Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 5 из 12

Не озираючись більше на привида, чи то пак на жалюгідного колоса-надлюдину, до чого не мав ані найменшої охоти, я йшов далі. Невдовзі, спокійно крокуючи в м’якому й теплому повітрі та долаючи недобре враження, справлене химерною постаттю чолов’яги, а краще сказати велетня, я досягнув ялицевого лісу, що його протинала немов усміхнена, шельмувато-зміїста стежина, на яку я із задоволенням збочив. Стежка і лісова поверхня піді мною здавалися суцільним килимом, у лісовій товщі було тихо, мов у душі щасливця або у храмі, або в палаці чи зачарованому і приспаному казковому замку сплячої королеви, де все поснуло й замовкло ще довгі сотні років тому. Я занурився глибше і — скажу так, хоч це і звучатиме надто красиво — почав здаватися собі самому золотоволосим принцом у бойовому спорядженні. Настрій лісу був такий урочистий, що вразливому перехожому неминуче навіялися всілякі гарні й дивовижні видіння. Скільки щастя принесли мені ця солодка лісова тиша і цей супокій! Від часу до часу в оцю милу відособленість і чарівливу темряву вдиралися ззовні якісь ледь чутні звуки, щось наче стукіт або свист, або щось іще, відлунюючи здалека, вони ще більш увиразнювали лісову безшелесність, яку я вдихав на повні груди, досхочу, і впливом якої я просто-таки впивався. Там і тут велике мовчання й тишу пронизував з потаємного і святого сховку радісний голос птаха. Я зупинявся, вслухаючись, і раптом мене охопило невимовне відчуття світової всеприсутності, а слідом за ним мою душу переповнила вдячність. Ялиці стояли рівно, ніби свічки, увесь великий, тонко промальований ліс застиг без найменших порухів, переповнений і, здавалося, наскрізь пронизаний недочутими голосами. До моїх вух не знати звідки продиралися звуки Прасвіту. «Отак я йшов би до кінця, щоб тут і померти, раз така мить однаково настане. В могилі мене втішатиме спогад, а вдячність оживлятиме й після смерті — за насолоди, радощі та захоплення; вдячність за це життя і за радощі понад радощами». Згори, від ялицевих верховіть, долітав тихий шемріт. «Кохання й цілунки в такому місці, мабуть, надзвичайно красиві», — сказав я собі. Само вже ходіння по зеленому килиму справляло насолоду, а спокій запалював молитву в чуйній душі. «Бути тут мертвим, лежати незримо у прохолодному лісовому ґрунті — як це, мабуть, приємно! Ех, якби можна було по смерті відчувати, яка вона, смерть! Може, так і є. Було б чудово мати в лісі свою сумирну могилку. Напевно, я міг би слухати з неї пташиний спів, лісові шерехи. От чого мені хочеться». Колони сонячного проміння стояли поміж дубових стовбурів, і весь ліс постав мені прегарною зеленою гробницею. Невдовзі я все ж вийшов на залитий світлом простір і так повернувся до життя.

Тепер на моєму шляху міг би виринути ошатний і гарний, ба навіть і хвали гідний заїзд, розташований на самому краєчку лісу, звідки я саме вийшов — заїзд із гідним замилування садком, що його цілком наповнював би прохолодний затінок. Садок розмістився б на зручному пагорбі з чудовими видами; впритул до нього височів би особливий оглядовий пункт, чи то пак майданчик, де можна було б упродовж відносно довгого часу тішити око прекрасною панорамою. Скляночка пива або й вина так само не була б зайвою. Проте чоловік, який тут прогулюється, своєчасно нагадує собі, що його виправа не надто виснажлива. Тяжкі для долання гори лежать попереду в ясно-блакитній імлавій далині. Чоловікові доводиться визнати, що його спрага не є ні смертельною, ні нестерпною, а шлях, який він пройшов дотепер, відносно недовгий. Усе-таки йдеться радше про легеньке скромне гуляння і в жодному разі не про мандрівку чи подорож; про комфортний екскурс, а не форсований марш. Тож цілком правомірно й розсудливо він вирішує не освіжатися й не заходити до закладу, а йде в обхід. Усі поважні добродії, що читають ці рядки, обов’язково зустрінуть це його рішення та вияв сильної волі гучними оплесками.

Хіба не збирався я деяку часину тому заповісти появу молоденької співачки? От і вона.

Дивиться з вікна на першому поверсі.





Саме тепер, коли пройшовши лісове відгалуження, я повернувся на головний шлях, то почув…

Але ні, стривайте! Невеличка перерва задля пристойності. Письменники, що знаються на своєму ділі, ставляться до нього якомога стриманіше. Час від часу вони охоче спиняються, віклавши перо вбік. Тривале писання виснажує незгірш від гарування на полі.

Так от. Із вікна першого поверху я почув пречудовий і пречистий народний та оперний спів; у моїх вражених вухах він залунав, ніби дармова ранкова учта вкупі з безплатним передполудневим концертом. Юна дівчина у світлій сукні, ледь не школярка ще, але вже досить висока на зріст і струнка, стояла у вікні вбогого будинку на передмісті, виспівуючи на весь білий світ просто-таки чарівно. Заскочений у найчудовніший спосіб і захоплений музичною несподіванкою, я зупинився збоку, щоб не сполохати співачку й тим самим не позбавити себе слухацької радості. Пісня, яку виконувало дівчатко, лунала погідно і весело; її звуки здавалися втіленим щастям життя й любові. Вони злітали до неба, мов янгольські створіння у сніжно-білому сяйливому оперенні, а потім знову спадали донизу, щоб, здавалося, з усмішкою померти. Це нагадувало вмирання від туги або від непомірної радості чи від надлюдського щастя любити й жити, або від незмоги витримувати всю буйність і красу власних уявлень про життя, а витончена, сповнена щастя й любові і зухвало проникла в суть існування думка, здавалося, спотикалась і заламувалася сама на собі. Коли дівчина доспівала свою просту й водночас багату, чарівливу пісню Моцарта, а може, й народну пастораль, я підійшов до неї, привітався, спитав дозволу вшанувати її такий гарний голос і висловив комплімент щодо її такого душевного виступу. Юна майстриня співу, що схожа була на сарну чи якусь антилопу в дівочому образі, глянула на мене з подивом і запитанням у глибоких карих очах. Вона мала дуже витончене ніжне лице і всміхалася мило та привабливо. «На вас, — мовив я, — коли ви тільки зумієте старанно берегти й розвивати ваш гарний молодий і багатий голос, у чому вам допоможе власний і не тільки розум, чекає блискуче майбутнє і велике мистецьке сходження; поклавши руку на серце, зізнаюся, що для мене ви втілення великої в майбутньому оперної співачки! Ваша натура здається мені мудрою, а сама ви — лагідною та пластичною. Якщо мої здогади не цілком обманюють мене, ви володієте особливою душевною сміливістю. Ви маєте в собі вогонь і шляхетне серце — я почув це щойно з пісні, яку ви виконали так гарно і правдиво. Вас обдаровано талантом, та що там — безсумнівною геніальністю! У всьому, що я вам кажу, немає нітрохи неправди чи пустої балаканини. І тому мені так хочеться просити вас, щоб ви якомога дбайливіше поставилися до свого надзвичайного дару, берегли його від викривлень, спотворень, передчасного й бездумного нівечення. На цю хвилину я можу лише відверто сказати вам, що ви співаєте напрочуд красиво і що це справа серйозна, така, що має велике значення; воно полягає передусім у тому, що вас належить спонукати до старанного і регулярного щоденного співу. Вправляйтеся і співайте з розумною помірністю! Самі ж бо ви навряд чи свідомі величини того скарбу, який посідаєте. У ваших співацьких досягненнях уже тепер відчутні високий ступінь природності, багате поєднання безпосередньої вітальності з життєвістю, а також уся глибина поетичності й людяності. Так що кожен без вагань запевнить вас: ви обіцяєте стати справжньою в будь-якому сенсі співачкою тільки тому, що ви людина, яку до співу спонукає сама її сутність і яка, здається, починає жити й радіти власному життю лише тоді, як заспіває, переливаючи всю приявну життєву силу в мистецтво співу таким чином, що все загальнолюдське й особисто значуще, все розумне й душевне підноситься до чогось вищого, до самого ідеалу. У прекрасному співі завжди є згущений і стиснутий досвід, сконденсована чутливість і чуттєвість, вибуховий заряд обмеженого життя і безмежної душі, і здатна до такого співу жінка — за умови, що скористається сприятливими обставинами, зійшовши нагору драбиною слушних випадковостей — ніби зірка на небосхилі виконавського мистецтва, заволодіє багатьма серцями, здобуде незліченні багатства, змусить хоч яку публіку до бурхливих захоплених овацій і вдостоїться щирої любові та захоплення монарших осіб».