Страница 104 из 111
Як воно живеться тій родині в тому самому помешканні? Адже той постріл усе ще лунає. Вони що, не чують його? Привиди не турбують?
Харків — це автентика. Це такий трагічний музей, де все можна помацати руками. Тільки на них щось обов'язково поналипає.
Другого разу нас провадив Володимир Гаряїв (йому тоді вже перевалило за вісімдесят, ще того ж року він помер), останній з живих футуристів, учень того ж таки Семенка, свідок харківської міфології, цього бурхливого (і в патетиці, і у величі, і в комізмі) злету двадцятих років, цих божевільних і безжальних проектів переоблаштування світу з неминучим ощасливленням людства, раси, кляси, нації — проектів, до фанатичного творення яких дивним чином причетна ціла зграя рухливих, наче ртуть, антиподів, серед яких і Марінетті, і Фернан Леже, і Брехт, і Маяковський (харків'янин Ґро Вакар завжди вигравав у нього на більярді, єдиний, хто завжди вигравав у нього на більярді), і невизнаний віденський художник, батько якого звався Шикльґрубер, а також увесь цей Харків, Харків у дійових особах — котру не візьми, за кожною легенда, краса і відчай жестів, неврастенія, постріл Хвильового, смерть.
Ми стояли на Університетській гірці, на одній зі стін було видряпано, чомусь російською, «Без УНА всем хана», пан Володимир провадив манівцями своїх спогадів, мені подобалося, що Семенка він називав Семом, що мав із собою власноручно накреслені різнокольоровими олівцями плани — вулиць, кав'ярень, розташування столів у давно закритих і репресованих редакціях, якась електронна фірма допустила нас до тепер уже свого приміщення («а ось тут сидів Кулик»); на площі Конституції (раніше Миколаївській, потім ще якійсь), поруч із несподіваними сецесійними фасадами Василя Кричевського, ми збилися в тісніше коло — було вітряно і пронизливо. Так буває, коли знагла відчуєш доторк чогось значно більшого, ніж ти міг собі уявити.
ХУСТ, 2007
У цій книжці жахливо мало Закарпаття, яке я іноді вважаю своєю прабатьківщиною і через це завжди хочу в ньому бувати. Родинні перекази, що їх у своєму підлітковому деліріумі я встиг вихопити з таємного перешіптування дорослих, свідчили про якесь велике переселення Андруховичів з Рахова до Станиславова — найімовірніше, десь у другій половині XIX століття. І щось мені підказує, що саме так воно й було, ті перекази не брехали.
Мандрувати Закарпаттям стало моєю ідеєю-фікс приблизно в ті ж підліткові часи. Я десятки разів перечитав виданий у Москві путівник «В горах и долинах Закарпатья» і так само десятки разів подумки облазив (чи облизав?) усі закарпатські замки. Їх я, до речі, перемальовував до спеціального альбому — замок за замком (уявляю собі ті малюнки, я ж зовсім не від цього діла!), а на сусідньому листку того ж розвороту записував про той-таки замок романтичний віршований текст. На щастя, я не пам'ятаю з тих віршів майже нічого. Єдине місце, яке я чомусь не забув, виглядало приблизно так:
Про який саме із закарпатських замків написалися мені ці меланхолійно-пубертатні рядки, я знову ж таки не пам'ятаю. Але коли у 1980 році ми вибрали для своєї студентської практики Ужгород, то заповзялися облазити (й облизати) якомога більше їх число. Невицьке, Мукачеве, Середнє, Королеве, Виноградове, і ясна річ — Ужгород. Якісь іще?
Проте до Хуста ми того літа не доїхали. Точніше, одного разу ми його проїхали — у цілоденній автобусній подорожі від нашого кумпана Майора назад до Ужгорода. Ми сіли в той автобус о якій-небудь сьомій ранку у Снятині і справді їхали ним увесь день — через Коломию, Ланчин, Делятин, Яремче, Татарів, Яблуницю, Ясиню, Рахів, Тячів і так далі. Після Тячева була ще Буштина, а потім уже Хуст, де ми простояли хвилин двадцять на автостанції, що дало нам змогу бодай здалека побачити шматки мурів на Замковій горі.
До речі, ніхто з нас тоді ще не знав, що ми потрапили до столиці України — хоч і найменшої з наших колишніх столиць, до того ж загнаної в найзахідніший куток, та все ж і собі не обділеної пролитою за неї кров'ю.
Через двадцять сім років я вперше потрапив до Хуста надовше. Ні, не надовго, а лише трохи надовше — саме настільки, що цього разу в нас вистачило часу на Замкову гору.
І спершу це було спекотне сходження (уявіть собі тільки той липневий пополудень з усіма його прянощами, потом і пахощами!), а відтак захопливе блукання серед кам'яних, буйно сповитих ліанами решток, у хмарах ґедзів і мушви, всередині джунґлів, у роззявленій гнилуватій пащі органічної природи, що ніяк не могла спинитися, обгризаючи, ніби кістки, старі цивілізаційні камені.
А ще: проникання в якісь невидимі інтер'єри, покої, лисячі нори, підвали, будуари, лабіринти, схованки, винниці, брами — замок над Хустом виявився значно більшим, ніж очікувалося, справжнє місто над містом, от лише вулиці і площі дощенту позаростали зеленню і зникли. Ніби десь у Камбоджі чи в Амазонії. Не замок, а ліс на горі.
А потім? Щось у ньому трапилося?
Ні, на сліди вогнищ, знаки сатаністів і ритуальний кінський череп я набрів не там — не в Хусті, а в Язлівці, через якісь два місяці того ж року.
Натомість у Хусті трапилось інше: коли крізь вилам у стіні якоїсь, можливо, вежі можна було дивитися на світ унизу, на перші ознаки вечора, на спадання спеки й пилюки, на старі черепичні дахи й автостанцію з кількома автобусами, на тінь, що лягала з ближчого боку вулканічних пагорбів — і поволі усвідомлювати, що двадцять сім років тому, о цій же порі, ти був там, унизу, і дивився на цю ж вежу і бачив у ній чиюсь постать, і тепер уже ясно, чия та постать була.
ЦУҐ, 2006
Хроніка події приблизно така.
У вересні Евеліна показувала мені містечко і все, що в ньому слід запам'ятати з першого разу: вокзал, пошту, банк. Про в'язницю мови не було, але вийшло само собою. Я звернув увагу на довгий бетонний мур висотою з три метри. На ньому було кілька дуже цікавих малюнків — людські профілі, птахи. Виявилося, що це роботи Пепперштейна. Евеліна сказала, що всередині їх більше, але побачити складно, бо всередині в'язниця.
Я відповів, що охоче виступлю в ній з читанням. Мене справді туди потягло: побачити, що це таке — швейцарські зеки. Та й роботи Пепперштейна подивитися, раз вони там. Евеліна була в захваті від ідеї: «Вас так цікавить ця тема? Чому?!». Я відповів, що мене цікавить тема свободи. І несвободи відповідно теж. Якщо чесно, то це не була ніяка відповідь. Але Евеліну вона чомусь переконала.
Наприкінці жовтня вона подзвонила з радісною звісткою, що начальник в'язниці (вона сказала «в'язничний директор») налаштований дуже сприятливо. Тож на початку листопада я потрапив до нього на оглядини. Це був перший начальник тюрми в моєму житті. І якби я в загальних рисах не знав, як вони виглядають у нормальних країнах, наприклад, у нас, то міг би скласти для себе вельми помилкове враження про цю посаду. Швейцарський начальник виявився уважним і худорлявим, в окулярах, джинсах і светрі, з сережкою у вусі й тонким пластичним обличчям молодого Германа Гессе. «У нашій країні ви були б офіцером, — сказав я замість привітання. — У вас швидше за все був би отакенний живіт і ось такі кулаки. Про обличчя мовчу». На це він досить невпопад відповів, що він філолог-ґерманіст за освітою.
Наскільки я зрозумів з його скупих пояснень, пенітенціарна система Швейцарії перебуває поза будь-якими силовими утвореннями. Іншими словами, в'язницями відають цивільні.
«На перший погляд, у нас тут начебто все м'якше та людяніше, — перейняв він мій потяг до порівнянь. — Але тюрма є тюрма. І люди тут так само нещасні». Він ще б сказав «як і на волі»! Хіба я тягнув його за язик?