Московіада

Як не допустив би чуми, сифілісу, ядерної бомби, – погоджується сизоносий випивоха, який виринув на хвильку біля вашого столика і поплентався кудись далі.

– Бо це те, що не дає людству бути добрим і світлим, – продовжує Ройтман. – Це те, що робить нас вузькими і заздрісними, наповнює нас гівном. Як багато чорної енергії накопичилося повсюди тільки тому, що існують нації…

– І єврейська також? – підморгує Горобець.

– Будь-яка, і не треба мене на цьому ловити!

– А я тебе не ловлю – ти вже давно спійманий. Бо ти досі не вийшов зі своєї злочинної партії. Ти кажеш про чорну енергію і вдаєш, ніби не бачиш її першоджерела. Якого ти хріна ще досі звідти не вийшов? Ти знаєш, як я до тебе ставлюся. Але як ти міг не вийти після цих людських кишок, намотаних на танкові гусениці? – Очі Юлія Цезаря п'яні, однак допитливі.

– І при чім тут партія? Всюди свої падлюки. В інших партіях – свої падлюки…

– Інші партії на танках не їздять, – устигає випалити Голіцин між двома черговими гиканнями.

– То ще поїздять, – піднімає голову сплячий за сусіднім столом офіцер з маленькими танками у петлицях.

– Я заборонив би всі партії.

– І я.

– І я теж.

– А тих, які почали би створювати партії в підпіллі ви, певно, усували? – єхидно з'ясовуєш ти.

– Я нищив би їх, як тарганів, – киває головою інвалід з дірявою гармошкою в руках. – Унічтожал би, как тараканов! – додає він.

– Отакі з них демократи, – каже на це голомозий крішнаїт, загорнутий у рожеве простирадло.

– Отакі з них демократи! – повторює за ним горобець, тільки не Арнольд Горобець, а маленький сірий пташок, що пострибує собі між столиків і щось там покльовує в пивних калюжах.

– Ми вчора говорили про щось подібне. Після коньяку, здається. – Треш гаряче чоло, ніби увесь час забуваєшся. – Ми вчора про все це говорили, також і позавчора. Бо ми щодня хляємо, от уже скоро два роки, а від цього пробуджується наша громадянська активність. До того ж, тепер свобода слова. І виявилося, що за свободи слова – одного, окремо взятого слова – ми можемо говорити тільки одне й те саме. Але щодня. Ось уже два роки ти, Цезаре, намагаєшся з'ясувати, чому Боря ніяк не вийде з партії. Ти, Юрку, переконуєш, що не слід розбігатися. Ти, Ройтмане, щодня інформуєш про неіснування Бога. Тепер послухайте одного разу, курва мать, мене. Як наймолодший, я мовчав два роки. Дайте мені слово. Одне слово.

– Дайте хлопцеві слово! – твердо вимагає інвалід з гармошкою. – Ну, дайте йому слово! Чуєте?!

– Цікаво, цікаво, – підводить ще одну голову, також п'яну, триголовий офіцер.

– Гей, заткайтеся, мудодзвони! Усі слухають! – перекриваючи баритоном шум дощу і ревище пивбару, виголошує один із присутніх священиків. Бороду й вуса має геть обляпані піною.

– Говори, – шепоче велетенський сом, крадькома визираючи з під плаща якогось іхтіолога.

І ти чуєш, як раптово все замовкає. Не тільки територія під пластиковим дахом, відгороджена колючим дротом, а й найдальші заглибини пивбару. Тільки дощ ніяк не спиниться. Але хрін з ним.

Починаєш говорити, наблизивши до рота порожній слоїк, і це дещо підсилює звучання твого голосу, це такий мікрофон, без нього ти почувався б не так упевнено. А ти маєш про що говорити і що їм сказати. Навіть той закривавлений бідолаха зібрав докупи свої рештки з цементованої підлоги і, підтримуваний попід руку безносою супутницею, виповз так-сяк сюди, аби краще тебе чути й бачити.

– Я готовий обійняти кожного, – твій голос ще трохи тремтить від хвилювання, але вже набирає ораторської сили. – Я готовий подати руку кожному на цій землі. Бо всі люди створені, курва мать, для щастя, хоча розуміють його кожен по-своєму. І в цьому немає нічого страшного чи осудливого, і я відкручу останні яйця тому, хто думає, ніби в цьому є щось погане. Бо нас так мало і ми такі маленькі в порівнянні з холодною космічною пусткою, що аж ніяк не можемо собі дозволити розкіш взаємної ненависті чи територіальних претензій. Тим більше, з причин партійних, національних або расових. Кажу так, бо маю на це право, бо не далі як нині вранці в мене були статеві зносини з кольоровою дівчиною в душовій. Мене не цікавило, якої вона нації. Тим більше, до якої належить партії. Тим більше, не дратувало, що колір її царственої шкіри інакший, ніж у мене. Більше того – мені було приємно, що в неї не такий колір шкіри. Своїм членом я на декілька незабутніх хвилин поєднав далекі континенти, культури, цивілізації. Я привів їх до спільного знаменника, тобто, перепрошую, сім'яника. І тому я не можу мати ненависті до Росії та росіян…

Але зараз, коли я п'ю кисле пиво посеред пустиря, обгородженого стовпами й колючим дротом, коли вітер зусібіч шмагає моє мокре волосся, коли навколо – суцільна велика азійська, перепрошую, євразійська, рівнина, перепрошую, країна, зі своїми власними правилами й законами, і ця країна має здатність рости на захід, поглинаючи маленькі народи, їхні мови, звичаї, пиво, поглинаючи також великі народи, руйнуючи їхні каплиці й кав'ярні, а головне – затишні сухі борделі на вузеньких брукованих вуличках, то я не можу склавши руки просто спостерігати і мовчати, ніби я хрін проковтнув. Мій товариш показав мені не так давно старі поштові картки з пейзажами того міста, де я живу. Цим карткам десь по п'ятдесят років. Але я закричав: я хотів би жити в цьому місті! Де воно?! Що вони з ним зробили?! Де моє право на моє пиво?! Це був повний атас!

Тому я за повне й остаточне відокремлення України від Росії! Хай живе непорушна дружба між українським та російським народами! Повірте мені, що між двома цими фразами немає жодної суперечності. Я бажаю великому російському народові щастя і процвітання! За наше і ваше пиво!

Якусь мить по закінченні твого виступу ще триває цілковита напружена тиша, яка раптом вибухає несамовитими, бездонними, безмежними оплесками. Вони заглушили навіть дощ, і навіть вітер. Усі ці люди вже так давно хотіли почути це від тебе. Нарешті ти з'ясував для них усе. Віднині все буде добре. І ти, розкланюючись навсібіч, хапаєш у руки торбу й рішуче прямуєш до виходу, але тебе зупиняють, аби подякувати, потиснути руку, привітати з гарним виступом, і ти бачиш сльози в їхніх очах, і хтось навіть дарує тобі загорнутого в газету мовчазного доісторичного сома, витягнувши його з-під плаща. І коли ти минаєш при виході Вельзевулового помічника, той обіймає тебе і незграбно, соромлячись, цілує кудись під ліве вухо, а потім ще довго аплодує тобі вслід, а з-під жалюгідних тополь аплодують тобі двоє місцевих шкуродерів і стара немічна спекулянтка, яку вони щойно мотлошили…

Твоє чоло горить під холодним травневим дощем.

У цьому місті, кажуть, живе мільйон українців. Себто Москва – найбільше у світі українське місто. Тут кожен десятий має прізвище на «енко». Але як їх розпізнати? Адже за останні триста років ми досить уподібнилися до цих суворих північан. Чомусь почали народжуватись інші українці – свиноокі, з невиразно-заокругленими пицями, з безбарвним волоссям, яке існує тільки для того, щоб вилазити. Вочевидь, природне бажання наших предків якомога швидше випнутися у великороси призвело до певних пристосуванчих мутацій. Наші славні пращури інтенсивно зривали із себе й своїх нащадків чорнії брови, карії очі, ніженьки білії, вустонька медовії й тому подібне націоналістичне причандалля. Останні сімдесят років зробили цей процес необоротним. Переконуватися в цьому недовго: достатньо пройтися вночі Київським вокзалом і подивитися на цих сплячих товстих людей у поганому одязі: херсонських, житомирських, вінницьких, кіровоградських, зачепилівських, зателепанських, замудонських, леніноб(…)ських, дзержинох(…)ських, та – щотам! – і львівських теж…

Мені тяжко уявити собі естонців, які принижено сплять по московських вокзалах. Мені легше уявити собі в цій ролі, наприклад, туркменів. Але в тому й нещастя імперії, що вона вирішила поєднати непоєднуване – естонців з туркменами. А де на її мапі ми, українці? Десь посередині? Це мало втішає.