Страница 81 из 111
Ніколи раніше я чогось подібного не чув. Але я без вагань підтвердив йому, що це так і є. Тобто, що така приказка в росіян існує.
Я гадаю, що вчинив дуже слушно. Мало хто в моєму житті світився такою вдячною радістю. Ми потисли один одному руки і розійшлися — кожен зі своєю дубиною.
ОСНАБРЮК, 2005
В Оснабрюку народився Еріх-Марія Ремарк, і якби цього не трапилося, то навіть не знаю, чи я колись у ньому побував би. Це не означає, що я навмисне подорожую ремарківськими місцями, анітрохи. До цього письменника в мене два сентименти, не більше. Ні, не два сантиметри — два сентименти.
Перший: у часи, коли я щойно народився, його дуже любили мої батьки. Вони в цьому аж ніяк не були оригіналами, Ремарком тоді зачитувався увесь еСеСеСеР, особливо «Трьома товаришами». Здається, бідному романісту від усієї тієї любові з мільйонними накладами книжок навіть і шеляга не перепадало, на що він час до часу публічно нарікав. Але до Женевської конвенції з авторських прав Самая Читающая Страна в Мире приєдналась як на зло аж по його смерті.
Другий мій сентимент має на ім'я Марлен Дітріх. У Ремарка з нею був багатолітній, жахливо нервовий і взаємно виснажливий роман. При цьому він, увесь стікаючи кров'ю, називав її Пантерою. Вперше вони, две звезды, покохались у Венеції, де Ремарк пізньої ночі відпровадив її до дверей готелю. Важлива деталь: вони мешкали в різних готелях. Так от. Ремаркові скидалося на те, що Дітріх не проти. Тоді він і вимовив слова, за які я його настільки шаную. «Мадам, — сказав Ремарк, — на фронті я отримав кілька тяжких поранень, останнє з них виявилося фатальним. Я не зможу бути для вас добрим коханцем, але обіцяю бути незабутньою лесбійською сестрою». Швидше за все, він виконав обіцяне, інакше якого біса їхня спільна історія тяглася б ще стільки років.
Не пригадую, як називався той готель у Венеції, але мій готель в Оснабрюку називався «Ремарк». І ми в ньому з'явилися майже водночас із Леолукою, сицилійським героєм, що надалі буде головним героєм цієї оповіді. Леолука Орландо і я мали стати чимось на кшталт кавалерів Ремарківського ордена. Але я не про це.
Я про те, що червневі надвечір'я тягнуться страшенно довго, ледь не до опівночі, а потім вони переходять у ніч. І от на цьому невідчутному переході між світлом і темрявою мене раптом осінило, що це ніякі не жарти — ці височенні атлетичні типи у приблизно однакових костюмах і краватках, які всі ці години з протиприродною насолодою потягують мінеральну воду за кілька столиків від нас і майже непомітно для нас же пасуть очима, вухами, потилицями, спинами і шостим чуттям увесь навколишній простір. Бо вони — найсправжніші агенти спецпідрозділу німецької поліції. І їхнє завдання — зробити так, щоб Леолуку Орландо не вбили. Щойно мене осінило, як я тут-таки відчув десь поблизу щонайменше одного снайпера, десь, приміром, на даху. Там обов'язково мусили чатувати снайпери! З популярним нині словом «чат» це чатування не має нічого спільного.
Я також про те, що наші з Леолукою готельні номери розташовувалися поруч, а це означає, що коли ми з Пат поверталися до свого номера пізно вночі, то обов'язково зустрічалися з черговим агентом, який контролював усі пересування коридором. Але не тільки вночі: якщо ми заходили вдень, то все одно перетиналися з черговим агентом (часом аґенткою, красивою, мов аґент Нікіта). Це, мабуть, означало, що Леолука у себе в номері. А може, й не означало — просто охорону його номера вони несли цілодобово, незалежно від того, де сам він у ту мить перебував. Бо якщо, наприклад, зняти охорону хоча б на пару хвилин, то хтось же обов'язково (під виглядом готельної обслуги, наприклад) занесе Леолуці до номера, наприклад, вибуховий пристрій (розкішний букет асфоделей, таємничий пакунок у дорогому обгортковому папері, відро шампанського зі смертоносним сувеніром на дні).
Аґенти були красиві й добросерді і завжди якось трохи по-змовницьки нам посміхалися, мовляв, і ви влипли, і ми. У випадку чого — якби ми з Пат раптово виявились купленими мафією Леолучиними кілерами — вони не задумуючись прошили б нас зі своїх автоматичних пістолетів.
Уночі в ліжку ми пошепки розвивали сюжет: вартовий офіцер під дією досипаного до вечері (різотто!) снодійного намертво засинає в коридорному фотелі, люди мафії з відмичками від усіх номерів безшелесно прокрадаються коридором, відчиняють двері номера і безконечно довго палять зі своїх заглушених стволів по розстеленому ліжкові, аж поки кров з наскрізь просяклих матраців не починає цабеніти на підлогу. Отоді й виявляється, що вони помилилися номером — це сусідній. Наші з Пат подірявлені трупи будуть поховані в Україні з особливими почестями.
На початку 1990-х років тодішній мер Палермо Леолука Орландо увійшов до першої трійки в розстрільному списку мафії. У найтяжчі часи він змушений був мешкати разом з родиною на території військового містечка, в казармі. Для нього це було найбезпечніше на острові місце. Приблизно тоді ж місцеві газети вийшли під заголовками на зразок «Леолуко, ти — наступний!». Це сталося після того, як один за одним були знищені обидва його найближчі товариші по битві — здається, один з них був прокурором, а інший суддею. У розстрільному списку вони посідали перші два місця, Леолука Орландо — третє. Обидвох розірвало на шматки — вибухівкою в їхніх автомобілях.
Відтоді минуло п'ятнадцять років, а Леолука все ще живий. Господи, нехай так буде і далі. Нехай він буде живий — отепер, у цю хвилину, коли я пишу ці слова, і потім, і взагалі.
У мене від нього подарунок — фіолетова футболка з написом «Сù nasci tu
На це в Леолуки є відповідь — на тій самій футболці, але на спині, щоб читали озираючись: «Cambiare è possibile». Зміна можлива! Дуже правильна відповідь, як тоді мені здавалося.
ОСТРОГ, 2006
І замок Острозьких, і Луцька вежа, й Татарська — все відбулося: побачене, зареєстроване.
До синаґоґи ж ідеться недовго, з Татарського передмістя якихось лише кількасот метрів. Але враження таке, ніби опинився вже поза містом — пустир історичного центру. Тут, якщо уважний, можеш почути підземні шепоти — з-під глини і трави, якісь уривки читань, голосінь, молитов, зойків. Зойки шепотом? Шепоти зойком?
Де будинки? Де хоча б халупи? Де бідні й багаті? Де ятки, де варштати, де корчми? Вистачає вбити — і все розсипається на невидимі спінозівські атоми: топографічна діра, від штетлу тільки шари пилюки на лопушинні та споришах. Навіть Б-г не позбирає докупи знову, не зліпить з мільярдів пилинок нове існування.
До синаґоґи входиш ніби до гробниці — вниз. Вона осідає — здається, що земля під нею розповзається. Кажуть, ніби насправді вона фортеця. По ній наказав палити з гармат Суворов, але ядра так і повисли в повітрі. Суворов передумав, і того разу все скінчилося добре. Ядра тепер у музеї.
Чому Хмельницький не передумав? Чому гайдамаки? Чому поліцаї? Звідки ця повстанська доблесть — різати беззахисних?
І навіщо ті есесівські руни, повидряпувані на колонах місцевими гопами, руни в руїні? Як їх позішкрібати, позчищувати?
(Зішкрібання — саме те слово, щоденне зішкрібання нас порятує).
Помиляєтеся: це не руїна синаґоґи. Це наша з вами руїна, це ми западаємо під землю.
ПАЛЕРМО, 2006
Про «Нелеґала Орфейського» ви вже знаєте — принаймні ті з вас, які читали дюссельдорфський розділ цієї книжки[87]. Там, у Дюссельдорфі, й розпочався мій недовгий театральний роман. Подальше ж його розгортання відбувалося не лише в Дюссельдорфі, а й у Києві та Палермо. Завдяки цьому «Нелеґалові» всі ми, його автори й виконавці, стали на деякий час таким собі мандрівним театром. Констанца і Мелані, пані Клавдія Буркгардт і Анна Бадора, а також Юрко, Вольдемар і Стас (один із Перфецьких), Міхаель Фукс, Томас, Арґус і Марко, і звісно, наші незрівнянні й дорогі італійці, Енріко, Розаріо, Маттео — всі вони досі тут, у моєму наділеному душею комп'ютері. Часом я переглядаю фотографії, часом відео, бо що тепер залишається. Ми роз'їхалися, нашої дивної трупи більше немає. Здається, це назавжди.
87
Прошу не плутати з «Орфеєм Нелеґальським» — це інший спектакль, поставлений у Ляйпциґу.