Московіада

– «Стукайте у двері, і відчинять нам. Бо хто стукає, тому відчиняють».

І справді, старий пройдисвіт має рацію, поруч є ще двері, на які ти просто не звертав уваги. Штовхаєш їх досередини і потрапляєш у допоміжні приміщення, завалені порожніми коробками і чомусь картонами з-під яєць. Ідеш на людські голоси і врешті знаходиш усіх – і продавця риби, і голоногу кралю у халаті, і ще двох-трьох не бачених раніше дуболомів з тутешнього персоналу. Сидять, курять, п'ють пиво, до речі, з кухлів, мають для різноманітності й почату пляшку білої. Сім'я обіда коло хати.

– Я дікоізвіняюсь, – кажеш якомога ґречніше, – можно лі от вас позвоніть?

Вони вилуплюються на тебе досить посоловіло, однак мирно, хтось навіть, здається, киває головою, і ти йдеш до апарата на сусідньому столику. Вони тим часом усі разом говорять про щось дуже інтимне, бо білявка декілька разів повторює «ну, дала я єму, і улі?», а її партнери не те щоб якось цим обурюються, однак і не схвалюють, надто ж помічник Вельзевула, який повчальним тоном заявляє:

– Ти, криса, в слєдующій раз думай, кому дайош, а то зацепят нас…

– Што я, пісюха малолєтняя? – нервово затягується димом криса.

Потойбіч телефонного дроту довгі гудки, але після п'ятого з них чуєш бадьоре Кирилове «алло».

– Кириле, це я, Отто.

– О, дуже гарно! – Поспілкувавшися з діаспорою, Кирило навчився тішитися з будь-якого приводу. – Коли будеш у мене?

– Я ему, мєжду прочім, сказала: «Как хочеш, но в рот не возьму понял?»– розповідає своїм друзям «криса», і тобі доводиться перепитувати Кирила.

– Коли я буду в тебе? Розумієш, дощ. У мене мокра голова, я щойно мився. А надворі дощ, і йому немає кіпця. Він витягає з мене дуту. До того ж звідси неможливо вийти.

– Звідки? – не розуміє Кирило.

– Я потом Сашку прівєла, показиваю: «Смотрі што скотіна сдєлал – все трусікі порвал, в чом я тєпєрь буду?…»

– Звідки ти не можеш вийти? – дошукується істини Кирило.

– Ну, власне кажучи, з гуртожитку, – здобуваєшся на відповідь. – Такий дощ, неможливо вийти…

– Дьорнєш?– запитує тебе один із бевзів, наливаючи півгранчака білої.

– Спасібо, шеф.

– Що? – кричить у слухавку Кирило.

– Карочє, Настьона, – інструктує «крису» продавець риби, – єслі опять етот мудак об'явітса, ти Васільку скажеш, ясно?

– Само собейшн, – видихає дим Настьона, – я ему сама х(…) откушу…

– Кириле, я тобі за півгодини подзвоню, гаразд?

– О'кей, добре! Але не пізніше, прошу. Є купа справ.

– Домовились.

Кладеш слухавку, а в руку береш натомість запропонований гранчак.

– Спасібо, рєбята. За ваше свєтлоє будущеє.

Вони мовчать І дивляться на тебе. І коли ця рідина опиняється вже частково у твоєму стравоході, починаєш розуміти, що то зовсім не горілка, а їдка, безпощадна самогоняра. Однак уже пізно. Сяк-так пішло. Зі сльозами.

– Слиш, друг, тебе подруга на вєчєр нужна? – запитує один із них.

Витираєш рукавом вуса і дивишся на гострі зубки Настьони.

– Спасібо, очєнь занят, рєбята…

– А яйца возьмьош? – пропонує рибник. – Здаю большую партію. Оптом.

– Спасібо, спасібо, – повторюєш і йдеш геть.

Виходячи з лабіринтів допоміжних приміщень, спотикаєшся об ті самі, накидані всюди, порожні коробки. В очах застрибало ще веселіше.

Коли я п'яний, то, дивлячись на Інших, гадаю, ніби п'яні всі вони. Зауважую купу дошкульних неточностей та незугарностей у рухах. Особливо в ході. Зрештою, зараз я недалекий від Істини. Тут усі п'яні, не лише я. Це сталося через дощ. Ми всі дуже нещасні.

Нещасні, жалюгідні виродки з розкоординованими рухами.

Але то я в усьому винен. Я накликав цей дощ, сотворивши сьогодні вранці, в душовій, магічне дійство з невідомою темношкірою жрицею. Так мені й треба. Я пишаюся цим.

Підходиш до столика, де твої побратими по перу ще раз оновили трилітровий слоїк, укотре наповнивши його.

– І тому я наполовину, – закінчує Юлій Цезар довгу й заплутану розповідь про свою національну приналежність.

Пора б уже звідси вигрібатися. Розмова з друзяками потрапила в колаптичну безвихідь. Ніхто до ладу не розуміє, що хоче сказати, але кожен щось говорить. Це радше розмова чотирьох імбецилів, яким просто подобається вимовляти певні слова – прекрасні, піднесені, а також паскудні й ниці. Вони тішаться звучанням. Слова не тримаються купи, кожне з них живе своїм п'яним окремим життям. Бо кожен із вас – майстер художнього слова. Окремого художнього слова.

І дощ, дощ, який не вщухає, і пики, пики, їх усе більшає, вони розмножуються діленням і плавають довкола вас, наче риби, глибоководні плескаті риби з дна найчорніших океанів.

Але всі брами вже розчахнуто, і ви стоїте на протязі, на лютому азіатському вітрюгані, який зносить піну зі столів та слоїків. Ця держава ще продукує дещо. Наприклад, летючу піну з кислим нудотним запахом.

Тобі зле, фон Ф. Тебе морозить. І трохи нудить. Пора б уже звідси вигрібатися. «Дитячий світ» чекає, Кирило чекає, Україна чекає, втомившись без своєї газети в Москві, а ти тут розталяпуєш дурним язиком про святу необхідність кожному йти своїм окремим шляхом. Бо що єднає тебе з узбеком за стіною, крім стіни? З узбеком, котрий вічно готує плов і потім заманює на його тлустий запах не одну голодну студентку. І напихає її пловом, набиває її пловом, як опудало тирсою, і вона ціпеніє, робиться опудалом, і тоді він пече її, а в неї з рота і з носа сиплеться плов. А ти, фон Ф., ніколи не навчишся готувати плов. І що єднає тебе з Худайдурдиєвим, понурим і товстим, як євнух, у зв'язку з чим дехто називає його «худий Дурдиєв», з туркменом, котрий щовечора, рівно о дев'ятій, у спортивних штанах виростає перед телевізором, бо не життя йому без програми «Час»? І що єднає тебе з Єжевікіним, котрий заходить у чужі кімнати не постукавши, бо вважає себе господарем на всьому просторі – від Карпат до Тихого океану? І що єднає тебе з Благолєповим, у котрого тесть – генерал кагебе, але, незважаючи на це, Благолєпов пише духовні вірші про Сергія Радонезького, дихає за йогівськими системами і називає себе учнем Реріха, хоч насправді всі упевнені втому, що він стукач? І що єднає тебе з Шурою Гороховим, котрий шукає універсальний знак буття, тож забуває віддавати позичені гроші? І що єднає тебе з Олегом Сексопатологом, котрий вивчив французьку мову тільки для того, аби читати «Війну і мир» в оригіналі? І що єднало тебе з Пашею Байстрюком? Що єднає тебе з кожним із них і з усіма іншими?

– Кожен з нас однаково дихає, п'є, кохає, смердить, – виголошує щось потаємне Юра Голіцин.

– Значить, ми створені для того, щоб бути разом. Світ об'єднується в ім'я загальнолюдських цінностей, – вторує Ройтман. – А ми?

– Тобі легко про це булькати, пам'ятаючи, що, на всякий випадок, десь там, на Близькому Сході, ти маєш свою державу, свою окрему державу…

– А держава – це монстр, це стихійне лихо, – потрясає гемінгвеївською бородою Цезар.

– Чому ви, націоналісти, так прагнете розбігтися? – питає Голіцин. – Чому зненацька всім так закортіло розлучення? Адже в нас багато спільних дітей! Адже це великий досвід братерства, коли всі разом ділять єдине лихо. Чому, націоналісти, скажіть мені?

Кожну з вимовлюваних фраз він чітко відмежовує гиканням.

– Якби я був націоналістом, то відповів би тобі, – кажеш повільно й виразно, аж занадто повільно, занадто виразно. – Але який з мене націоналіст, коли я отут з тобою п'ю пиво?

Ця логіка незламна. Голіцин подає руку і довго тисне її. Він славний хлопець. У ньому немає ані краплі дурного імперського шовінізму Але він дуже любить братерство. Свободу. Рівність.

– Учора ввечері я подумав про те, що Бога немає, – сумовито інформує Ройтман.

– Учора ввечері? – дивується Горобець. – Ти зобов'язаний думати так завжди. Згідно зі статутом тієї б(…) партії, до якої належиш…

– При чім тут партія? Справа не в тому. Я подумав, що Бог, справжній Бог, а не надуманий, фіктивний, ніколи не допустив би існування націй…