Страница 13 из 85
— А я кажу, що Мартоха не дурна і в дурного не зимувала.
— Добре було б, якби так,— задумався Невечеря.— Бо нащо нам скандал на фермі? Не хочу бути схожим на того, що його товкли в шинку, а потім ще товкли і в церкві. Має бути трудова дисципліна, втямив? Бо нема гіршого ворога, ніж дурний розум.
— То правда, коли розуму нема — з кожуха не приточиш.
— Значить, обіцяєш, що з ферми не дезертируєш, як дезертирував од Мартохи до Одарки?
— Авжеж, ні, бо я ж не розмишляю хвостом.
— То й добре, що в тебе глузд за розум не завернув,— похвалив зоотехнік.— Що не доведеться йти на базар по другу голову.
Отож, як бачите, так ми з Невечерею тоді накурились — аж жінчина рідня почманіла, так у примовці говориться.
Почвалав я на ферму, завдавав корму худобі, а з голови ніяк ні- виходила наша балачка. Невечеря — з людей тямковитих, неспроста кожній корові дав такі грамотні та культурні клички; Асамблея, Квитанція, Резолюція, Організація, Накладна, Комісія. Є в нашому колгоспі бик, якого звуть 1 Іентагои, дуже дурна і вперта тварюка, тільки пугу слухається, тільки батога має за найвірнішого товариша,— так цс зоотехнік Невечеря придумав йому таку скотинячу кличку. Іншого бичка він охрестив Церемоніалом. А рудого бугая, якого боїться і старе, й мале (такого побачиш не на прив'язі, а на волі — очкур лопне з переляку, полотном сполотнієш, волосся дротом стане і шапка сама злетить!) — так от цього клятого бугая зоотехнік Невечеря не довго думаючи поіменував Імперіалізмом. І що ви гадаєте — кличка як улипла, така влучна, так личила лютому бугаєві, і, коли вже хтось дуже сердився на нього, комусь він у печінки в'їдався своєю хижою вдачею, тоді його називали не просто Імперіалізмом, а й зі смаком додавали: «Міжнародний» А ще казали: «Скрутимо тобі роги, Імперіалізм триклятий»
О, Невечеря не на цвіту прибитий, у нього розум не в п’яті, він ум за ум не заорав! Іноді так скаже, що від здивування за голову хапаєшся. Недавно почув од нього таке: «Краще добре поїсти, ніж погано постояти». А то ще: Ліпше чарку піднести до рота, ніж уранці півня до вуха». А то хіба не він якось сказав дояркам увечері, коли вже мали розходитись по хатах: «Рот дереться, спать не заманеться, а їсти так хочеться, що очі злипаються»? Невечеря скаже, а ти, Хомо, потім думай, до чого воно казано й що стоїть за казанням?
Чи не заздрить Невечеря? Сам будучи старим собакою, якого важко до ланцюга привчити, він не може спокійно спати, коли сусід добре живе, коли в сусіда і жінка мила, і хата біла. Він, либонь, із отих у нашій Яблунівці, що і з миски не наїсться, і з полумиска не налижеться. Йому здається, що я, Хома Прищепа, йому дорогу перейшов, що я хапком-лапком, будучи ловкачем і пройдисвітом, перехопив Одарку Дармограїху!
Бач, удає, що за мої трудові показники вболіває, а насправді зовсім інше на оці має! Бач, за трудову дисципліну переживає, а насправді про Дармограїху гадає. Бач, на молоконадої натякає, а про чужу гречку не забуває!
І так стало добре, що Невечеря не пошив мене в дурні. Щука хитра, та не з’їсть йоржа з хвоста! Либонь, не тільки зоотехнік заздрить, знайдуться и інші, яких візьмуть завидки на чужі пожитки. Дам їм раду, я не отой дурень, що мішком прибитий, маю лій у голові. Нікому не вдасться збити з путі праведної!
Може, таємно гадкувалося, хтось наврипливий і збив би, але ж телиця, взята за мене Мартохою, не дасть!
XIII. ЛУЧЧЕ ОКО ЗОЛОТА, НІЖ КАМІНЬ ОЛОВА
Одарка Дармограїха набралася всяких медичних довідок, як собака бліх. Сама здорова, як хрін, та довідки доказували, що начебто не таке вона вже й червоне яблучко, що всередині там черв’ячок. Хвороба нікого не прикрашає, хай кожного обминає, але ж... як начитатись отих довідок — можна подумати: на неї собаки вже давно часник товчуть, тобто помре скоро, тобто, як мовиться, скоро з печі на лавку перебереться. Ті довідки казали, що поможуть Одарці хіба що чотири дошки і васильків трошки.
Пусти вуха поміж людей — багато почуєш, та я ж бо своїми очима набачився, що Одарка при повному здоров і, вона б подужала місяць з неба дістати, вона б зуміла орду чортів зловити й до воза запрягти, їй до снаги було б відьму приборкати й на сонце полетіти. Хай би теля безроге вбило мене, коли неправду кажу!
Будила мене вдосвіта, до сходу сонця, наказувала:
— Хоч ти, Хомо, й змарнів, як полова, хоч ти й на смик перепався, а до колгоспної роботи треба поспішати. Хай інші ледарюють, байдики б’ють чи ляси точать, а ти маєш бути на фермі найпершим. А ти маєш найбільше трудоднів заробити. Час не стоїть, а ти не з тих, аби день переднювати, а ніч переночувати. Ходи мені в передовиках, ошивайся серед активістів, хай тебе на зборах хвалять і до президії вибирають. Хай люди знають, що ти чесний, багато заробляєш. А я вже за тобою почуватимусь, як за горою, ніхто очей не виїдатиме, що я спекулянтка, перекупка і ярмаркова пройда. Шануватимуть тебе — пошанують і мене, бо чужий рот хоч і не хлів, а зачинити якось треба!
— Вище себе не скочиш...
— Але ж не забувай, Хомо, що дурень думкою багатіє,— палко заперечила Одарка.— Треба впертись, мов кі- лон у тин, і свого домогтись. Домогтись, щоб тебе, Хомо, і крізь висували. 1 в правління колгоспу висунули, і депутатом сільради, а може, дивись, і вище!
— Та я ж бо, Одарко, старший куди пошлють...
— То й добре, тепер саме таким і дорога скрізь, бо за роботу шанують. Не треба ховатись, як зозулька по кропиві, а треба знаєш як? Хоч і з телячим хвостом, а у вовки сунься!
— На те так скажу: овес у трьох кожухах, та й то холоду боїться!
— Ти хоч і мала пташка, а кігті повинен мати гострі, от! На корівнику — діло добре, але, може, попросився б у голови колгоспу, щоб їздовим призначив? Краще, звісно, шофером, та в тебе шоферського уміння в руках немає.
— Либонь, можна попроситись наглядачем колгоспного бугая...
— Наглядачем до Імперіалізме?
— Ага, наш голова навіть натякав недавно, що на цій посаді я краще б справився, ніж дід Гапличок, бо в діда нже не та сила, на спочинок пора.
То йди наглядачем до бугая. Зразу станеш на видноті, іі кожен хазяїн, який тримає корову, буде тебе поважати. А тобі ж тепер ой як потрібна повага! А від твоєї поваги й мені якась дещиця перепаде.
Кажуть, Одарко, що скоро звільниться місце сторожа біля яблунівської крамниці, бо дід Бенеря до своєї внуки у Вінницю хоче перебратись.
— Добре було б сторожем, бо доступ до товарів більший. Тоді б ми з тобою, Хомо, і з-під живого п’яти різали! Маючи доступ до всяких дефіцитів, могли б по крашанках з тобою ходити, Хомо, й ні одної не роздушити. Але хай уже я торги-переторги знатиму, гендлюватиму, хай уже я з варених крашанок, як мовиться, курчата висиджуватиму, а ти, Хомо, знай працю, бо тобі, чесному, всюди честь, хоч і під лавкою. Не треба, щоб тебе совість без зубів гризла. То вже нехай я телят боюсь, а воли краду!
І хтось ото сміє говорити, що в Одарки Дармограїхи нема совісті, коли найкращий її порадник — це сумління та вболівання за мою честь. Я, може, й хотів би схибнутись, податись кривою дорогою, але Одарка не дасть, збереже мою душу і трудову славу. Ні, Одарка не дасть кия, щоб тим києм і набили її!
Вона зранку наричувала повний кіш усякого добра — сметани, сиру, масла, молока, цибулі, петрушки, кропу та квітів — і все те перла на горбі до автобуса, а вже автобусом добиралась до районного базару. Там спродувалась і ходила по магазинах, де кожен продавець її знав і неодмінно щось цінне давав із-під прилавка. Ті дефіцити Одарка вміла з вигодою продавати і в самій Яблунівці, і по всіх усюдах. Так само добре знали її в області, тут по міських магазинах вона теж діставала товари, на яких при перепродажі мала навар, живу копійку. Вечорами, повернувшись додому, вела зі мною задушевні бесіди.
— Я, Хомо, з обманом не знаюсь і нікого не дурю. Правду кажуть, що купівля руки пече, а продаж гріє, та мене і продаж гріє, і купівля, от! Я вже така вдалась, що коли матиму користі на два шаги, та й ті щербаті, однаково ті два шаги мені дістануться. Чи я винна, що світ такий і люди такі? З прибутку голова не болить. Я не хочу бути отією Химкою, яка що напряла, то й те миша вкрала. І не хочу бути схожою на отого Хому, який так славно заробив на качалках: одну продав, а дев'ять йому на плечах баби побили.