Страница 99 из 111
На щастя, ми приїхали.
Мені випало читати у першій частині вечора, а Йому після перерви. Тобто Його виступ я слухав уже із залу, з четвертого ряду, що його резервували спеціально для нас, учасників.
У своєму виступі Він порушив усі без винятку рекомендації завбачливих організаторів, що їх вони пункт за пунктом виклали в окремій інструкції «Як читати для нашої публіки і при цьому навіки не зганьбитися». Автори інструкції (підозрюю, що насправді за ними стояв той самий директор-колобок) застерігали, зокрема, від розтягнутого вступного пояснення. «Зрозуміло, що Ви — геній, — писалося в інструкції, — але наша публіка швидше за все так не думає. Вона не зобов'язана, роззявивши рота, вислуховувати Ваші, можливо, навіть і слушні, теревені про все на світі. Тому — якомога жвавіше, двома-трьома стрибками, до тексту! Кілька лаконічних вступних речень, котрі не стільки розжовують, скільки закручують інтриґу — і до суті справи: читати!».
Тим часом Він усе говорив і ніяк не переходив до суті справи. При цьому Він оголосив себе жертвою канадського політичного режиму і зловісно пообіцяв, що Його твір буде актом відплати. Ці заяви спричинили в залі першу хвилю смішків, які у свою чергу спровокували Його на подальше занудливе копирсання у власних обрáзах і причинах від'їзду з Канади двадцять років тому. Зал починав розуміти, що Він і справді мудак.
«Сміхові реакції публіки, — писалося в тій же інструкції, — є одним із очевидних проявів Вашого успіху. АЛЕ! За умови, що люди сміються там і тоді, де Ви самі цього хотіли, змусивши їх до сміху Вашою дотепністю. І в жодному разі — не Вашою недолугістю!».
Скидалося на те, що в Його випадку це було якраз воно — оте «в жодному разі». До читання Він, укінець заплутавшись у виправданнях і звинуваченнях, перейшов десь не раніше п'ятнадцятої хвилини свого виступу, коли значна частина публіки вже навіть перестала підсміюватись і почала невеличкими групами покидати зал.
У своєму романі Він — наскільки я міг зрозуміти — провадив розповідь від імені якогось чи не приватного детектива, що його урядові спецслужби винаймають задля стеження за дружиною певного дуже високого урядовця. Зрештою, моє враження може бути хибним — настільки невиразно він вимовляв прочитане. «Ваше бажання самому озвучувати власний текст, — гнула своє фестивальна інструкція, — не може викликати нічого іншого, крім глибокої поваги й захоплення. АЛЕ! Якщо Ваші мовленнєві функції дещо розладнані, іншими словами — Ви розмовляєте так, ніби постійно тримаєте в роті пару гарячих картоплин, то краще утримайтеся від цього. Ми з радістю запросимо для Вас професійного актора, що виконає Ваш текст незрівнянно краще за Вас».
Останнє, чим Він усіх добив, були відступи й коментарі по ходу читання. Зупиняючись на півреченні, Він починав хаотично розтовкмачувати якусь несуттєву деталь, залазячи у все дальші нетрі ображених і претензійних асоціацій. Після чого хвилинами шукав місце, на якому зупинився, і жодного разу не знайшовши його, махав на все рукою й починав далі з першого-ліпшого абзацу. Так, ніби свідомо бунтував проти інструкції, що якраз на такі випадки сповіщала: «Зрозуміло: швидкий імпровізований коментар до прочитуваного матеріалу лише збагатить і емоційно підсилить Ваш виступ. ОДНАК! Тільки за умови, що він блискучий і блискавичний. За всіх інших варіантів краще не починайте!».
Якщо я колись бачив провали, то це тоді.
Тієї ночі в «Салоні гостинності» я вирішив трохи «розпустити волосся після напруги прожитого дня». Мені навіть — уперше за всі дні — вдалося порядно захмеліти, від чого вся присутня тут-таки фестивальна тусня вперше здалася мені своєю і милою, а деякі люди просто рідними. Це могло нагадувати танець — усіх з усіма. Хоч насправді ми тільки починали торкатись одне одного. Якісь, раніше тут не бачені, ґрупіз підсовували мені примірники «Рекреацій» і просили щось до них домалювати. Якісь фотографи знімали зусібіч, як ми всі обіймаємось. І якби не мовний бар'єр, усе не закінчилося б аж так платонічно. На що я однак спромігся — це запитати в однієї з них, чи вона бува не дружина місцевого прем'єр-міністра. Дівчина розсміялася всіма своїми зубами.
Десь коло п'ятої ранку в салоні, накульгуючи, з'явився Він. Невдовзі по тому розбіглися всі, навіть найвитриваліші з ґрупіз.
Мій останній ранок, а точніше глибокий передполудень у «Вестін Гарбор Кестл» почався завиванням сирени. Я ховався від неї під подушку, мою голову й без неї рвало на шматки. Але сирена не вщухала. До мене поволі дійшло, що це якось неспроста і, можливо, в готелі пожежа. А пожежі у хмарочосах — це something[114], цілком особливий різновид екстриму. Тож раптовим спалахом пробудженої уяви засвітивши першу сторінку завтрашньої «Ґлоуб енд Мейл» з фотографією мого обгорілого кістяка і отакенним заголовком «ДЛЯ ДЕКОГО ФЕСТИВАЛЬ ВИЯВИВСЯ ФАТАЛЬНИМ», я зістрибнув з ліжка, нашвидку одягнувся і вибіг у коридор. Сирена продовжувала завивати, але нічого страшного не відбувалося. Ніякого диму, ніяких язиків, ніякого полум'я — просто виття сирени і все. Можливо, хтось дозволив собі закурити в номері для некурців і спрацювала сигналізація? Я досьогодні не знаю, чого та сирена так завелася.
Та це й неважливо. Важливо інше: у коридорі стояв Він, так само розгублений, а до того ж і скривлений, у самих лише підштанниках (ні, не в трусах, а саме в підштанниках — я й не знав, що такі ще носять!), його також розбудила сирена, і він вивалився у коридор, не знаючи що далі й до чого це все. «Мене звати Юрій. Я з України», — передбачливо привітався я. «Знаю, — роздратовано кинув Він. — У тебе, виявляється, той самий номер». «Той самий?» — не второпав було я. Але вже на дальшому реченні («Що означає ваше «той самий»?) я, так мені здалося, додув. Можливо, через те, що врешті заглохла сирена. «Вибачте, — сказав я, — мушу пакувати речі. Мене за годину чекають унизу». Я повернувся до свого номера, а Він, я впевнений, так і стояв у тих своїх сіруватих підштанниках і поглядом вовкулаки свердлив мої двері.
Насправді мене мали чекати щойно через дві години.
І останнє доповнення.
Рано-вранці 6 березня 1977 року, коли Марґарет уже розчинилася в повітряному просторі між Торонто та Нью-Йорком, Рон усе-таки накрив того покидька. Рон Вуд, англійський циган і наймолодший гітарист найлеґендарнішої команди світу, відрізав йому (тепер уже хай знову йому — не Йому) шлях до швидкісних ліфтів і наздогнав його на сходовій клітці десь аж між сьомим та шостим поверхами. Спускаючи його сходами вниз, Рон чомусь подумав: «Віднині ти принаймні завжди кульгатимеш».
УЖГОРОД, 1965 (?)
Насправді ця книжка починається тут. І починається з непевності. Наприклад, я не надто певний щодо року. До того ж моїй пам'яті бракує цілості й тяглості. Залишається покладатися на красу окремих моментів.
Найкрасивіших моментів було п'ятнадцять, ось вони.
1. Ужгород лежав за горами, тобто у казковій країні, бо кожна історія з місцем дії у казковій країні починалася словами «за горами, за лісами». Іноді — «за морями», але з цим також усе гаразд, якщо пригадати, що Карпати свого часу були дном моря.
2. Подорож до Ужгорода відбулася літаком і тривала не довше сорока п'яти хвилин.
3. Літак називався російською «кукурузником», але зроблений був усе-таки не з качанів, а з металу.
4. Пролітаючи над горами, можна було бачити ліси. Таким чином підтверджувалося припущення про казкову країну.
5. Крім того, з літака було видно залізничні полотна, автошляхи, польові дороги і просто стежки з кульбабами обабіч. Ми в небі обганяли всіх тих, що повзли землею, навіть військову бронетехніку.
114
Щось (англ.).