Страница 111 из 111
Ліна мала мильницю і клацала все, що бачить, а Енґас волік за собою камеру зі штативом. Того дня він зробив цілих два знімки — стадіону з порослими свіжою травою біговими доріжками і катепе зі стоянками для вантажівок. Саме там я прочитав на табличках з номерами всі три прізвища їхніх водіїв — ФЕДОТОВ МУХАМЕДЯРОВ ПЕРЕВЕРТЕНЬ. Це було цілком дивне відчуття: вантажівок немає, навіть бебехів не лишилося, навіть і тіней, а прізвища водіїв чомусь полишалися — трохи як на цвинтарі.
Перекладання прізвищ — зовсім дурнувата ідея, проте мені дуже хотілося, щоб Енґас і Ліна зрозуміли значення останнього. Ніхто з них не говорив німецькою. Ні, перепрошую — Енґас усе-таки ледь-ледь говорив, але не настільки, щоб утовкмачити йому всі значення слова «перевертень». Згідно зі словником української мови, «перевертень» означає 1) людину, що чаклуванням обернута на тварину або предмет; вовкулаку; нечисту силу, що прибрала вигляду кого-, чого-небудь; 2) людину, що зрадила свої переконання; 3) непородисту, нечистокровну тварину. Як мені було пояснити їм усі ці значення і відтінки?! Я спромігся перекласти лише «вовкулаку». Werwolf, казав я, his last name was Werwolf[123]. Їм обом дуже сподобалося, що існують культури, в яких можливі такі прізвища. Вони сміялися. Я не сміявся.
Але все це нуль у порівнянні з тим, що чекало на мене у ще одному гарнізоні, цього разу в самому Ютербоґу. Зненацька виявилося, що на захід від залізничного вокзалу є ще одне покинуте місто — і хтозна чи не більше від першого, основного Ютербоґа. Це було таке досить органічне поєднання відразу трьох епох і трьох військових інфраструктур — старої пруської, вермахтівської і повоєнної радянської. Отож ми добру годину пролазили ще й там, поміж зарослими верболозом пруськими і руськими, однаково напіврозваленими будівлями. Попіл імперій, казав я — і відразу трьох, суміш трьох попелів.
Не пам'ятаю майже нічого. Пам'ятаю тільки, що дивізія називалася Полтавською. Про Полтаву, її щире українське серце, я вже писав у цій книжці. Енґасові і Ліні я пояснив, де вона розташована, тицьнувши пальцем у розкриту долоню, ліву. Долоня була мапою України. Полтава лежала в нижній фаланзі великого пальця.
Ще пам'ятаю гори розпотрошених пообісцюваних матраців у каптьорках.
Де 32-й окремий розвідувальний батальйон, кричав я. Де 211-й окремий батальйон зв'язку?! Де, мать його вйоб, 343-й гвардійський Львівский Червонопрапорний орденів Суворова, Кутузова, Хмельницького та Александра Македонського танковий полк?! Я вже мовчу про 288-й гвардійський танковий Вісленський полк. Але де вони?!
Ніколи і ніде в житті не було мені так зле, як у війську. Мені ще й досі сниться, що я знову там — і всього мене уві сні аж роздирає від образи й несправедливості: за що вдруге? І коли вже цьому настане кінець? Коли нарешті дембель, хто мені скаже? Господи, скільки ж зайвого доводиться на собі вічно тягнути людині (амуніція, шинель, портянки, гранатомет, протигаз, боєприпаси), щоб одного разу таки звільнитися і піти назавжди, зникнути дезертиром у цих цупких непролазних верболозах!
Коли схожий на Агнця Енґас пустив по колу другу самокрутку, я зрозумів, що недавно плакав.
ЯЛТА, 1966
Уперше я побачив море, коли мені було шість років.
Мій батько вперше побачив його шість років по тому. Йому було сорок два.
Ніколи більше в житті він до моря не їздив.
За своє життя він побував лише в кількох містах — Львові, Празі та Ялті.
Крім того, в Чернівцях, але це тому, що там він провідував мене у війську.
Ага. Позаяк він свого часу також служив, то слід додати місто Борисів у Білорусії.
Його в цій книжці не було, ви знаєте.
Коли я вперше повернувся з моря, то розповідав батькові всілякі нісенітниці.
Ніби море щодня виносить на пляж потопельників.
Іноді зайдеш у воду, закриєш очі, пірнеш, а як випірнеш, то поруч уже гойдається чиєсь посиніле тіло.
Я був певен, що батько мені вірить, бо він же не бачив ні моря, ні пляжів.
Одного разу батько сказав: «Усі батьки знають, що сниться їхнім дітям».
Я напружено мовчав.
«Наприклад, я знаю, що сниться тобі», — вів далі батько.
Я й далі мовчав.
«Розкажи який-небудь зі своїх снів», — чіплявся далі батько.
Я почав розповідати: «Море. Великий порт. Ніби в Ялті. Я стою на самому краєчку. Внизу вода, море».
«Правильно, — сказав батько. — Я дуже добре знаю цей твій сон».
При цьому він проколовся, бо там було продовження. Батько не дослухав.
Я справді стою на самому краєчку якогось пірса. Морська вода внизу піді мною саме того кольору, що називають «морською хвилею». Я відчуваю, що вона страшенно глибока. У ній немає нічого — вона сповнена самої себе, вона є товщею. Втім, її поверхня гладесенька і майже нерухома. Раптом вона, вода, збурюється, починає вирувати, рости і здійматися. Ще мить — і я опиняюся в ній. Вода накриває мене з головою і забирає в себе — вглиб і далі вглиб.
Мене розпирає від її підводних течій і захвату. Це значно краще, ніж літати. Це значно краще, ніж будь-що інше. Я не зможу знайти слів для тієї радості.
І найголовніше: я починаю дихати.
.
123
Вовкулака, його прізвище було Вовкулака (англ.).