Вічник

Змордований ловами і підживлений форелькою, я кріпко заснув. Снилася риба, множество риби, що сама скаче мені в сіті через каміння. І той, майже біблійний, сон не полишав мене увесь день, стояв перед очима. Аж доки на бережку ріки (відтепер мене тягло сюди, як кота) я не узрів його в явині. Якщо вузьку горловину біля брили перегатити камінням, то вийде невисокий водоспад і норовиста риба буде змушена скакати з нього у нижнє плесо. А що як тут натягнути широке плетиво? Мені увижався висячий невід, і руки свербіли братися до діла.

Матеріал для роботи дала мені липа. Знімав кору, дер тугі пасма лика. Се не було для мене чудницею – пастушками ми плели собі з липового й акацієвого лика тайстрини, в які збирали гриби і ягоди. Свіже сире лико дається до роботи, зате всохле стає твердим, як ремінь. Ремесло так захопило мене, що я забув і за голод, і за сон. За два дні сплів чималу сіть, яку ув'язав у коритце, схоже на діточу колисанку. Таку завелику, що й сам міг у неї влягтися. Лишалося загнати в бережки чотири коли і повісити сей кошар над водою. Та про камінну загату, страчений на силі, я боявся й думати...

Але дав Бог новий день, дав і крихту сили. Око – пан, а рука – трудар. Камінець до камінця, тріска до тріски – напластав я коло брили греблю, з якої вода весело чопоніла прямо в мою плетінку. Не встиг скинути на просушку мокру одежу, як почув позад себе хлюпанину – в заманці тріпотіла перша рибина. Моя задумка справдилася: форель – хижа риба, скаче за комашиною на метр з води, біситься, шукає бистрину з перекатами й водограями. І от попалася...

Доки я в гарячому попелі пражив свою здобич, у коші зашубовскав новий улов. Я бігав туди-сюди, пожадливо глитав ніжну плоть, гадав, що не наїмся доста ніколи.

Тоді я ще не знав простої речі: чим довше і ретельніше ти жуєш їжу, тим менше їжі тобі треба, тим поживнішою буде її малість. І коли ти перебуваєш у тілесній роботі, теж менше їси. І коли більше п'єш води. Зате сила прибуває. Сі речі я спізнав загодом. І багато инших. Людині, як птиці чи рибі, треба зовсім мало. Але ми повсякчасно боїмося, що не наситимося. Боїмося, що не наповнимо своє черево. І не боїмося, що душі наші порожні. Очікуємо много від людей і від Бога, а самі не спішимо давати. Які ми смішні, які слабі в своїй нерозумности!

Не знав тоді я ще й иншого: що слабість – то першопочаток сили. Бо як би тоді святі у своїй убогости й слабости розсували гори!

Риби ловилося більше, ніж я з'їдав. Щоб не губити живність, я пускав її галасвіта в ріку. І знімав свою вершу, аби риба могла вертатися горі руслом. Скільки тут риби і як вона себе буде поводити далі, я не знав. Тому вирішив заготовляти її про чорний день. Пробував в'ялити на камінні, але сонце ще було благеньким, та й мухи обсідали тушки. Я придумав ліпший спіх. Коло мого осідку чорнів зламаний бурею осокір з вигнилою серцевиною. Тож зламане дерево являло товстезну цівку в три людські зрости. Готовий комин, подумав я. Але як видовбати в ньому при споді черінь? Ножем – пекельно довга робота.

Голова проварювала думки. Сидячи при вечері, на полумінній плащаниці ватри несподівано прочитав я раду: інструмент інструментом чинять! І тут же нагріб на камінь-плитяк жару і відніс під осокора. Сухе стовбурище втлілося, а щоб не горіла ціла деревина, я шапкою носив воду і бризкав згори. Так за дві днини я пропалив у стовбурі читаву яму. Зазирнув у неї знизу – через павутиння синіло небо. Те, що мені було й треба.

До того комина притулив усохлу вільху-росішку, що мала правити за лазиво. Тепер годилося нав'язати решітку, що я і вчинив із ліщинового пруття. Решітку я поклав на розтруб осокора вгорі. В стовбуровій дірі на землі приладив усе для ватри – коптильня готова! Обезголовлену рибу пластав навпіл, солив, натирав диким часником і вкладав на решітку, обкутану димком. Тепер залишалося лише відганяти злодійкуватих дроздів.

За роботою дні минали, як виляски батога. Я не на фіглю спудився, що не знаю, який нині день, яке число. І почав відновлювати в пам'яті свою недавню планиду від туманного Перевалу. А позаяк щодня зі мною ставалася якась притичина, вдалося обрахувати всі проминулі дні на сьому загумінному поприщі. Далі поклав собі вести календар. Вирізав добрий кусень берести і на ній розпеченою шпилькою виписав числа й місяці. Календар сховав у суху розщелину скали, щоб засим помічати на ньому кожну прожиту днину.

Була неділя. Належало помолитися, та наперед я пішов змитися в ріку. Моя запруда втворила глибочку ковбаню, по ній споро бігали жуки-водолюби. Я зайшов у воду по пояс і ліг. Тисячі гострих клинчиків свіжо вп'ялися в тіло, ріка крем'янистою мачулкою продерла шкіру, заломила кости, промила мозок. Голос гори загув у моїй крові, стискаючи серце, м'язи напнулися камінною твердістю. Я лежав, віддавши себе владі води, яка протікала крізь мене наскрізь, а риби ніжними, ніби гумовими губами тицькалися в плечі, в мочки вух, у соски.

Затим, омитий-оновлений, лежав я навхрест у траві – і трава проростала крізь мене, щось шепочучи, як ворожка-зелейниця. І я шептав:

«Господи, ось я тут, слабий і убогий, що втратив світ і себе втратив. Вже далі заблудити не можна, нижче впасти теж. Бери мене, Господи, в свої руки і роби зі мною, що хочеш».

Припутник холодив потилицю, лоскотав вуха. Його цупкі, жилаві листки вже звикли до моїх ніг на сьому путівці і тепер податливо горнулися до тіла, віддаючи свою зелену росу, свою живильну одкорінну силу. Я лежав і думав:

«А хіба я не той же припутник біля стіп Господа, податливо готовий узнати Його розмисел? Малий живий хрестик у дикому лоні гори».

Ми нічого не даємо сьому світові. І нічого не забираємо в нього. Ми – золоті піщинки ріки часу. І ріка ся виносить нас туди, куди належить, і тоді, коли приходить час. І все довкола, що видається тобі прекрасним, – твій насущний хліб душі.

Ніколи не думай, що сієш у пустий чи неродючий ґрунт, що твій плід не зійде, затопчеться. А якщо і вродить, то ш хосен иншим, а не тобі. Просто сій, бо так належиться тобі, котрий ходить по сій землі. Бо йти – насінина, кинута з Неба.

Я долонями гладив, грів землю, що стала мені неспогаданим притулком, відкривала мені свої дари.

А до серця чомусь прибивалися слова, які я почув на Красному полі перед атакою. Його називали всі Попиком. Сухенький, тихий, мовчкуватий, з книгою за ременем. Казали, вчився в православній семінарії, та хтось наклепав на нього, що водиться з січовиками, – вигнали. Може, через се й кликали його Попиком. Ми з ним числилися в одному рої, і на насипі під Рокосовом лежали плече в плече. Я гризся страхом, промикав тверді клубки в грудях. А Попик читав свою книгу і навіть щось чиркав там грифликом.

«Ти не боїшся?» – запитав я.

Він обернув на мене свої сумирні очі з білими кліпками:

«А що коли й боюся? Що і для кого се важить? Нічого не варт боятися, крім самого страху. Нас більше страшить самий страх, а не те, що від нього стається».

«А що має статися нині?»

«Божа воля, братку», – з могильним спокоєм одказав Попик.

Ще більшою студінню завіяли в моє серце ті слова.

«Як гадаєш: ми їх поб'ємо? Мусимо, правда? Батько Волошин каже, що на нашому боці Вітцізнина і Бог...»

«Бог на боці великих батальйонів», – сумовито мовив він.

«Як ти кажеш?»

«Не я кажу, Наполеон так казав. А в нас і стрільців мало, і гверів, і патронів...»

«То чому ми тут? – не вгавав я.

«Бо се – хрест, – одрізав Попик. – Хтось його мусить понести й через се поле».

«Але чому ми? Ми ж не вояки. Я мав би займатися науками, а ти – хрестити й вінчати. Кожному своє, чи не так у Письмі писано?»

«Се, братку, хрест. А хрест вище за всякі науки й священство».

«Але ж се можна обминути... сього можна уникнути перед лицем пустої смерти...»