Страница 110 из 111
Так, він грав. То була гра.
Перший бомж, тремтячим пальцем вказуючи на тарілку, тихенько замовив порцію якогось їдла, на що почувся зимний голос буфетниці: «Сім п'ятдесят попрошу». Бомж розгублено хмикнув і озирнувся на свого благодійника: «Па… пане, той-во, гроші…». «Гроші?!» — розлючено перепитав Він і, жбурнувши милицю під ноги старій, метнувся до стійки. «Пані, — крізь зуби звернувся Він до буфетниці, свердлячи її всю вовчими очима, — цей пан щойно замовив страву. Подайте її!». Буфетниця не похитнулася: «А платити хто буде? Спочатку заплатіть». «Що-о-о?! — вибухнув Він. — Платити?! Я буду платити, ясно?! Але після того, як вони з'їдять!». «У нас так не буває, — ще твердіше заявила буфетниця. — У нас гроші сплачуються наперед!». «Та що це за у нас! — знову вибухнув Він. — Що це за правила? Ви знущаєтеся? Я не можу платити за кота в мішку! А якщо ваше їдло геть неїстівне?!». «Вас ніхто не просить його замовляти», — не здавала ані дюйма своїх територій буфетниця.
Ситуація переходила з передконфліктної у відверто конфліктну стадію. Побутова сварка переростала у двобій деміургів. Найгірша халепа трапилася бомжам, які вже навіть хотіли було під весь цей шумок обережно чухнути з негостинного «Лас-Веґаса» (чи, може, «Дісней-ленду»?). Але Він зауважив їхні капітулянтські переминання і загорлав, ніби штурмбанфюрер: «Стояти на місці! Я нікому не дозволяв іти геть!». А тоді знову визвірився на буфетницю: «Пані, якщо ви жартуєте, то з мене досить! Бо я не жартую, пані!». «Я не жартую також», — почув Він у відповідь.
Я не сумнівався, що в нього був як мінімум ніж. Буфетниця ніби між іншим потяглася до молотка для відбивання котлет.
Саме в цю мить я, здається, допив до гущі на дні свою безконечну каву і оминаючи скривлену стару, що вже знову спиралася на улюблену милицю, попрямував на вихід із того зачарованого «Коні Айленду» (згадав назву, yes!). Я не виключав можливості того, що якісь телепні (теле-пні?) саме тут вирішили познімати свій недолугий сюжет для якого-небудь «Посміхніться, вас щойно зняли прихованою камерою!». Проте я не хотів нікому посміхатися.
Напевно, я й донині сподівався б, що саме так воно й було — прихована камера, зйомки — якби десь хвилин через вісім, переходячи з почекальні до головної зали, щоб укотре подивитися на табло, я не побачив, як переді мною зненацька розступається пасажиропотік. Насправді він розступався не переді мною. Назустріч мені двоє дебелих охоронців у чорному вели попід руки Його. Третій крокував за ними з Його наплечником у руці. Я щойно написав «вели попід руки»? Ні, не так. Вони скрутили Йому руки за спину, від чого Він сильно нахилявся вперед. На Його великому й кістлявому лобі надувалася жила, і Він дірявив усіх зустрічних своїм сірим поглядом. Я озирнувся. На виході з вокзальних дверей Він викрутив голову й озирнувся також. Я знаю, що Він дивився на мене, запам'ятовуючи.
Слідів крові на його болотяній куртці я не зауважив.
«Це дивне, анахронічне свято, — пише Анджей Стасюк у «Поминальних днях». — Воно зовсім не пасує до наших часів. Відвертає увагу від прагматичного повсякдення. Гаємо час, пересуваючись тисячами, десятками й сотнями тисяч, бо ж країна широка й довга, щоб відвідати закопані в землю останки тих, хто колись був із нами».
ЮТЕРБОҐ, 2003
Містечко Ютербоґ здавалося мені аж нічим не прикметним: тисяч тринадцять мешканців, депресивний німецький схід, сором'язливо приховувана за чистотою фіранок бідність, передвиборні плакати із непристойно комуністичними старими фізіями. Щоправда, якось мені трапився інший плакат — реклама п'ятничної танцювальної вечірки «JÜTER-BOOGIEEE!!!!!!». Від цього зробилося ще сумніше. «Уяви собі, ніби з якоїсь причини мусиш тут провести цілий день», — казала художниця Ніна і внутрішньо здригалася. «А життя?» — запитував я. Ніна здригалася вдруге, тепер уже не тільки внутрішньо.
Навряд чи нині я мав би що про той Ютербоґ написати, якби не певен знайомий англієць. Де він тепер, до речі?
Його ім'я, Angus (ледь не Agnus!), по-нашому слід, мабуть, передавати як Енґас. Це він розповів мені про покинуті гарнізони і певного дня наприкінці квітня витягнув мене на прогулянку їхніми руїнами. Це йому я завдячую своїм віршем «Werwolf Sutra», що написався мені невдовзі після згаданої виправи. Третьою була Ліна, бразилокореянка і ще одна художниця. Вона також фотографувала в тих місцях. Саме її знімки з жахливо метафізичною порожнечею казармених коридорів вона згодом дозволила використати на обкладинці «Дванадцяти обручів».
Я пишу про неї «також фотографувала», бо передусім там фотографував Енґас. Це був його проект — він методично прочісував лісисті терени колишньої НДР на предмет військових баз червоної армії, знімаючи все, що там позалишалося. На той час минуло вже десять років, відколи останні з них пішли геть, але по них залишалося ще багато всього — і воно поволі руйнувалося, розвалювалося і ставало пусткою. Дивно, але я так і не спитав у нього, чому він обрав саме це. Але навіть якби я спитав, то навряд чи отримав би хоч якусь осмислену відповідь. Що тягне блудного лондонця до старого бранденбурзького лісу з його брустверами і шанцями? На біса йому ці червоні зірки, учбові стрільбища, гімнастичні зали з прогнилою підлогою? Навіщо йому ці ідіотські написи на стінах їдалень, умивалень і сралень?
Нічого іншого, крім як «загадкова британська душа», тут і не скажеш. Зате я знаю, навіщо йому потрібен був я: читати і перекладати всю ту настінну ахінею. Ще першого вечора, щойно я заїхав до старезного палацика в родинному гнізді Ахіма й Беттіни фон Арнімів, в якому мав прожити наступні півтора місяця, Енґас дуже втішився моїй появі. Я спершу навіть легковажно повірив, що він уже звідкілясь мене знає — так неприховано і відверто він зрадів тому, що я Ukrainian, ні, не Russian — Ukrainian, of course, of course[122].
Ще за кілька днів Енґас утішився значно відвертіше — коли почув мою відповідь на запитання, чи служив я в червоній армії. Я навіть отепер, коли пишу ці рядки, бачу, як він задоволено скидає своєю видовженою англосаксонською головою і як його великі, так само видовжені вуха радісно нашорошуються і від того ще видовжуються й більшають, і в одному з них починає нетерпляче розгойдуватися велика дзвінка сережка.
Тож одного дня ми таки вибрались утрьох — Енґас, Ліна і я — до тих покинутих військових територій. Енґас командував, а ми підкорялися. Спершу ми добігали до автобуса (єдиного на день, тому запізнюватися ми не сміли), потім, на залізничному вокзалі в Ютербоґу — до приміського потяга. З нього ми зістрибнули на другій (чи таки на першій?) зупинці і, пройшовши пару сотень метрів уздовж залізничного полотна, збочили ліворуч і заглибились у заборонену зону військового містечка Альтес Ляґер. Насправді місцева влада про всяк випадок забороняє тут усякі стихійні відвідини. Якщо час від часу не роззиратися навкруги, можеш нарватися на патруль поліції. Одного разу нам довелося терміново заскакувати крізь розбиті вікна всередину якогось чи то полкового клубу, чи то спортзалу, де на стінах ще досі летіли в атаку вперед фрагменти сильно поїдженої грибком і розмитої ржавими патьоками кінноти. Так ніби Німеччину вони брали саме кіннотою!
Поліція, не зауваживши ні нас, ні навіть кінноти, проїхала повз дротяну огорожу забороненої території. Пізніше, на зворотному шляху до Ютербоґа, вона ще вирине з-за наших спин на польовій дорозі (той самий патруль) і змусить Енґаса повернутися на десять кроків назад, щоб розшукати у придорожньому рівчаку щойно викинутого недопалка. Після довгих десятихвилинних пошуків Енґас його знайде, і вони переконаються, що то не канабіс.
Тобто поліція того дня вривалась у наше життя двічі. Ліна сфотографувала їх на прощання своєю мильницею. Вони довго ламалися, соромились, посміхалися і пітніли — чоловік і жінка, але не стільки подружня пара, як брат і сестра: обоє руді, в ластовинні, і, схоже, місцеві. Проте не беруся стверджувати, що встигли послужити ще в лавах ендеерівської фольксполіцай.
122
Він уже навчився розрізняти, бо в Лондоні свого часу працював листоношею. На його дільниці розташовувалось українське посольство. А може, узбецьке?