Вічник

Довгою ключкою досягав я гнізда і здирав їх додолу з камінних карнизів. Бувало, злакомившись на биті яйця, підповзали змії. Вони гадали, що мають свою частку на здобич, але я проганяв їх бучком. Змії відповзали нерадо, з недобрим студеним блиском в очицях. Тоді, на свою біду, я ще не розумів тих знаків...

Я навчився запікати гусінь, червів, трав'яних коників, личинок жуків, яких повно під корою палих дерев. Мерзкі вони лише на око, зате спечені й підсолені – смакота нечувана. І довго тримають ситість.

Вигадав собі навіть хлібець. З молоденьких липок і клеників стругав з-під кори тоненькі липкі пасмуги, варив їх і смажив, а затим перетирав на муку. До неї замішував пташині яєчка, товчених мурах і горішки з шишок. Виходили коржики з долоньку, які я запікав у попелі на черіні. Хоч якийсь, але се був хліб. Мій хліб. Правда, насущним назвати його я не міг, бо припадав він мені далеко не кожної днини.

Пацьорками тяглися довгі дні й ночі мого затворництва. Розросталося й обійстя. Мав я піч, лежанку, увиту пруттям, мав посуд, якісь припаси їди, та не мав людського даху над головою. А доброжиток належало якось хоронити. Не міг відлучитися надовго, бо мусив сторожити осідок від потрави звіра і птиці.

І замірився я на хижу.

Як ґазда, що постановив рубати собі ґражду, топтав я в клопітних розмислах обжитий закут. Мудрував, як наріжу бервена на стіни, як устелю верх. А вікно, двері? Добре, що вдався такої породи: очі бояться, а руки роблять. У картині – як з лопуха скрапує рання роса – постала перед очима і моя селитва. Скальний карниз округлої форми, що нависав над моєю лежанкою, – се ж готова стріха! Треба відступити зо три кроки і класти підковою стіни. А з них викидати на скалу роги-кроквини. Чим буду їх покривати – сього ще я не знав. Зате знав, з чого муруватиму стіни. Матеріал густо встеляв бережок поточини – облизане за віки водою і вітром каміння. А глини – гора ціла!

Так голіручно почав я зводити собі житво. Загостреними сошками борознив землю, вигрібав шанці, забивав їх камінням. Стягував більші плитяки, укладав фундамент, місив глину з бур'яном, дерев'яною лопаткою мастив її поверхи і топив у кал инші валуни.

Перев'язував кладку, аби мур стояв непорушно. Мало-помалу ріс він на моїх очах. А з ним росла й моя тиха радість. Старі людкове казали, що чоловік не має спокою доти, доки не вибудує свою хижу. Се пращурами нашими розказано. Так само як і спородити сина – насіння по собі, як посадити дерева – насіння землі... Виходить, що триб будовача мені вішало сповнити тут.

Скоро казка кажеться, та не скоро діло чиниться. Натягати в плетеному коші глини, наносити води, нажати ножем трави, замісити ногами колочанку, а тоді встигай цубрити каміння, аби глинянка не задубіла. Два-три заміси, і глипаєш – сонце вже підпирає небесну баню. Полуденкувати час. О, яке жадане, яке смачне се слово! У наших краях всяко говорили: костуватися, трапезувати, заїсти, пожвати, перекусити, верти щось у воло, та найлюбіше мені звучало «полуденкувати». То не просто гамування голоду, а тиха часина заслуженого перепочинку. Змиті руки, втертий піт, полегкість натрудженому тілу, вмиротворена бесіда, втішний позирк на виповнену роботу...

Тепер я вже міг сісти в затінку муру з кривенькою мискою, в якій рум'янилися рибини. А на припічку умлівало горнятко з листом дикої смородини. Чекаючи на страву, слухав свою музику – дзвін ріки, щебетання птиць, шум дерев, тріщання комашні в траві. Ся музика в міру весела і сумна. І вона не набридає, не втомлює ніколи. Ся музика подарована нам найліпшим гуслярем – Природою. Блажен, хто часто її дослухається, п'є серцем її розкіш.

Дивним чином я встигав і мурувати, і годувати себе. Приповідала моя баба, що чоловік має пахнути вітром, а жона димом. Я пахнув і вітром, і димом. Я не був від роду дужим штармаком і тепер дивувався, як цілоденна робота кріпила мене, силою наливала тіло і прояснювала мислі під чолом, з якого я ледве встигав змахувати чесний піт.

Прислухайся до того, що нам заповідано: «В поті чола будеш їсти хліб свій». Се не покара, се мудра вимога. Щоденний хліб треба заслужити. Щодня належить вчинити якесь зусилля – до поту. Добре, коли се осмислена робота, якщо ні – бистра ходьба, біг, піднімання ваги. З потом вийде недобра сіль і промиються нерви. Ви мали помітити, що коли хворі чи дуже схвильовані, вас обливає потом. Тіло саме лікує себе.

Зароблений у поті, і хліб-страва смакуватиме ліпше, дасть більше поживи. Немічні важку роботу можуть замінити постуванням. Та ж поміч.

Не маючи кованих завіс, я вмурував у стіну три дерев'яні ключки, на які прив'язав твердим ликом двері, сплетені навхрест із гнучкої ліщини. І залишив у стіні порожню віконницю, мав надію знайти пластини слюди. Колись у вакаційних мандрах ми з Матіком набрели біля Угольки на розсипища слюди, що блищала до сонця, як риб'яча луска. Професор пояснив, що давнім слов'янам слюда служила за скло, такі облоки клали навіть на княжі тереми.

Скоро стіна так підросла, що я міг покласти на неї бороду. Збоку її підпирав порожнистий осокір. Нароком так я зробив, аби зі своєї печі пустити в нього дим, бо той комин мав добру тягу. Усе стелилося вдячно, доки не прийшов час класти кроквиці. Метровим ціпком намірював я здорові ворини, що лежали по підліску, і стягував на своє дворище. Ціпок мені годився ще й для иншого – в буреломі гніздилося повно гаддя. Стараючи деревину, мусайно було гатити палицею наліво-направо, відганяючи полозів. Тут їм було привільно, бо вільга гущавина кишіла птаством, жабами й мишвою. У спорохнявілих пнях розгрібав я цілі сідала малих гаденят.

Зайшли теплі дні, і я ходив майже голим. Свою шкіру беріг менше, ніж одежу, що в роботі зношувалася до ниток. А я вже боязкою гадкою забігав у зиму. Чеські боканчі від «Баті», змастивши голубиним жиром, прятав на скальній поличці в берестяному сповитку. Ходив у легких сандалях-личаках. Бувало, за день вони рвалися, увечері сплітав нові. А коли лінувався, ходив босий, і скоро мої ступні звикли й до гострого каміння, і до жаливи, і до тернин.

Вже тоді я збаг силу земну. Коли перебираєш груддя руками, коли ступаєш на землю босака, коли тулишся до неї коліньми, грудьми й бородою, коли пускаєш на неї свій струмінь, – земля тоді віддає тобі свою живильну електрику. Важливо, щоб стопи терлися об землю – се дуже помагає мозку і дає радість серцю. Із землі ми зліплені, в землю вертаємося, при землі маємо вікувати за життя. Скільки ти землі – стільки вона тобі. Земля се заціпить. Земля держить того, хто держиться її.

Назбирані жердини засиляв я у скальні видовби і густо клав на стіну, обмуровував. Виходила півкругла хижка, що, як ластів'яче гніздо, ліпилася до гори. Тепер я мав уже затінок, щоб переломити сон у спекотний полудень. Такої години і внадилися до мене некликані гості.

Лиш-но засолодився першою дрімотою, як щось обпекло мені плече. Вхопився рукою – слизька ужовка зохолодила пальці. Змія! От де привартувала вона мене, щоб відплатити за порушене гніздо. У гнізді моєму. Я держав її у стиснутому кулаці – очі в очі. Аспидні чорні цятки ненависно сміялися, знаючи, що мене чекає. Я не розтрощив гадину об камінь, я погладив її, лизнув лускату голівку і випустив за двері.

В мене було дуже мало часу. Мій час стікав із життям уєдно. Силився дотягнути рот до ранки, аби виссати трутизну, але з того нічого не виходило. Тоді я застромив у жаровиння свій солдатський ніж, а сам кинувся в хащу шукати ломиніс – траву, яку жують собаки, коли їх прижалить змія. Травицю знайшов, набив нею рот, натер укушене місце. Напалений добіла ніж я загнав у дерево і притис до нього плече. Зашкварчало, запекло аж до кости, до нігтів. Я боявся, що не потрафив у саму ранку, тиснувся до клинка ще й ще раз. Доки не остудив тілом залізо і не впав, зломлений болем.

Я знав: се могло не помогти – змійка була молоденька, гострописка, наллята першим ядом. Я чекав знаку... Кров гусла, деревеніла рука, студеніло чоло, піт по ярочках лиця стікав до губ. Гіркий, трутний піт. Зуби дрібно цоркали, і я ножем розціплював їх, аби наливати в рот вариво ломиносу. Лив і лив, хоч уже верталося носом і вухами. Я чекав...

Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.