а Яблунівці дивувалися з мого поспіху, квапливості, давали дорогу, всміхались то доброзичливо, то іронічно.

Здавалося: знайду цю дівчину — й розгадаю таємницю, яка переслідує скрізь у Яблунівці, бо я вже тримаю в руках ключ від загадки. Ключ! Можливо, я прилучусь до найбільшої таємниці нашого двадцятого віку, до тієї таємниці, яка вже так просто й мудро відкрита Хомою Прищепою. Так, так, Хомою Прищепою, а не високолобими професорами з Оксфордського, Кембріджського чи Прінстонського університетів, не елітарною європейською інтелігенцією, не інтелігенцією країн третього світу або ж країн, які не приєднались!..

І не знайшов. Немов у воду канула, немов пропала в антисвіті дівчина, яка з таким щирим пафосом віддавала мені своє серце, тримаючи на долоні, а я не взяв, не взяв, не взяв!..

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,

де розповідається про так знаний рухомий живопис, який у недалекому майбутньому спричиниться до різкого підвищення продуктивності в тваринництві, водночас не втративши своїх естетичних цінностей

Отож, не знайшовши дівчини, повернувся тоді я до фойє Будинку культури, що за розмірами нагадувало пасажирський залізничний вокзал у Києві. Вдихав запахи глини й вапна, оліфи й фарб. Під ногами шаруділи тріски, шматки паперу, осколки камінців. Ось той високий дерев’яний козел, обвішаний буйноцвіттям транспарантів і лозунгів, із- поміж яких ще зовсім недавно подивились на мене виразисті, круглі очі, схожі на старовинні срібні монети... Прислухаючись до скрадливого шарудіння своїх кроків, до їхнього кажанячого відгомону по кутках та під стелею, я ступив за розкаряченого козла, що нагадував скелет викопної доісторичної істоти,— й завмер од несподіванки.

Либонь, не один мій читач завмер би від несподіванки, а читачі, як відомо, люди бувалі в бувальцях: усі вони по морю плавали, то їм калюжа не страшна, із них за невміння не здереш реміння, вони тільки коло пирога стануть пирожитись!.. Бо в попелястих вечірніх сутінках, що залягли у фойє, постала перед моїм зором геть чудна картина, яку швидше хотілося сприйняти за марення, а не за явину.

На тлі білої стіни було намальовано... корову.

Тілиста, червоної масті, з вигнутими вінком рогами, з рожевим вим’ям, повнісіньким молока, ця корова здалася схожою на знамениту корову Хоми Прищепи. Та, придивившись пильніше, помітив, що в цієї очі зовсім не такі, як у покійного яблунівського бухгалтера, коли він випивав пиво до варених раків, а зовсім інші! А такі, скажімо, які могли б бути в чоловіка, коли він вип’є не просто пива, а «йоржа», тобто до кухля пива хлюпне грамів сто п’ятдесят горілки, а цей напій загризе плавленим сирком «Дружба» чи сирком «Український».

Вірте чи не вірте, раптом намальована корова повернула намальовану морду до мене, витягнула вперед намальовану шию і, широко розтуливши намальовану пащу, голосно мукнула.

— Му-у-у! — Й, передихнувши, знову: — Му-у-у!

Й опустила намальовану морду до купи намальованої — соковитої, свіжої, запашної — трави!

Якби пролунав грім із ясного неба, я не став би так дивуватись, бо моя свідомість давно звикла до традицій грому з ясного неба, які існують у народній творчості, себто у фольклорі. І хоч як я вперто вглядався перед собою, намагаючись зусиллям волі прогнати чудне наслання, воно, оце чудне наслання, не щезало, а товстими губами перебирало пашу й навіть вертіло хвостом із китичкою на кінчику, як могло б вертіти десь у полі, відганяючи гедзів і мух.

І тоді з-за корови появився якийсь чорнявий бородатий чоловік у джинсовому костюмі. Я кажу, появився з-за корови, хоч, може, слід сказати не так, слід сказати, що він вийшов зі стіни. Авжеж, раз корову намальовано, то бородань вийшов зі стіни, як чоловік-невидимка, для котрого це не складає труднощів. А коли корова справжня, жива, а не відтворена віртуозом з допомогою фарб, то бородань, звісно, появився з-за корови.

Це був середнього росту чолов'яга років на сорок, плечистий, розхристаний, босоногий. Гострий горбатий ніс видавався вперед, як форштевень старовинної турецької фелюги. Надміру соковиті червоні губи виказували не тільки життєлюба, схильного до всяких прянощів земного буття, а й малюнок їхній виказував людину владолюбну, котра підкоряє інших собі хоча б уже тому, що сама не може перебувати в залежності чи в покорі.

Чоло його поорали глибокі зморшки — це були зморшки літнього мудреця, для якого вже не існує ніяких таємниць буття, бо все осягнуто його розумінням. У погляді начебто мерехтів гострий космічний пил, а зіниці нагадували далекі зоряні галактики, геть зовсім дрібнесенькі, як макові зернятка, бо ж віддалені на мільйони мільйонів світлових років. Якби Мефістофель і справді був невмирущий, то, дивлячись на цього бороданя, що в такий дивовижний спосіб явився у Яблунівці, я мав би подумати: ось Мефістофель, тільки не гетевський, бо належить іншій епосі, а в різні епохи вони відмінні між собою, хоч і зберігають, звісно, одну й ту саму свою мефістофельську суть.

—  Ви часом забрели сюди не в пошуках філософського каменя? —озвався бородань. Його баритон прозвучав, наче грім далекого реактивного літака.— Я до ваших послуг.

Зрозумівши, що людина з таким голосом могла вийти з-за корови, а не появитися зі стіни, я водночас зрозумів, що тварина — справжня, мукання її справжнє, і їсть вона справжню траву.

—  А як опинилась тут корова? —не спромігся я на розумніше запитання.

—  Римський імператор Калігула міг увести до сенату свого улюбленого жеребця, то чому ж у наш час до Будинку культури в Яблунівці не можна ввести корову?

—  Бачте, деспот є деспот, і кінь деспота є кінь деспота, а тут звичайна колгоспна корова...

—  У фойє Будинку культури це не звичайна колгоспна корова, а натура.

—  Натура? — В голові моїй стало розвиднятись, проте до світанку було далеко.— Яка натура?

—  Авжеж, це натура, яку — даруйте за каламбур — я з натури переводжу на стіну.— Бородань навпочіпки став коло корови, помасажував вим’я й смикнув уміло пальцями обох рук за дві тугі великі дійки. Краплини молока проллялись донизу, паче в серпні впали рясні метеорити над селом, згасаючи й танучи.— Тепер пересвідчились?

Зайшовши збоку, я зміг, нарешті, поглянути на той клапоть стіни, який досі затуляла корова тлустими своїми боками. Впевненим штрихом накидано контур тварини, яка зараз жувала жуйку. Художник користувався поки що вугіллям, щоб згодом, упоравшись із композицією, взятися за гаму кольорів, за спектр відтінків. У його манері мені привиділась майстерна рука самого маестро Пікассо, який любив малювати биків і іспанську кориду.