Позичений чоловік

—  А ще кажуть: заробив, як Хома на вовні!

—  Кажуть, Хомо, та не про тебе, слава богу. Кому що даровано: мені — комерцію, а тобі мозолі на долонях.

—  А ще кажуть: не будь Хомою!

—  Хомо, то не про тебе сказано, я б не дозволила.

—  А ще кажуть: купив Хома хорта, а Ярема чорта!

—  Хомо!

—  А ще кажуть: оце виграв, як Хома на булках!

—  Хомо!

—  А ще кажуть: не будь Хомою, на те ярмарок!

—  Хомо!

—  А ще кажуть: виграв, як Хома на милі.

—  Хомо, цур тобі, пек! Ти не з тих, що проміняють шило на мотовило, то все про іншого Хому кажуть, не про тебе.

Тоді, коли Одарка гнівалася, сперечалася, гадкувалось мені: баба і чорт—рідня! Інакше не придумали б, що створив бог три зла — бабу, чорта і козла. Слова її здавались жалкими, як кропива, і кололися, мов їжак. Розпустившись циганською пугою, Одарка і з лиця ставала страх яка негарна, де й дівалась її іконописна врода, вже вона була білолиця — як мазниця, і чорноброва — як руде теля. Язик у неї сіпався скаженим собакою на ланцюзі, що, здається, перегриз би горлянку найневиннішій пташці, а очі ставали двома гніздами розтривожених шершнів. Ну, думалось мені, наляканому Хомі, таку і на ярмарку ніхто не вподоба, ну, думалось, таку і жаби не їстимуть!

Зате перегнівавшись, погасивши злий жар у душі і розтрусивши шмалькі приски з очей, Одарка перероджувалась. Уже не сказав би й не подумав би про неї, що вона хороша — мов свиня у болоті, що вона вбилась у ріст, мов заєць у хвіст. Бо ставала Одарка Дармограїха і поставною; і веселою, як ясочка; і зуби її світились, як ріпа; і очі цвіли, неначе волошки у пшениці. Одним словом; молодиця — подивиться!

Такі одміни відбувалися з Дармограїхою тоді, коли затівала балачки про гроші, ярмарки, магазини й торги.

—  Ой Хомо, затямити слід, що не чоловік тримає на світі копійку, а копійка тримає чоловіка. Об копійку ноги не заб’єш, її завжди треба тримати про чорний день.

—  Хіба, Одарко, не від грошей усе лихо на світі?

—  То придумали ті, хто їх не має. А коли є гроші — не заросте душа полином.

— Чому ж тоді кажуть: і чорт має багато грошей, а в болоті сидить?

Дурні плещуть язиками. А розумні знають: лучче око золота, ніж камінь олова!

—  Гроші — слина...

—  Хомо, як сам нездужатимеш, то гроші за тебе все зроблять!

—  Казав Хома, що в нього грошей нема...

—  Забудь, Хомо, цю примовку, вона тобі не годиться. Ми тепер удвох із тобою, як чорт із сатаною. А я не з отих, що вітру служать, кому димом платять. А на базарі треба вміти заправити стільки, як ото дурень за батька. Хо-хо, Хомо, людську натуру зучила добре, знаю, що знайдеться купець і на дірявий горнець.

Одарка Дармограїха павою походжала по хаті, гнулася (гамом тополиним, плечима поводила лебединими, усмішка розкошувала на її обличчі, як вареник у маслі, а хитро примружені очі скидались на двох пухнастих кошеняток, що бавляться між собою в лагідному теплі сонячного проміння. Слова її щебетали соловейками на калинових губах, а то пурхали по всій хаті, витьохкуючи та виспівуючи. Розмовляючи отак зі мною, Одарка начебто ворожила, або ж якась недобра сила ворожила Одаркою, і здавалось, що й на мене якусь ману наслано, бо я теж піддавався тому чаклуванню.

—  Я, Хомо, чорта з рогами не куплю на свою шию! Нехай кота в торбі той купує, кого посилають по раки, а він жаб наловить. А я люблю з такими торгуватись, із макоцвітними себто, які приходять на ярмарок борошно продати, а хліб купити. їх обведеш кругом пальця, голими під монастир пустиш, а вони ще й подякують тобі, у монастирі ж молитимуться за твоє здоров’я і щодня свічку ставитимуть!

Говорить Одарка — як медом мастить, що не слово — то медяник.

—  Але ж грошовитого дурня почитують,— кажу.

—  Коли, Хомо, горище без даху, то сіно там не втримається, буря розкраде. Так і з грошовитим дурнем, який носить голову тільки для шапки; сьогодні багатий, як земля, а завтра бідний, як церковна миша. Але, Хомо, на те й розумні водяться, щоб дурні не переводились. Подумай, що б у світі діялось, коли б усі поставали розумними, хитрішими один від одного? Нудно жилося б і нецікаво, бо ні обдурити, ні обмахлярити, ні обшахраювати. Е-е, що б там казали, а коли повно дурнів, як зірок у небі, то справжньою людиною почуваєшся, є душі де розгулятись!

—  Авжеж, Одарко, не штука дурня здурити, а ти спробуй ошукати такого, що його і в окропі не впіймаєш, і в ложці не втопиш.

—  Хомо!—щасливо засміялась Одарка.— Та я ж сама така слизька, що мене обома руками не вдержиш. Для мене базар — як для в’юна ополонка! Наймиліше діло — це з ловкачами та пройдисвітами торгуватись, ото вже школа, ото наука! Я їх наскрізь бачу, бо сприт у мене ще спритніший, ніж у них. Як поторгуюся з такими — тільки руку наб’ю, тільки розум нагострю, я б уже тоді й вовка зловила за вуха, а якогось дурня чи роззяву — й поготів! Та коли до мене хитрий на базарі підходить торгуватись, то я сама вмить стаю хитріша від чорта.

—  Гляди, Одарко,— застерігаю,— хитрощами недовго проживеш.

—  Краще хитрощами недовго прожити, та солодко, ніж бути дурнем, який свою хату палить і радіє з вогню. Тепер ти, Хомо, втямив, чому саме тебе я позичила в Мартохи? Адже пройдисвіти всякі самі набивалися, самі просились, без мила в душу мою милились. Та нащо мені лінивець, який ховається від роботи, як собака від мух?

—  А так,— кажу,— всякий гайдура-байдура, що легейди справляє, тобі не потрібен.

—  Як не потрібні й оті, що здалеку бачать червону запаску.

—  Чи отой, кого гулі в лапті обули,— підтакую.

—  Набивались до мене у прийми і п’яниці, що здатні весь світ пропити за три гривні, що намогоричуються до самого підборіддя.

—  Авжеж, навіщо тобі ті, кого розбирає, як вовка пиво, на третій день.

—  Ось, Хомо, я й задумала спаруватися з чесним чоловіком. А візьми подумай, чи всякий чесний та трудящий захоче зі мною знатись і водитись? На те мені бог дав голову, щоб посторонок не зсувався, ось я й намислила, що кращої пари, ніж ти, в Яблунівці не знайти. Якби спробувала тебе відбити у Мартохи, то, може, й не відбила б. То, думаю, чом би не спробувати позичити? Твоя, Хомо, жінка така, що і язика свого позичила б на сусідський куток, якби могла.

—  Але ж із хороби ти й розумна, Одарко! І справді, краще і наперсток розуму природженого, ніж цебер приученого

Кому біда докучить, то й розуму научить! Отож, Хомо. ходи мені в ударниках та передовиках, знай чесну працю, водися з активістами. Дадуть грамоту — бери, світить премія — не відмовляйся, зблисне яка медаль — пнись до неї! А я за тобою, мов за горою, гендлюватиму, ніхто й слона не посміє сказати. Бо що? Бо, скажу, живу не з гендлю, а з чесної Хоминої роботи, з його ударних мозолів, а також із ентузіазму!

XIV. ЖАРТУЙ, ГЛЕЧИЧОК. ПОКИ НЕ ЛУСНУВ

Якось так сталось, що Одарка — з магазинів та з базарів де вимінявши, де купивши—спорядила мені новісіньку амуніцію. Насамперед білі перкалеві сподні, у яких не осоромився б і сам генерал, бо легенькі були й ніжні, наче з лебединого пуху ткані. А також сорочку шовкову блакитну, яка в руках хлюпала, мов літня хмаринка у воді. Розказувала, хотіла на товчку придбати офіцерський кітель, бо завжди була не байдужа до командного складу армії, та передумала — й виторгувала барвистий, під строкатого вогнистого півня, піджак, який наче аж кукурікав на мені, коли я вперше приміряв. Не пошкодувала грошей і на

штани з цупкого синього габардину — в таких штанях на весь наш район ходив тільки завідуючий райощадкасою, схожий чомусь і вранці і ввечері на сірого горобчика напідпитку, та ще мав такі штани мельник із парового млина у Малих Дубових Грядах. Купила мені Одарка жовтавий капроновий брилик, поцяткований дірочками, щоб голова могла вільно дихати свіжим повітрям, а також ширококрисий велюровий капелюх хустського виробу — такий капелюх носив директор Яблунівської середньої школи Діодор Дормидонтович Кастильський, чоловік вельми вчений і освічений, хоч і по нинішній день їздив по селу на велосипеді.